Вижити в окупації
Прифронтовий Донбас
Корисно переселенцям
Це повний розрив для всіх тут. Як їм дозволили повернутись? Адже це навіть не про них, а про нас. Як нам працювати з ними і вдавати, що все нормально.
З одного боку - щось будується, змінюється на краще. А з іншого – все більше відчуття, що це якось напоказ, що вітрина сильно прикрашає внутрішній зміст.
Знайомий після десяти років очікування повернення України до Луганська відновив свій бізнес у "столиці". Не безпосередньо – він не в'їзний у "республіку". Усе робиться руками колишніх підлеглих. Раніше його торговельна мережа називалася іноземним...
Ми остаточно втратили тих, з ким продовжували йти пліч-о-пліч з 2014 року, розділені відстанями, але пов'язані довоєнною дружбою.
Жити чесно можна, але тяжко. Особливо, коли поряд з тобою пенсіонери витрачають так легко і не рахуючи.
...Через недбалість окупаційної влади з початку ремонту цього колектора люди на декількох вулицях живуть без води. А віднедавна ще й у постійному смороді.
Таких подружок-розлученок, як вона – у кожній гарячій точці. Дешевше, ніж платити повіям. Винайняв квартиру, наобіцяв всякого, подарував щось, зробив широкий жест. Жінка далі вигадає сама. Їй потрібні легенди, віра у щось, а йому випити і секс.
Може, це жорстоко, але часто виходило, що допомогу отримував той, хто міг про неї написати та попросити, хто мав доступ до соціальних мереж, хто був наполегливий. Зрозуміло, що люди похилого віку до цієї категорії не належать.
"Вам хоч є кому подати склянку води?", – запитала я у знайомого, який щойно дізнався про свою хворобу. "Є", – поспішив запевнити він, соромлячись, що може бути інакше. І помер.
Звичайно, без жодного лукавства ми чекали дуже довго, що все відновиться і буде як раніше. Тих, хто вірив у це, було так багато, що на цьому тлі ті, хто думав інакше здавалися божевільними. Тільки хтось, сподіваючись, їхав, а хтось сподіваючись...
Це стало сприйматися як належне: що регіони Росії мають їх приймати і демонструвати гостинність. Нам винні! І діти часто транслюють те, що говорять у сім'ях, а у росіян, які їх приймають, які своїм дітям купують путівки самі, все це викликає...
За відрізок життя у 10 років наша вулиця вимерла. Йшли епічно: недбалість до власного здоров'я, смерть на «звільненій» території за нез'ясованих обставин, війна.
Крим став порожнім. Мало людей та багато військових. Нашим – в самий раз, а росіянам страшно. Ба більше, перельоти закриті, а їхати поїздом дуже довго.
Подруга з України питає, як ми живемо. І я відповідаю чесно: добре – їжа, робота, плани. "Хіба краще, ніж 10 років тому?" – не вірить вона. Не можна порівнювати. Не можна проводити паралелі. Це нічого не дасть. Це як порівнювати себе у 20 та 40...
Ви можете обрати мову, якою в подальшому контент сайту буде відкриватися за замовчуванням, або змінити мову в панелі навігації сайту
