"Каламутна тема". Луганський щоденник

Найкаламутніша тема - покинутих старих.

Літня приятелька регулярно шле мені фото та відео своїх дітей, які поїхали від війни. Звичайно, будь-яке фото на заздрість: від мандрівок до їжі. Здається, вони поїхали у довгу-довгу відпустку, в якій і нові країни, і нові страви, і новий досвід. Навіть одяг не повторюється. Я не питаю, чим вони там займаються, але достеменно знаю - весь вільний час вони подорожують.

Тут, усі 11 років, стоїть їхня замкнена квартира. Комунальні спільно оплачують його та її матір. Бабусь це згуртувало, вони разом відзначають усі свята: дні народження, річницю весілля дітей, свої дати. Разом пишаються дітьми, розглядають фотографії, розчулюються. І разом старіють: сили не ті, перспективи не тішать… А коли у відповідь на чергову скаргу хтось із нас у серцях питає про дітей, відповідають звично: "Як же їм сюди повернутись, війна ж".

А потім починається чергове коло – фото, гордість, розчулення, сльози, скарги на здоров'я. Нема кому відвезти до лікарні, нікому допомогти, нікому зробити банальне - донести сумку. Квартири дітей, що виїхали, дбайливо зберігаються. Це інвестиція, як гроші у банку. За ними батьки оплачують комунальні, навідуються. Не зрозуміло навіть для чого це – ясно ж, що діти вже не вернуться. Але звичка. Або це - сенс життя, замінник турботи про дітей…

Таких доглядачів довкола багато. Провідують квартири, будинки. Платять. Милуються фотографіями. Нав'язливо у чергах розповідають про успіхи потомства. І червоною ниткою – нікому допомогти, якщо операція – нікому провідати, одні в місті, «здохну на самоті».

Моя знайома каже, що відмовилася від спадщини на користь брата. Заздалегідь, щоб жива і не стара ще мати не розраховувала ні на що – ні на гроші, ні на посилки, ні на увагу. Все, обрубала канати. У неї зараз нова мораль – діти за щастя батьків не відповідають. І за їхню самотність теж. І матері вона нічого не винна, тому що мати їй зовсім нічого не дала в житті. Ні в дитинстві, ні потім. Я бачу цю матір часто. Вона звично відповідає, що все добре, все нормально, вихваляється успіхами доньки, тим як та за неї переживає, але нічого не може зробити через війну…

І ще є фішка – віддавати картки з українськими пенсіями дітям. Їм складніше на новому місці. Їм там вставати на ноги. А комунальні за їхніми квартирами сплачують батьки зі своєї місцевої пенсії.

Поки що все якось складається, виходить. Батьки можуть обслуговувати себе. А що потім? Я скажу вам, що буде на іншому витку – діти звинувачуватимуть російську владу, що їм не дають приїхати з Німеччини, Швейцарії, Іспанії, України та вступити тут у спадок. Що це несправедливо! Тут їхня батьківщина та їхній будинок. І не було їх тут лише тому, що була війна, а вони хотіли жити і не хотіли воювати.

Приятелька звично як за заученим пише мені: "Якщо я потраплю до Луганська, я й години тут не зможу бути. Я помру". Зрозуміло, вона багато разів повторювала це для своїх друзів. І таких як вона багато, хто на провокаційне запитання про батьків каже, що не приїде навіть у разі їхнього похорону. І батьки це знають. І все одно оплачують комунальні. Намагаються вирішити все наперед. Щоб не було боргів, невирішених питань. Навіть гроші збирають, щоб допомогти звідси дітям у їхньому успішному закордоні.

Ми, що залишилися тут, у цій гонці успіхів, - на останньому місці. Ми возимо до лікарні. Ми зустрічаємо. Але нам нема чим хвалитися. Ми ж поряд. У нас все тьмяно та звично. Вихідні разом. Сніданки разом. Любов поряд, а не на відстані. Хоча вони мають рацію, звичайно, ми за самотність батьків і за їхнє щастя відповідальності не несемо.

Ольга Кучер, Луганськ, для «ОстроВа»