Щоденник матері 18-річного добровольця: минув рік. Виявляється, так можна жити

Днями усвідомила, що одвезла дитину до рекрутингового центру рік тому. Минув рік.

Син, сам того не розуміючи, дав мені дуже дивну річ – свого роду індульгенцію на все життя. Він авансом назавжди очистив моє сумління, і тепер я не просто можу говорити, що живу чесно й сплачую податки – тепер я можу говорити: Моя дитина воює, а ваші що роблять?! Й, умовно кажучи, є спокуса відкривати ногами двері – хоча це й небезпечно, це викликає агресію в опонентів.

Тепер у нього більш безпечна посада – вона оплачена пораненням. Він телефонує зрідка з вулиці – при побратимах говорити не любить.

Тепер менш страшно.

Про правильне й неправильне життя

Довго лякало те, що він – на мою консервативну думку – живе "неправильно" і втягує в цю "неправильність" мене.

«Правильно» – це як у мене до 2014 року. Це працювати на зрозумілій роботі, заробляти зрозумілу зарплату й планувати місячний бюджет на комуналку, харчі та пральний порошок. І відкладати щось у заначку. І закривати огірки й варення на зиму. Ходити на могили до дідусів/бабусь на Червону гірку чи Великдень, наряджати ялинку раз на рік. Їздити на Донець чи Айдар "Москвичем" чи мотоциклом, і відправляти дітей на літо в табір. А до того – зачати й народити цих дітей, класично одружившись. Класично вести господарство, дружити з кумами й робити ремонти в дитячому садку та згодом у школі. І давати ладу своєму житлу. І мати квіти на підвіконнях. І планувати на перспективу. І отримувати від всього цього задоволення.

А у них – «неправильно». Вони здебільшого безхатченки, й платити комуналку їм не треба. Їхнє житло – це або бліндаж, або покинута кимось квартира чи хата. І там на підвіконнях гранати – замість квітів. Вони купують екіпіровку й одяг майже на всю зарплату і шлють рештки побратимам на лікування – раз вже не треба платити комуналку. Зарплата "скаче" – то більша, то менша. Ведення господарства й планування бюджету виглядають приблизно так: замовив фліску, штани і дорогучі павербанки; віддав усе це побратимам, яких раніше відправили на позиції; замовив чергові фліску, штани й павербанки… До вибору одягу й екіпіровки підходять дуже ретельно, аби що не купують – бо "війна це стиль". І зрештою купують дуже дороге. Вони харчуються піцою й шаурмою (називаючи її кретинським словом шавуха!), бо на це є гроші, а бажання готувати відсутнє, та й готувати ніколи, попри наявність продуктів, і готувати немає на чому, бо в хатах із гранатами на підвіконнях часто є проблеми з піччю та посудом. Вони не відвідують могили бабусь/дідусів на Червону гірку чи Великдень. Могили вони бачать лише свіжими – коли ховають тих, кому менше пощастило. А про дітей, дитячі садки й школи – навіть про такі перспективи – й мови не йде.

Ну хіба можна після такого способу життя переключитись на «нормальний»!? Хіба можна після харчування шавухою й промислових закупівель флісок навчитись планувати комуналку, сніданки й обіди?

Тим не менш, я втягнулась у цей спосіб життя. Поступово з'явилось усвідомлення, що ця нібито «ненормальність» відсутня як така –просто це теж варіант норми. Так теж можна жити.

Думається: насправді ж все добре, а війна – це теж професія… В ній теж можна реалізуватися, знайти себе. Просто це жахлива лотерея – на одного реалізованого тисячі загиблих. Станом на зараз мені щастить.

Про побачене у шпаринку

А ще за цей рік я змогла ніби у шпаринку спостерігати за тією іпостассю війни, яка прихована від широкого загалу. Це страшно цікаво, це навіть змушує забувати про страхи.

…Ми говоримо про найманців в армії РФ, але в нас  також колумбійці (їх називають колумбосами, - як же задовбав цей новітній жаргон!) вже стали буденною реальністю. Вони воюють також і з протилежного боку, причому там значно більші виплати. Можна зробити висновок: воювати на боці України обирають все-таки свідомо, а не лише через гроші. Їх шокує рівень цивілізації в Україні, такого вони ще не бачили. З ними в якості перекладачів служать ті українські добровольці, які повернулись із заробітків з Іспанії та Португалії. Виявляється, такі люди є – ті, хто з безпечних заробітків у Європі їде в Україну, щоб воювати. У синовому оточенні кілька таких побратимів вже загинули. Так, їх в тисячі разів менше, ніж ухилянтів – але вони є, і це тішить.

"Вони, колумбійці, вже уміють вбивати. Вони, в принципі, готові до смерті… У себе вдома вони б все одно загинули – бо там страшний кримінал. Їх мотивують гроші, бо в них культ родини: вони прагнуть забезпечити свої сім'ї навіть ціною свого життя. А от в америкосів мотиви інші: мовляв, ми не "зробили" руських в Афганістані, але ми "зробимо" їх в Україні", – розповідає син.

Американці при нагоді весь час качаються, хизуються один перед одним накачаними торсами, користуються парфумами й майже весь час балакають про жінок та гомосексуалів.

Іноземних добровольців, навіть тих, що мають бойовий досвід, шокують реалії нашої війни. Навіть будучи готовими до смерті, вони все ж очікували на інше. Ті, кому поближче – європейці – іноді задіюють механізми, щоб повернутись додому швидше. Але для колумбійців чи американців це неможливо – за океан так запросто не повернешся.

Таких спостережень безліч. Все це ще не знайшло втілення в літературі чи кінематографі, й велика вірогідність, що коли знайде, буде спотворене й міфологізоване. Тому можливість піддивлятись у шпаринку сприймається як величезний бонус до статусу матері добровольця.

Ганна Гамова, для «ОстроВа»