Щоденник матері 18-річного добровольця: собаки/кішки й автівки як обов'язкова атрибутика

Днями в нього день народження, 20. А я не можу відправити подарунок – найближчий населений пункт і, відповідно, номер відділення пошти тримає в секреті.

Розумію, йому всього вистачає… І будь-яка моя посилка – на кшталт голубців, доведених до стану напівфабрикату, чи фірмового тортика – просто завдасть йому зайвих клопотів, змусить їхати на пошту, шукати місця в холодильнику – якщо холодильник є, доводити ті голубці до стану готовності (якщо не зіпсуються дорогою) та вмовляти побратимів їх з'їсти. А побратими й самі всі в таких посилках – від земляків, дружин та тещ.

Але все одно кажу: "Зрозумій, у мене є потреба хоч щось хоч колись тобі прислати. Хоч іноді. Це моя особиста потреба".

"Мамо, знаєш, є таке слово – недоцільно. Так ось – це недоцільно", – ніби зводить до жарту.

І зовсім перестав надсилати фотки. Думаю собі: мабуть, бороду відпускає, того поки й соромиться матері показуватися.

Борода, собаки/кішки й авто – обов'язкові атрибути українського військового, а як же. А, ще татуювання… Татуювань поки ніби не планує. Або теж – мовчить.

Три собачки – і всі маленькі й біленькі

"Мамо, я от думаю – може, собаку завести?"

"Для чого?"

"Ну, як для чого? Собаки розумні… І собака дисциплінує".

Думаю собі – та ти і так дисциплінований, краще онуків мені заведи – вони теж дисциплінують.

Судячи з його розповідей, собаки й коти там усюди. Він навіть до зоозахисників почав інакше ставитись: каже, цьому має бути якась межа. Було – побратим у свій вихідний назбирав на квартирі сім чи дев'ять котів – призабула – й стерилізувати повіз. І ветеринарки там успішно працюють – паралельно з барбер-шопами та борделями, це теж прибутковий прифронтовий бізнес. А було – після загибелі людини лишалось до 12 – 15 котів, якими людина опікувалась. І зобов'язання щодо цих тварин брали на себе побратими.

Напевно, цьому всьому у психологів є пояснення. Та й сама розумію – люди так відволікаються, задовольняють свою потребу в турботі про когось, про ЖИВЕ. Один побратим, розповідав, у бліндажі на "нулі" балакав до мишей і скормив тим мишам усе своє куриво. А одну мишу любив найбільше й прозвав її Ларискою… Він старий АТОшник, довго на війні. Філософ свого роду. Бувало, казав моєму синові: "І скільки тобі років? 19? Ну-ну, ну-ну… І ти оце добровольцем сюди пішов? Ну-ну… А для чого? Ну-ну, ну-ну…" І спілкувався з мишами. Умів і уміє виживати – живий і зараз.

А один друг "затрьохсотився", телефонує побратимам і каже – у мене собачка була на квартирі, привезіть її мені. Каже – собачка маленька, біленька.

"Пішли ми з Церквою (всі позивні змінено) шукати ту собачку, – розповідає син. – Питаємо в людей: де тут стояв на квартирі такий-то, у нього ще собачка маленька біленька була? Показують: там. Прийшли у двір, на квартиру – а там бігають три собачки! Й усі маленькі й біленькі! А одна у кофті. Я думаю: Боже, невже Мілан перед тим, як на позицію заходити, собачку в кофту вдягав?"

Переловили усіх трьох собачок та понесли показувати – один двох, другий одну. І виявилось, що всі три – не ті. Довелося шукати далі…

Такі історії заколисують, немов казки на ніч – добрі мирні казки серед історій про смерть і муки.

Купувати тут авто – це користуватися чужим горем

А ще є думка купити автівку. Бо – принаймні, в мене таке враження – це єдине доступне для військових інвестування їхніх зарплат та премій, окрім коноплі й борделів (а це все-таки на любителя).

"Тільки треба машину пригнати з іншого регіону, а я виїхати звідси не можу, – розповідає. – Можна купити й тут, і дешево… Тут повно продається машин тих, хто "затрьохсотився", а то й "задвохсотився". Але… Це як оте, про що ти нам у дитинстві казала, пам'ятаєш: не треба купувати щось у людей, які пропивають, або в ломбардах… Це – користуватися чужим горем".

Треба ж, як вкарбувалося.

Кажу: якщо хтось може тобі пригнали машину, а ти просто боїшся, що це чужа людина – хочеш, сяду поруч з цією людиною на пасажирське (бо сама не воджу), супроводжуватиму.

"Ой це точно ні, – відверто  сміється. – Це ж тоді ти сюди приїдеш і побачиш, як я тут живу".

***

Тільки-но дізналася – побратими хочуть подарувати йому собаку.

Ганна Гамова, для «ОстроВа»