"Кримнаш" не ваш. Луганський щоденник

Крим, як і раніше, залишається для багатьох луганчан чи не єдино можливим і дуже престижним місцем відпочинку. Ускладнюється логістика: як їхати, скільки й чим. Через Кримський міст – довго та небезпечно. Тому оптимальний варіант – по суші, через «ДНР» та Чонгар. Але тут є ножиці – те, чого росіяни бояться, для наших звично і вибирається з двох лих менше. Вбити можуть і вдома, а вдома моря немає.

Крим став порожнім. Мало людей та багато військових. Нашим – в самий раз, а росіянам страшно. Тим більше перельоти закриті, а їхати поїздом дуже довго.

Кримчан лихоманить не перший рік, але що впадає у вічі – Крим, при всьому страху, що нагнітається, будується як ніколи. Скупуються зруйновані за роки ще радянського періоду недобудови, ділянки, клаптики та квадратні метри. Росіяни активно інвестують у Крим. Хто багатший – будується ближче до моря з розрахунком на заробіток, хто трохи бідніший, скуповує будинки і дачі для того, щоб жити влітку і навідуватися цілий рік. Мода мати літній будиночок у Криму із можливістю заробітку повернулася. І дивлячись на масштаби будівництва, не скажеш, що Крим став немодним. Це як інвестиції у золото, яке в моді завжди. У цьому й якась двоїстість: їхати до Криму небезпечно, але скуповувати землю зараз – саме те.

З нового – бліндажі на пляжах.

Солдати зі зброєю на береговій лінії. Вони у своїй реальності – їм підвозять їжу, вони напоготові, вони тримають пляжі під контролем і виглядають навідників. Але це шокує перші кілька хвилин, потім стає звичним – море не змінюється від оздоблення на березі. Море вічне. І прагнення людей купатися теж вічне, попри логіку та інше.

Зникають множинні місцеві забігайлівки, які були завжди. На їх місце приходять магазини з кондиціонерами та подібність ґрунтовних модулів. Як би те саме, а зовні солідніше і дорожче. Але звичка пити вино, їсти кукурудзу, купувати чебуреки залишається вічною.

Крим як маркер добробуту та ставлення до свого життя. Для нас із «нових регіонів». У росіян, звісно, ​​свої мірила.

Ми їдемо до Криму працювати, деякі – відпочивати. А для кримчан – це нова реальність, проте вибору немає. Доводиться жити із цим. Для росіян все, що відбувається – треш. У Криму каліки – без рук-ніг, із протезами. Ідуть впевнено, у шортах, із сім'ями. До цього теж доведеться звикати, щоби не відводити погляд. Нова пільга по музеях – учасник СВО. Знижки. Вивозять сім'ї на курорт.

Росіяни відрізняються від нас зовні. Вони можуть виглядати по-різному, але жителі "республік" їдуть до Криму показати себе: свіжонарощені вії та нігті, педикюр, татуаж та татуювання, а головне – все золото, що є. І новий одяг, куплений спеціально для моря. Все, щоб пустити пилюку в очі, довести свою спроможність і престиж.

Наших через цей апломб видно відразу. І поводяться наші теж із претензією – пробувати нове, пити та вимагати своє законне по праву. Наші давно й міцно вирішили, що їм винні на роки вперед – «ми постраждали». І не соромляться заявляти про свої права та чекати на можливі преференції. Росіяни дітям купують путівки до таборів, збирають на них, відкладають. А наші останніми роками скуштували, що і море, і оздоровчі табори можуть бути безкоштовними. І серед запропонованих варіантів обирають найкраще: їм «все це належить».

Розмови про те, як там у нас, стали млявими. Цю тему оминають. Війною ситі по горло. Але військові, які тепер у Криму всюди, не дають про неї забути.