Не любов… Луганський  щоденник

Іноді я гадаю, що нас колонізували. Так-так, саме колонізували. Навчають у стислі терміни новим правилам, просять зробити нові документи, лякають штрафами, якщо ми не встигнемо освоїти всі норми нового життя. Спочатку був пряник - виплати на дитину, виплати матерям школярів, перерахунок пенсій. Потім, і дуже жорстко, почали заходити нові структури з новими правилами.

Ми стаємо звичайним російським містом. З камерами відеоспостереження, розсилкою штрафів, лікарняними на Держпослугах, довідками через БФЦ, охороною у школах, рамками металодетекторів у філармонії та електронним щоденником.

Моя подруга мріє повернутися до Луганська. Повернутися з України, де перебої з опаленням та стріляють. Сюди, де власний будинок і хочеться коротати старість. Я думаю іноді: а як це взагалі можливо? Ми ж отримували всі ці нові документи останні три роки – наполегливо, у чергах, часто у багатогодинних, до бійок, до знемоги. Невже ось так, повернувшись, усе запрацює для тих, хто вирішив жити в Луганську? І всі ці складності нового життя вони якось обійдуть, чи зможуть жити, як і ми, на тих самих умовах? На рівних?

І, знаєте, люди повертаються. З Росії та України. Є складнощі знайти роботу. Я читала їхнє резюме – все таке гладко-обтічне, нема за що зачепитися. Як кулька морозива в роті.

Я знаю чотирьох, хто повернувся за останні два роки. Одна – вчитель української мови, владна директорка школи тут до 2014 року. Виїжджала з переконань, за покликом серця. Тут залишився будинок-повна чаша і таке ж влаштоване життя. За роки поневірянь помер чоловік і раптово прийшла старість. І виявилося, що старіти у своєму та чужому ліжку – це зовсім різні речі. І вона повернулася до свого великого будинку. Покликала колишніх підлеглих прогенералити будинок - вимити вікна, пропилососити килими, змісти павутиння. Ті прибігли більше з цікавості: як вона зважилася повернутися і як житиме далі? А ще більше – кому після неї все це дістанеться? Вона відрізала – племінниці, варіантів нема. Але старітиме у своєму домі, нехай і одна.

Друга, що повернулася, до війни займала велику посаду в освіті. Виїхала, як і багато хто, не розрахувавши свої сили та роки. Виступала в Україні з великих трибун, була на виду, керувала. За ці роки помер син, і виявилося, що на тлі такої трагедії все інше в принципі втрачає сенс - війна, амбіції, погляди, плани. І вона повернулася додому. Просто повернулася. І її взяли до колишніх структур на якихось умовах. В очі дивитися, не відводячи погляду, вона навчилася. А злі язики досі шепочуть у спину: зігнулася, каблуки не носить, дедалі більше мовчить, постаріла, здала...

Інші історії схожі. Якоїсь миті стало зрозуміло, що все це дуже надовго, а за цим туманом невизначеності проходить життя. Зростають діти, йдуть батьки. Поки термін йшов на рік-два - був азарт, прагнення забезпечити тут, бачитися уривками, виховувати по інтернету, брати участь у житті сім'ї дистанційно, накопичувати і передавати гроші, керувати здалеку будинком… А потім,  - якось відразу, - стало ясно, що за цими рік-два проходить щось нескінченно довге – все життя…

Так, дряпає, повернувшись, дивитись у вічі сусідам, але й тут є вихід – не бачити їх. Просто не виходити за ворота, а натрапивши випадково, опускати нижче голову і поспішати піти. Адже знали на що йшли, коли поверталися. Хоча найчастіше чоловіків викликають на розмови до МДБ, можуть потримати там до з'ясування, а далі – як кому пощастить: хтось може відкупитись, а хтось розмінює життя на життя, здаючи замість себе когось.

Я знаю тих, хто повернувся, але я не можу спілкуватися з ними. Можна закрити на все очі, можна бути вищим, але можна просто не спілкуватися, і я обираю цей варіант. Всі ці відмовки «Ми робили громадянство синові», «Ми не мали іншого виходу» - тільки відмовки. Тож, я не слухаю їх. Не хочу вдавати, що вірю. Не хочу старанно співчувати і підігравати їм. Не хочу згадувати, як було, і обговорювати це з кимось. Мій вибір і останні 11 років – це величезна частина мого життя. І я не вірю нічиїм словам, історіям та оповіданням. Іноді набагато промовистішою може бути тиша. І я бачу тих, хто повернувся, знаю їх, але не хочу слухати їх історії. Кожен обирає, де йому найкраще. І дуже рідко мотивом повернення додому хтось називає любов до Батьківщини.