«Це нова реальність». Луганський щоденник

- Мамо, зачини штору!

- Так однаково ж нічого не видно.

- Зачини, світло я зроблю.

Я миюся холодною водою, бо немає електрики після обстрілу. Але — ще майже літо. І холодна вода поки що не проблема. Син приносить саморобний пристрій, і лампа освітлює кімнату дуже яскраво. Я миюся, а він сідає на дерев'яний поріг ванної кімнати і через двері балакає зі мною. Ми обговорюємо, що ноги мити холодною водою не проблема, а от обливатися цілком - дуже відчутно. Потім я чекаю на нього на дерев'яному порозі, а він набирається сміливості: "Зараз я тричі обіллю себе водою і не пискну". Чомусь такі моменти пам'ятаєш найбільше. І наче ціле літо за плечима з купою всіляких подій, а пам'ятаєш саме такі епізоди.

Син наче достатньо дорослий, щоб зізнаватися у страхах, і водночас ховається під столом під час нічних обстрілів, яких дедалі більше. Він каже, що боїться осколків в обличчя. І часто не чує звуків надворі, бо в навушниках. А в нічній тиші звук обстрілів особливо страшний. Здається, що ніч і тиша підсилюють будь-які звуки, ніби це якийсь театральний прийом. І коли ти прокидаєшся від цих звуків — страшно. Я, буває, чую, як син уночі біжить по дому босими ногами до тієї кімнати, де немає вікон, щоб перечекати там. Потім ми обговорюємо це вранці й сміємося з себе. Так наче простіше. Сміємося зі страхів і нічних історій. Знайома розповідає, що обстріли іноді вплітаються в її сни. І вона розуміє, що це обстріл, але не може прокинутися.

Ми бачили фуру, в яку влучив безпілотник біля 2-ї лікарні. Бачили пожежу після обстрілу на Гострій Могилі. Це страшно. Ти розумієш, що це лотерея, в якій пощастило цього разу тобі, як у рулетці. А далі може бути інакше. І ми мчимо повз цю фуру, біля якої стоять автоматники, повз пожежу — і мовчимо.

Почали вимикати світло. Це завжди напружує. Знову багатий той, у кого є генератор. І ці ревучі звуки генераторів дратують. Сусіди не вимикають їх добами, і в них є світло. Ми жартуємо, що обійдемося, але світло й воду вимикають дедалі частіше. І це така різниця між сюжетами з новин і реальністю. У новинах ми за крок від перемоги, а в реальності — у раковині посуд, який ми не змогли помити після обіду.

Так, обстріли стали дедалі частішими. Новин про загиблих дедалі більше.

Це нова реальність. Приятель пише, що не спускатиме воду з басейну до заморозків, щоб був запас води в домі. Якщо є світло, немає води, але частіше немає ні того, ні іншого. Ризики стали частими. Обстріли на дорогах. Загибель людей. Невизначеність.

Здається, ми пережили вже багато чого, а так от, по факту, ми ж зовсім не готові до нових реалій. Треба б поїхати купити олію, поповнити запас борошна й купити нарешті генератор. І дістати свічки, які за непотрібністю відсунуті в найдальший куток шафи. І ми починаємо прати про запас і про запас заряджати телефони — те, від чого вже відвикли.

Цікаво, що буде далі й яким буде цей рік. Літо було довгим і прекрасним просто тому, що це було літо. Зі спекою, сном надворі, історіями друзів про море й подорожі, передчуттями і зустрічами. На те воно й літо, щоб жити так, ніби ти та сама бабка, якій не страшна холодна зима попереду.

Друзі їздили на море, виїжджали до Європи, колесили Росією і сміялися  із затримок поїздів, довгу дорогу, ризиком обстрілів. Ми навчилися сміятися з себе, ігноруючи страх. Розповідаючи щось, ми не боїмося здатися смішними чи безглуздими. Ми давно переступили через це.

Пенсії не вистачає.

І тут не ясно, як жити в цій країні на 16 000 рублів і вірити в краще завтра. Як із них платити комуналку, харчуватися, лікуватися, відкладати щось. Це такий дисонанс. Уміститися в ці 16 000 рублів пенсії і вірити владі, вірити обіцянкам. Вірити в щось.

У мене залишилося 10% на телефоні.

Я чую звуки генератора з усіх боків. Але все ще сонце, все ще полуденна спека. Від цього все не так страшно. Це як пригода, як та історія, коли ми милися холодною водою і чекали одне одного, щоб не було страшно…