У ці дні виповнюється 10 років, як я пишу на «ОстроВ». І всі 10 років я намагаюся відповісти на запитання "Як ви там живете?" з позиції людини, яка усвідомлено, але не з політичних мотивів залишилася у Луганську. Скажімо так, - життя зробило мене обивателем, і відповіді мої обивательські: я розповідала про пенсії, про відсутність нормальних продуктів, про погану медицину, про мобілізацію, про зверхнє ставлення російських військових, про покинутих старих, і дику російську бюрократію… Але й про ремонти доріг, поїздки до Криму, завершення довгобудів, - про те, що життя налагоджується, незважаючи на болючі розриви сімейних та ділових зв'язків з Україною. Я писала так, як це бачу, іноді з емоціями, іноді з філософськими висновками. Не для того, щоб дати комусь привід порадіти нашим бідам, не для співчуття чи жалю, не для хвастощів нашими покращеннями. Я хотіла просто розуміння тими, хто поїхав і хто залишився мені дорогим, нашого життя тут, наших мотивів, болю та надій. Але люди, як правило, не хочуть знати те, що є, - вони хочуть читати те, що вони хотіли б прочитати, хочуть підтвердження тієї картинки, яка вже склалася в їхній голові з їхніх суб'єктивних причин. Тому ті мої близькі, для кого особистість автора «Щоденника…» не є секретом, іноді звинувачували мене в необ'єктивності, пропаганді… А як не бути суб'єктивним, живучи тут і живучи не минулим чи майбутнім, а сьогоднішнім днем? Ми не звали Росію. Ми не чекаємо на Україну. Просто тому, що від наших очікувань нічого не залежить. Нас ніхто не питав і не спитає. Ми вибрали жити у своїх будинках, зі своїми сім'ями та платимо за цей вибір усім про що я писала ці 10 років. Це наш вибір. І ми не чекаємо вашого схвалення чи осуду. Ми хочемо лише розуміння… Але якщо вам цього не потрібно, то переживемо і це. Так само як пережили 10 років тому вашу втечу з нашого регіону, нашу беззахисність перед новими силами, які заявили себе господарями, ваше співчуття, а потім і вашу ненависть. А ви думаєте тоді у 2014-22 ми відмовилися б від нормального життя у нормальній державі? Але ви нам цього не запропонували, а ті нас не питали... Отже, як ми живемо сьогодні. Однозначно на це питання не відповісти. Якщо 10 років тому можна було сказати лаконічно – погано, то зараз цієї однозначності немає ні в чому. Сусід три роки наполегливо ремонтує будинок, змінюються бригади, грандіозний ремонт не припиняється, але на тлі цього він купує нові машини та їздить з родиною відпочивати. Навіть не питаючи нічого, можна сказати, що їхня родина живе дуже добре. Живуть вони за рахунок бізнесу – він торгує автозапчастинами, вона - має свою косметологію. Вони знайшли ту нішу, де можна зараз непогано заробити, і оточують їх такі ж молоді та амбітні друзі. Сусідка поряд – переїхала до Києва до дітей. Ані хороша робота, ані будинок – повна чаша її не втримали. Якоїсь миті стало очевидним, що треба жити з тими, кого любиш, а не охороняти будинок, сподіваючись на щось примарне, нескінченно відкладаючи власне життя. Вона зявляється іноді – зняти місцеву пенсію, вирішити якісь питання. І знову їде до дітей: Білорусь – Польща – Київ. До тижня шляху. Є й інший сусід, котрий став депутатом. Це поки що вершина його бажань, але він відчуває себе тут і зараз на всі 100%. І в нього не потрібно питати чи він щасливий – він випромінює це щастя. Він причетний до інспекції місцевих шкіл перед початком навчального року, допомагає вибирати нові маршрути для громадського транспорту і прокладає нам усім новий світлий шлях. І, напевно, за цією мрією є якась наступна, але цю він зумів втілити, про що регулярно повідомляє у своєму телеграм-каналі. Є й ті, чиє життя не таке яскраве і багатогранне, хто просто живе, споживаючи реальність – чекає на онуків у гості, чекає на пенсії, допомагає дітям. Рівно 10 років тому вони стали пліч-о-пліч, щоб зберегти залишені будинки, щоб годувати всю родину зі свого городу, щоб жити на нехитрий сімейний бюджет і не дати сім'ї розпастися у важкі часи. Якщо пройтися нашою вулицею, це і буде відповідь на питання – як ми живемо. Дуже по-різному. Від життя на одну мінімальну пенсію до подорожей у Туреччину та Єгипет, від надії на заміну колінного суглоба до дивовижних ремонтів. Були часи, коли це розшарування згладжувалося і ставало не таким помітним. Але як тільки ситуація вирівнювалася, кожен йшов своїм шляхом – вгору чи вниз. Дуже багато бюрократії. Довідки, які породжують сотні довідок. Свідки, де мешкав померлий перед смертю, довідки про несудимість, реєстр. Сусідка хвалиться - вона закінчила всі справи. Першою отримала в цьому загадковому росреєстрі документи на будинок та ділянку, для чого зуміла пройти через три кола черг, про що зараз охоче консультує всіх сусідів. Будинку її не позаздриш, але цій бійцівській хватці - так. Вона змогла все оформити, і жартує зараз, що може вмирати спокійно, знаючи, що залишає в порядку усі папери по дому. Саме оформлення документів – головний біль багатьох. Не вирішені свого часу питання породжують суди та астрономічні суми. Бюрократія почала мати нові грані. Заяви, згоди, підписи та знову підписи, які ми передаємо до школи з дитиною. В епоху цифровізації ми загрузли в паперах, підтверджуючи довідками довідки. А ще – ми пішли від паперових щоденників. Тепер все в електронному вигляді – оцінки, домашнє, зауваження батькам. Без телефону тепер аж ніяк. Повинні бути зареєстровані батьки та дитина. Н-ки перевіряє прокуратура, заяви можна прикріплювати до пошти, а час заходів бачить вчитель. Світ настільки стрімкий, що за ним не встигають літні вчителі, сприймаючи це як знак йти на пенсію. Катастрофічно не вистачає предметників. І зберігаючи обличчя класний керівник просить допомогти знайти вчителів, яких бракує. Із нового – мода звертатися до Путіна. Причини можуть бути різними - труба, що прорвала, рішення закрити школу на ремонт або закриття супермаркету. Знімають ролики за певною схемою – колектив стає пліч-о-пліч і звертається за допомогою безпосередньо до Володимира Володимировича. Після цього ролики поширюють скрізь і чекають на якийсь ефект. Іноді допомога приходить несподівано, але ефект від зйомки є завжди. З останнього – грандіозне подорожчання бензину. Спочатку його відсутність та як очікуване слідство – подорожчання. Раціональна сусідка каже, що їздить за бензином та продуктами до найближчого російського міста, де все дешевше. Звідти цукор, макарони та м'ясо. Продуктові тури не рідкість. Їздять до найближчих російських міст за побутовою хімією, за продуктами, одягом. І це навіть якийсь предмет заздрощів – так можуть не всі. Із водою дуже по-різному. У Луганську проблему вирішено там, де десятиліттями води не було. Досі не віриться, що можна жити без запасів води на всіх горизонтальних поверхнях у будинку. Трохи далі від Луганська не так ейфорично, але все перекриває ємне слово – ремонт та заміна застарілих труб. Дуже багато реклами про службу за контрактом. Навіть сторінка цирку перемежує новини про бегемотиху Юліану рекламою служби за контрактом. Але поруч із цим втома від новин, звичне вже «Я не дивлюся новини» або «Я не стежу за тим, що відбувається». Іноді за вечерею дивимося новини, але найчастіше вимикаємо – дуже багато пафосу. Ще з того, про що не говорять – арешти. І на тій же багатоликій вулиці є і загиблі, і ті, хто був під слідством. З'явилася нова мода – зустрічатися з дітьми, що виїхали, за кордоном. Тури планують за рік, бронюють готелі, купують квитки. Тиждень у Туреччині всією родиною майже світська традиція. Діти приїжджають з України, батьки звідси. Подарунки, розмови, обійми, сльози, радість зустрічі та надія на щось. Нова реальність жити порізно і рахує дні до цих рідкісних разів на рік зустрічей. А потім смакувати щохвилини разом, кожну мить і переказувати всім знову і знову. Друзі, що виїхали, запитують, чи є тут робота. Є для тих, хто її шукає – торгові представники, експедитори, баристи, аніматори, комірники, продавці, касири, оператори… Друзі уточнюють: і що, платять? І з їхніх питань я розумію, що життя тут вони бачать якось інакше, ніж бачимо його ми, і будь-які наші відповіді вони ділять на багато частин, перш ніж почати вірити нам.Ку
