«Мінськ» за лаштунками. Сповідь недипломата

Практика гібридних переговорів щодо

гібридного врегулювання гібридного конфлікту

Передмова

Якось я почув твердження, що Росія розпочала повномасштабну війну через те, що Україна не пішла на реалізацію Мінських угод. Мовляв, якби Київ погодився виконати Мінські угоди — надав Донбасу «особливий статус» у вигляді автономії, — то війни б не було.

Я переконаний, що це маніпуляція. Ніч 24 лютого 2022 року якраз і показала справжні плани Кремля щодо України: або знищення її державності, або «білоруський» варіант — маріонетковий суверенітет. «Особливий статус» теж був потрібен саме для цього. А «Мінськ» чи війна — це лише різні інструменти досягнення однієї мети. Не спрацював перший, — Путін узявся за другий.

Ба більше, внаслідок відкритого вторгнення ми отримали консолідацію нації (на той момент) і підтримку Заходу. А от легалізація маріонеток Москви у вигляді «добровільного» надання «особливого статусу» окупованим Росією у 2014 році районам Донбасу неминуче призвела б до внутрішньополітичної кризи і, ймовірно, розпаду країни. «Західні партнери» назвали б це «громадянським конфліктом», і ми залишилися б із Москвою сам на сам. Причому для Путіна такий шлях досягнення його цілей був би значно дешевшим, ніж той, який він обрав.

Так, 8 років переговорів не дозволили нам уникнути жертв і руйнувань, але ми виграли час. Інше питання — наскільки ефективно ми цим часом скористалися…

Під «ми» я маю на увазі не лише владу й народ України, а й наших «західних партнерів», тому що саме ми дозволили Путіну повірити у свою вседозволеність і безкарність. Сьогодні я переконаний, що повномасштабної війни можна було уникнути, якби українська держава не страждала на комплекс меншовартості, а «нормандські партнери» хотіли припинити конфлікт, а не «стабілізувати» його, — якби спільними зусиллями ми не вирощували в Путіні комплекс Бога...

Але повернімося до «Мінська». Щоб передати атмосферу й настрій того часу, в основу цієї книжки лягли мої дописи у Facebook, статті та інтерв’ю тих півтора року, коли я був членом делегації. Проте, диявол завжди криється в деталях, а тоді, будучи членом дипломатичної команди, у публічних виступах багато деталей доводилося опускати, щоб не зашкодити процесу. Сьогодні офіційний статус мене вже не зв’язує, та й процес давно завершився. Тож на цих сторінках ви побачите Мінськ... Хотів написати: «таким, яким він був насправді», але реальність, як і правда, у кожного свої. Тому ви побачите переговори з РФ такими, якими їх бачив я зсередини. І такими, якими їх вам не показували...

1. Як це було

Найнеприємніше в цьому те, що доводилось спостерігати, як люди нікчемні, які не мають жодної реальної влади, абсолютні маріонетки, розігрують написаний не ними сценарій, але зображають із себе самостійних політиків. Причому поводяться вони при цьому зухвало, провокаційно і, я б сказав, по-хамськи, — тобто демонстративно неповажно до оточення: відповідають на запитання, поставлені не їм, читають нотації, переходять на особистості, ображають...

У цьому, мабуть, особливий, продуманий цинізм Кремля — змусити тебе слухати й спостерігати 6–8 годин поспіль (а інколи й більше) людей обмежених. Не в сенсі дурних, — деякі з них дуже навіть не дурні. Вони саме обмежені: одні — рамками свого інтелекту й «совкового» світогляду, інші — шорами «влади» й марнославства — вони ж тепер «міністри»!

У будь-якому разі в них не проглядається нічого щирого, — люди просто виконують свою функцію: навмисне погано грають роль, свідомо викликаючи цим роздратування глядачів. Тому перебувати з ними довго в контакті — психологічно важко. Але, вочевидь, саме на це й розраховано...

17 грудня 2020 р.

Крики почалися відразу, щойно я почав говорити. «Та хто він такий?», «чому йому дають слово!?», «пані Грау, чому Ви...».

Вони почали надто грубо тиснути на Кравчука. Москва хоче ухвалення Верховною Радою якоїсь постанови, покликаної затвердити заходи «Єдиного плану з виконання Мінських угод», який зібралася напрацювати ТКГ. Кравчук сказав, що ми не можемо брати на себе зобов’язання за український парламент, у нас немає таких повноважень. Іноді він надто дипломатичний. Річ не в наших повноваженнях, а в тому, що хто вони такі, щоб вимагати від нашого парламенту будь-чого, тим паче того, чого немає в Мінських документах! Але він вирішив не загострювати й узяв удар на себе.

Вони розцінили це як виправдання з його боку. А виправдання — ознака слабкості. І тут же на «слабкого» накинулася вся зграя. Дейнего й Никанорова («міністри закордонних справ» «ЛНР» і «ДНР») знущально питали, кого він представляє на переговорах: державу чи себе особисто, для чого він «взагалі тут», якщо «неуповноважений» тощо. Я сидів поруч і запропонував Леонідові Макаровичу відповісти замість нього. Він дав мені слово.

Щоб припинити їхні маніпуляції, я лише почав цитувати витяги з Мінських документів, де чітко визначено, хто є членами ТКГ, стороною конфлікту й стороною переговорів. Також там були визначені повноваження «представників ОРДЛО»... — Просто цитував Протокол, Меморандум, Комплекс заходів. І тут почалося! Вони стали кричати, перебиваючи мене й одне одного.

— Пані Грау, хто він такий, чому йому дають слово?— Я такий самий представник ОРДЛО, як і ви, тільки легітимний, член української делегації.

«Міністр» Никанорова закотила очі, схопилася й кудись вибігла. А її братець, який представляв ОРДО в підгрупі з безпеки і, як виявилося, очолював аж цілу «адміністрацію» Пушиліна (ватажка «ДНР»), обурився тим, що я прирівняв себе до їхнього «міністерського» статусу. З перекошеним від люті обличчям він прошипів: «... якийсь пі...рас»...

Родина Ніканорових. «Міністр» та «керівник адміністрації глави ДНР»  праворуч

Представниця головування в ОБСЄ, посол Грау, яка модерувала засідання, попросила мене зупинитися.

— Ви позбавляєте слова представника вимушених переселенців, члена української делегації? — уточнив я.— Ну Ви ж бачите, що відбувається...

І я замовк. Зараз я шкодую про це. Мені не вистачило їхнього хамства, щоб продовжувати. У той момент я ще думав, що в дипломатичному процесі є якісь рамки. Виявляється, ці рамки я вигадав собі сам.

Ні ОБСЄ, ані наша делегація ніяк не відреагували на нецензурну образу учасника офіційних переговорів. Я подумав: може, мені почулося, запитав у декого з наших — ні, вони теж чули. Якщо ОБСЄ вела аудіофіксацію (Росія точно вела, Гризлов, глава російської делегації, сам у цьому зізнався), то це залишилося в «аналах історії». Щоправда, ті «анали» всім до анала, якщо зручніше не помічати, — така вона, реальна дипломатія...

Тим, хто не любить читати довгі тексти, на цьому, в принципі, можна й зупинитися. Це все, що треба знати про Мінський процес. Ні, звісно, далеко не кожне засідання ТКГ проходило в такому напруженні, але загальну атмосферу і, так би мовити, лінії поведінки сторін цей випадок ілюструє дуже чітко.

Я був готовий до професійної дискусії, аргументів на рівні документів, боротьби трактувань та інтелекту, а натрапив на відверте хамство. І спасував. Хоча, якщо моделювати розвиток ситуації, то якби я продовжив говорити або адекватно відреагував на хамський випад, — вони могли б просто зірвати засідання ТКГ і звинуватили б у цьому нашу делегацію.

А ще сказали б, що через мене не відбувся обмін полоненими, відкриття КПВВ чи навіть зірвалося укладення перемир’я... Вони, звісно, і не збиралися нічого такого робити, але крайніми залишилися б я і делегація України. У такі моменти потрібно співвідносити особисту гордість та інтереси команди, а в цьому випадку — країни.