Дописуючи цей текст, усвідомила: це схоже на безкінечний квест. Пройти ВЛК: одну й другу. Причому, першу – аж півроку, бо неможливо знайти, у якого лікаря декларація, тебе то «задвоїло», то «затроїло» в базах. Привести до спільного знаменника паспорт без реєстрації й купу довідок переселенця – те, як робились і робляться документи переселенцям досі, з 2014 року не виписано в законодавстві. Складання й пересилка нескінчених рюкзаків та баулів по всій Україні. Походеньки по медиках… І так далі, і таке інше… Отже, по хронології. «Мене заселили, все добре» – це найстрашніше повідомлення з усіх, що я отримувала протягом життя. До цього, за останні три роки, були повідомлення на кшталт «…Розстріляли», «…Забрали», «…Точно не 200-й, не 300»... А це «мене заселили» – ніби ж про те, що в сина все склалось так, як він хотів. Ніби ж про те, що дитина досягла своєї мети. Але… Отримала це повідомлення в кав’ярні біля рекрутингового центру через 40 хвилин після того, як ми розсталися біля його воріт. Отримала – й почала ридати над телефоном, як над покійником, бо до останнього була манесенька така надійка, що його «забракують» і ми повернемося з Києва удвох. Навіть автобус бронювала на двох. Скасувала бронь на одну людину й рушила на київську автостанцію. Згодом питала – чому тебе так швидко заселили, мали ж провести фізтест і співбесіду щодо мотивації? Фізтест, каже, склав швидко. А співбесіди не було – рекрутерам вистачило набору довідок переселенця з Луганської області, зібраного за одинадцять років вісімнадцятирічного життя. «У мене довідок переселенця – як у Коломойського паспортів», – казав син, збираючи документи для рекрутингового центру. Вони й спрацювати замість розповіді про власну мотивацію. Про горе Частина друзів і знайомих співчували, зізнавались у своїх сльозах і казали, що цим треба пишатись. Казали «Я пишаюсь твоїм сином». Інші ж – навіть дуже патріотичні, навіть ті, що самі воювали – казали «Як ти могла це дозволити? Ти здуріла?». Тим часом я час від часу без видимої причини починала ридати – дійсно як над покійником, наче відчувала смерть. От подивилася на його ліжко чи гантелі – й заридала. Сказала вголос «Постав чайник!» – а нікому казати, нема його – і заридала… Спитала в порожнечі – «Ти воду перекрив?» – і заридала. Побачила в супермаркеті знижку на кока-колу, а купити її нікому – і заридала… В силу роботи багато разів доводилось писати про горе як про психологічну категорію, про стадії горювання – тому зрозуміла, що маю всі ознаки горя, хоча дитина жива, здорова й задоволена життям. Сказала про це психологині. - «А це і є горе», – відповіла вона. Окремим випробуванням мало стало надання дозволу на те, щоб дитина підписала контракт із ЗСУ – це передбачено законодавством для 18-річних добровольців. Свого роду розподіл відповідальності між повнолітньою 18-річною людиною, її батьками, яким страшно, та державою, яка потребує добровольців. Точніше – перекладання відповідальності. Хоча на той момент аналізувати це сил не було. У нашому випадку відповідальність юридично переклалась на батька – бо я загубила довідку переселенки в паперовому вигляді (а вона майже всюди потрібна саме паперова, яка там «Дія»!) Попри те, що батько був категорично проти вибору дитини – відмовити в підписанні дозволу не зміг. Пізніше, будучи рекрутом, син спілкувався з ровесниками, яким батьки чи опікуни відмовляли в дозволі. Хтось витрачав близько року на те, щоб їх переконати, хтось підробляв документ – і зрештою робили так, як вважали за потрібне. …Перші тижні після «Мене заселили» з ліжка вставала лише працювати (благо – комп’ютер у кроці від ліжка) й погодувати кішку. Ну, ще в туалет та в магазин у хвилині ходьби – докупити кішці корм. На ніч ставила біля ліжка пляшку з водою, але сил дотягнутись до неї не було. Кілька разів не змогла встати на онлайн-заходи. Розповіла це все психологині – й та направила до психіатра. Той поставив діагноз – депресивний розлад на якійсь там стадії - і призначив антидепресант, який треба пити щось місяців із дев’ять. Допомогло швидко, мене почало, як то кажуть, попускати. Почав доходити сенс нечастих розповідей сина про службу, цілком задоволеного життям. Більшість його оповідок – хоч про навчання, хоч згодом про бойові – нагадувала сюжети голлівудських комедій про американську армію. Чому не про нашу – подумала якось? А тому, що про нашу – лише трагічне та пафосне, жодних комедій… Щодо комедійних ситуацій – пізніше. Про гроші На тлі розмов про грошову мотивацію військових (тема славнозвісного мільйона тоді ще була попереду) треба було зібрати сину сумку до рекрутингового центру. Тобто, купити саму сумку, і докупити певний одяг – це кілька тисяч гривень. Далі, заплатити за довідку від психіатра, яка зрештою виявилась непотрібною і «затаритись» медикаментами після перших травм від тренувань – ще кілька тисяч гривень. Тактичні окуляри з лінзами з діоптріями (бо має короткозорість, і підробити довідку про «придатність» допомогли добрі люди) – 7 тисяч з пересилкою й послугою оптики. І ще, і знов… І це лише під час тренувань у рекрутинговому центрі. І це при тому, що все необхідне, здавалося б, надала бригада, яка рекрутувала. Після цього ще були збори на БЗВП (базову загальновійськову підготовку, навчальний центр – “ОстроВ”): стратегічний запас трусів, шкарпеток, футболок тощо – тут вже рахунок йшов на десятки тисяч. На цьому етапі допомогли земляки. Його перша виплата – так звані підйомні в розмірі 30 тисяч гривень, призначені на оті, вже куплені, труси-шкарпетки – мала зайти після підписання контракту, вже на БЗВП. Зрештою 12 з чимось тисяч отримав через кілька тижнів перебування на БЗВП. Щоправда, в лісі, де проходять навчання, шкарпетки й носки не купиш. Там гроші, які зайшли на карту, тимчасово втрачають сенс. Це не про мотивацію грошима й не про претензії до держави. Це просто про реалії. Про те, до чого варто бути готовим. Легше у фінансовому плані, стало лише перед відправкою на позиції, куди теж треба було як слід «затаритись» – бо зайшли рештки отих «підйомних». До речі, згаданий вище мільйон узаконили після того, як він підписав контракт. І керівництво бригади – не чекаючи відповідних питань – сказало: майте на увазі, отримати його буде швидше за все неможливо, або, як мінімум, дуже складно. Але – будем бачити… Ганна Гамова, для «Острова»
