Вижити в окупації
Прифронтовий Донбас
Корисно переселенцям
Подруга з України питає, як ми живемо. І я відповідаю чесно: добре – їжа, робота, плани. "Хіба краще, ніж 10 років тому?" – не вірить вона. Не можна порівнювати. Не можна проводити паралелі. Це нічого не дасть. Це як порівнювати себе у 20 та 40...
Є ті, хто примудряється заочно оформляти українські пенсії та заново перераховувати російські за 6000 рублів незалежно від результату. На попит знайдеться пропозиція.
Якщо ти живеш за правилами, не намагаючись порушувати їх, ти житимеш нормально. Просто нормально. Можливо, погано, а може, добре, але ти житимеш. Якщо ж ти замахнувся своїм маленьким кулачком на систему, ти теж житимеш, але житимеш погано
Кордони особистості закінчуються на сім'ї, все що ширше – держава, і там ти собі вже не належиш: маєш бути, як усі, отже – ніким.
Як годованець у новій сім'ї, де нас усиновили, не спитавши, боязко звикаємо до її правил. Відсутність для нас звичної сім'ї, прийомні батьки компенсують новим одягом та яскравими іграшками. І ми вже забуваємо, хто ми й звідки. Життя навколо...
Нова реальність засмоктує, як потужна вирва. Якщо це був хитрий хід, щоб відволікти людей від війни і всього, що вона несе, це вийшло.
За вечерею я чую їхню розмову з бабусею: «Путін – найкраща людина на землі». І я слухаю їх мовчки, тому що в цей кумедний діалог ніяк не вписуються наші пенсійні справи, тривоги, моє чортове безсоння, подорожчання – ЧЕРГОВЕ – бензину...
Так поводиться вітчим, який прагне задарувати подарунками дітей своєї нової дружини, дітей від її першого шлюбу, щоб привернути їх до себе. І ми також спідлоба дивимося на все і не віримо.
Потрібно змінювати права та номерні знаки. Їхати. Ставати у чергу. Дізнаватись. Чергове нововведення. Нещодавно ми проходили все те саме, переробляючи документи на "республіканські" з українських - шукали знайомих, платили. Для чого? Навіщо? І так...
Російські лікарі проводять медогляд наших дітей… - Навіщо? Для чого? Чому ми підписуємо на це дозвіл? Чому не можна відмовитись? Для чого їм це потрібно? У слух ніхто не питає – ми звикаємо до всього.
До натовпу підходять російські військові. Національність видно у всьому – у говірці, у круглих обличчях. Вони ледве стоять на ногах від випитого та чіпляються до бабусь у черзі. Беруть інтерв'ю щодо їхнього ставлення до цієї війни. Хтось...
І на тлі впевнених людей у формі, які затарюють у свої бронемашини пакети з провіантом із місцевих супермаркетів, ти здаєшься гостем у власному будинку. Поки наші чоловіки ховаються, вони воюють. Поки ми придивляємось і обережничаємо, вони – живуть.
А я думаю, що це для дорослого ця війна - лише частина життя, на тлі чогось хорошого з минулого, не така вже й велика частина. А от для підлітка чи дитини це взагалі все їхнє життя, цілком. "Коли розпочалася війна, мені було 12 років"...
...Простіше не спілкуватися, ніж спілкуватися так. Запитуючи, як справи, ти отримуєш у відповідь петицію про їхню ненависть до Росії. І розумієш, що для всіх друзів із України ти єдиний, кому вони можуть усе це написати чи сказати. Наче через тебе...
Ви можете обрати мову, якою в подальшому контент сайту буде відкриватися за замовчуванням, або змінити мову в панелі навігації сайту
