Вижити в окупації
Прифронтовий Донбас
Корисно переселенцям
«Мамо, через них інші люди гинуть! У нас в учєбці нарік на кухні працював – це огидно! Ти приходиш після марш-броска, а тобі отаке суп наливає! Це огидно! Він займає місце, яке могла б зайняти адекватна нормальна людина з інвалідністю!»
«Нам інструктори казали перед відправкою – мовляв, ви не дуже прив’язуйтесь один до одного, бо з вас багато буде «двохсотих», а то й усі»
...У бліндажі в «учєбці» такий самий доброволець-контрактник, відверто психічно хворий, у прямому сенсі майже щоночі какає в штани. Добре, хоч у свої…
Отримала це повідомлення в кав’ярні біля рекрутингового центру через 40 хвилин після того, як ми розсталися біля його воріт. Отримала – й почала ридати над телефоном, як над покійником, бо до останнього була манесенька така надійка, що його...
Це повний розрив для всіх тут. Як їм дозволили повернутись? Адже це навіть не про них, а про нас. Як нам працювати з ними і вдавати, що все нормально.
З одного боку - щось будується, змінюється на краще. А з іншого – все більше відчуття, що це якось напоказ, що вітрина сильно прикрашає внутрішній зміст.
Знайомий після десяти років очікування повернення України до Луганська відновив свій бізнес у "столиці". Не безпосередньо – він не в'їзний у "республіку". Усе робиться руками колишніх підлеглих. Раніше його торговельна мережа називалася іноземним...
Ми остаточно втратили тих, з ким продовжували йти пліч-о-пліч з 2014 року, розділені відстанями, але пов'язані довоєнною дружбою.
Жити чесно можна, але тяжко. Особливо, коли поряд з тобою пенсіонери витрачають так легко і не рахуючи.
...Через недбалість окупаційної влади з початку ремонту цього колектора люди на декількох вулицях живуть без води. А віднедавна ще й у постійному смороді.
Таких подружок-розлученок, як вона – у кожній гарячій точці. Дешевше, ніж платити повіям. Винайняв квартиру, наобіцяв всякого, подарував щось, зробив широкий жест. Жінка далі вигадає сама. Їй потрібні легенди, віра у щось, а йому випити і секс.
Може, це жорстоко, але часто виходило, що допомогу отримував той, хто міг про неї написати та попросити, хто мав доступ до соціальних мереж, хто був наполегливий. Зрозуміло, що люди похилого віку до цієї категорії не належать.
"Вам хоч є кому подати склянку води?", – запитала я у знайомого, який щойно дізнався про свою хворобу. "Є", – поспішив запевнити він, соромлячись, що може бути інакше. І помер.
Звичайно, без жодного лукавства ми чекали дуже довго, що все відновиться і буде як раніше. Тих, хто вірив у це, було так багато, що на цьому тлі ті, хто думав інакше здавалися божевільними. Тільки хтось, сподіваючись, їхав, а хтось сподіваючись...
Ви можете обрати мову, якою в подальшому контент сайту буде відкриватися за замовчуванням, або змінити мову в панелі навігації сайту
