В Олеся Гончара багато всього про Другу світову. "Тронка", "Людина і зброя", "Прапороносці", "Циклон", що там ще… Все це я перечитала в юності. В якомусь із цих творів – забула в якому саме – описані дні після 22 червня 1941 року в Києві: 18-літні люди добровольцями йдуть, йдуть, йдуть до військкоматів… А потім – гинуть, гинуть, гинуть. Зникають. Як у м'ясорубці, один за одним, всі, у прямому сенсі. Статистику тієї й нашої війн проаналізують і порівняють потім, колись. А я згадую твори Гончара та з жахом думаю: зараз страшніше. Синові побратими й посестри (жінок на кілька порядків менше) гинуть одне за одним, не встигаючи отримати шеврони й статус УБД разом із документом. Когось виносять, когось не виносять… І дивом здається, що він живий. З тих, з ким разом починав, живих – троє чи четверо з ним самим. А цілих – жодного. "Складно сказати, кому скільки років. Усі виглядають старшими", – відповідає на питання щодо віку одного з побратимів. "Так ти ж і Церква (всі позивні змінено. – "ОстроВ") ніби на свій вік виглядаєте", – кажу. "Ми – так. Тільки Церква ходить отак о, як ***, а у мене он що (демонструє наслідки поранення)". Колись інструктори їм радили уникати похоронів своїх побратимів, близьких людей – бо це деморалізує. Але вони зрештою таки їздять і ходять на похорони. Після кожного разу каже: "Все, це останні, я не можу". Але їде знов. "Він був схожий на батьків. Особливо на тата. У нього сестра старша… Півтисячі людей було на похороні… Батюшка таке молов… Треба взагалі заборонити батюшкам приходити на похорони військових! Назбирали стільки людей – а якби кацапи вдарили?" – розповідає. І ще каже: коли хтось наполягає, що треба відкрити труну, треба насправді в жодному разі цього не робити. Про офіційне й моє – вкотре Розбаланс між офіційними новинами й моїми реаліями травмує все сильніше. Мені хочеться взяти гранату – поки хоча б ту, що з борошном, іграшкову оту – й прийти з нею у якийсь державний заклад. І кинути! В ідеалі – на ВЛК! Офіційно: "Ми готові організувати вибори під час війни". А у мене: Та ви, мать вашу ***, ВЛК нарешті організуйте в обласному центрі в центрі України!!! Син вже може давати майстер-класи з проходження ВЛК! Я збилася з рахунку цим ВЛК! Таке відчуття, що всі мотивовані військові стоять у чергах до медиків – і саме тому на передовій людей не вистачає!!! А вони ж всі "триста", тому всі змушені стояти в чергах. Його відпускають на ВЛК за місцем реєстрації на два дні. Відпускає людина під свій ризик, бо можна ж отримати чергового СЗЧ. А на ВЛК призначають прийом ключового лікаря на дату ЧЕРЕЗ 20 ДНІВ! Якщо з його розповідей вижати ключове за ці дні, виходить приблизно такий монолог: "Тепер я розумію людей, які приходять на ВЛК з гранатами! Вона не дивилась мої очі після закапування три години, поки я сидів під кабінетом – і якраз дія закапування минула! А тут я пройшов без черги – бо якийсь тип свій запис провтикав. Ну, хай він тепер приходить через 20 днів. ...Кажуть – отам запишись, щоб кудись записатись… Там сидить бабця… Думав, реєстраторка – а то пацієнтка зі стаціонару! А до травматолога я на післязавтра сорок третій! А на аналізи двадцять восьмий! І купи мені, мамо, будь ласка, контейнера для сечі, для аналізів…" Й витягає з кишені кілька зім'ятих талончиків з тролейбусів та автобусів – бо об'їхав за день усе місто. І таких днів – безліч. І одного дня він – одягнена в цивільне вихована дитина – перекриває лікарці вихід з кабінету й каже: "Поки ви мене не приймете, я вас звідси не випущу". Вона приймає, й проходження ВЛК пришвидшується. І виявляється, що ще три дні тому в цьому кабінеті працював лікар-чоловік. Його побили. "Тому й посадили замість нього жінку – жінку не битимуть". А от ще офіційно: Аляска й пост-Аляска. Усі всерйоз обговорюють костюм Президента Зеленського, карту України в чиїхось руках з Офісу Президента України та ключку для гольфа для Трампа. Як колись обговорювали штани Олени Зеленської й капелюшок Меланії Трамп. А у мене: "В нього очі як у скелета. Або в морзі накосячили, або пізно забрали. У морзі труну відкрили. Батюшка хотів ще й вдома відкрити. Добре, що батьки нормальні там… Не можна труну відкривати". І ще в мене: "Вибач. Спитаю таки… А де …нога? Її поклали у труну, знайшли?" "Мамо, ти п'яна чи що??? Звідки я знаю, що там клали в труну? Нам не казали! Лише лице відкрили у труні. Краще нічого не відкривати, й без батюшки краще!" І ще: "Йому 15 метрів бинтів у рани напхали. Помер в еваку…". Про страхи Смерть, каліцтво, полон – це на поверхні, це лякало одразу. До смерті зараз ставлення дивне, а з каліцтвами живе пів-України. Що ж до полону – він завжди лякав більше, ніж смерть. Земляків-друзів зараз активно повертають після трьох років неволі, і це правда страшно. А когось так і не повертають – і це ще страшніше. "Мамо, заспокойся, штурмовиків у полон не беруть. Ну хто буде виходити сам, тягти свого трьохсотого – та ще й полонених тягти? Ти що…" Це правда чи він мене так заспокоює, і чи має це тішити – спробуй розберись. Лякає те, що він від мене йде… Балакати з побратимами по телефону виходить на вулицю, і все менше й менше розказує. Ми все більше переселяємося в різні всесвіти. Лякає те, що, схоже, не буде онуків. Лякає те, що ми ніби розмовляємо різними мовами. Таке враження, що на якісь теми він говорить суцільними абревіатурами: ЛБЗ, СВП, СП, ВСП, ПХД, БР, КТЗ, НРК, НПП, МПЛ! Раз за разом перепитую – що це? І він злиться, що забуваю. А як це запам’ятати? Чому саперна лопатка – це МПЛ, а день, коли прибирають – суботник тобто! – це ПХД? Чому СП – це спостережний пункт, а ВСП – це військова служба правопорядку? Яким чином я маю знайти у цьому систему й логіку? Та я ледве звикла до того, що РДК – це вже не районний дім культури, а російський добровольчий корпус! І ледве вивчила оте ТЦК та СП, коли ним слово військкомат замінили! А КТЗ звучить для мене як "Кадіївський …який-небудь… завод". Тракторний, може... Такого заводу не існує. Лякає все. Ганна Гамова, для «ОстроВа»
