«Мамо, ти спиш? Байбак «200». Мені тільки-но Ковбой написав (усі позивні змінено. – «ОстроВ»). Я не можу спати. З тих, хто з нами заходив – майже всі «200» чи «300». Двоє чи троє цілі. Церква в тому числі». Про посмішку Байбака В армії в сина нарешті вперше з’явилась хлоп’ячо-чоловіча компанія, спаяний колектив. Чотири школи за дев’ять років і лише один «живий» семестр в училищі до окупації Луганської області – все це якось слабо сприяло створенню справжніх колективів. «Нам інструктори казали перед відправкою – мовляв, ви не дуже прив’язуйтесь один до одного, бо з вас багато буде «двохсотих», а то й усі», – розповідав після «учєбки». Але вони поки прив’язуються. Схоже, з часом перестануть – ті, хто виживе. Байбак став одним із найближчих друзів, попри різницю у віці – йому трохи за 30. Довго жив і працював в Італії – і повернувся в Україну, щоб воювати. Мама лишилась в Італії – вона так і не знає, для чого син повернувся. Думає – просто додому захотів… Чи дав Байбак у частині її контакт, як вона дізнається про загибель дитини й чи дізнається взагалі – хто його знає тепер… «Краще б таких як Байбак агітували йти в БПЛА, а не набирали туди хто знає кого, усіх підряд… У нього дуже сильний інтелект. А от фізо – не дуже», – розповідав син. Щоправда, Байбак в БПЛА й не прагнув – свідомо йшов у піхоту. «Спагеті не можна ламати. Бачив би Байбак, що ти робиш – розказав би зараз, як це в Італії робиться – у нього круте почуття гумору». Байбак є на єдиному їхньому спільному фото: спочатку бачиш радісну щиру усмішку, а потім хлопця, який виглядає значно молодше своїх «за 30». Я мріяла з ним познайомитись. Навіть була переконана, що рано чи пізно познайомлюсь – через якусь невикорінну оптимістичну наївність. Понад десять років новини про «двохсотих» та «трьохсотих» стосувались моїх друзів, людей мого покоління. І от – дійшло до покоління сина. Господи, на скільки ще поколінь цього вистачить, і чи народяться ті покоління в таких реаліях? Чи будуть вони зачаті? У день, коли я дізналась про загибель Байбака, офіційні новини були оптимістичними: замороження російських активів, санкції, удар дронами по якомусь російському заводу, який виготовляв щось для міноборони РФ та Роскосмосу… Господи, хіба це все варто смерті Байбака??? Хіба співмірні санкції проти якогось кацапського олігарха, удар по заводу в якомусь Липецьку – і посмішка доброго пацана з сильним інтелектом і почуттям гумору? Пацана, який правильно варив спагеті, і який повернувся з заробітків з Італії, щоб воювати за Україну на передовій? Хіба це все можна хоч якось співставити??? Господи, як навчитись з усім цим жити? Весь час перед очима стоїть його посмішка з фото – та, яку я так і не побачу вживу. І я поки не можу змусити себе подивитись на те єдине фото. Але це мине, я знаю – як і мине в мого сина та його товаришів (якщо виживуть) потреба прив’язуватись до людей... Ганна Гамова, для «ОстроВа»
