… Рятує робота. Щоправда, вона занурює в офіційну версію новин – в ту, що від міністрів, головкома, президента, послів, експертів… Відсутність кореляції (м’яко кажучи) між цими новинами й моїми реаліями просто вирубає. Там - про мотивацію мільйоном, а тут - друзі на тактичні окуляри гроші скидають. Там - про нове озброєння від партнерів, а тут - у нього автомат на 8 років старший за мене, а мені без п’яти хвилин 50! Там - знов про допомогу від партнерів, яку вони зняли з озброєння у себе , а тут - давно прострочена й списана партнерами граната мало не в руках розривається в «учєбці», бо в «учєбки» відправляють саме таке, списане. Там - «грошове забезпечення війська в пріоритеті», а тут - бронежилет важить близько 17 кг, й доведеться купити інший, так само якісний, але легший, за власні кількадесят тисяч. А аптечки дуже хороші – волонтерські. Там - «відкрито ще один рекрутинговий центр, і ще другий, і п’ятий-десятий», а тут - у бліндажі в «учєбці» такий самий доброволець-контрактник, відверто психічно хворий, у прямому сенсі майже щоночі какає в штани. Добре, хоч у свої… І це ж у якомусь з отих відкритих рекрутингових центрів його переконали підписати контракт (чи це він рекрутерів переконав?) і допомогли намалювати у висновках ВЛК повну придатність! Від цих паралелей, які не перетинаються, хочеться кричати на весь світ або комусь вломити… Того самого хочеться й від диванно-медійних розмірковувань про погану армію в стилістиці «…всі військові п’ють та ігроманять, вони йдуть туди за гроші або їх «наловили в бусики», їх погано навчають, їх взагалі не навчають, вони м’ясо, всі командири ідіоти, а в усьому винні луганські/донецькі/російськомовні в довільній комбінації». «Погано навчають», кажете? Про Мирона Коли згодом у госпіталі син здоровою рукою розбирав величезний баул, пересланий товаришами, витягнув з нього кілька акуратно складених конспектів. «У тебе ж зроду таких конспектів не було – ані в школі, ані в училищі», – кажу. «Бо тут інформація корисна й потрібна», – відповідає. А за кілька днів до цього, телефоном: «Судячи з того, що Мирон (позивний змінено. – «ОстроВ») живий, нас дуже добре вчили і я склав екзамен з медицини на відмінно». Яке щастя, вкотре думаю, що існує спеціальна термінологія. Коли кажеш «травматична ампутація» – це менше б’є по голові, ніж словосполучення «руку відірвало». А «задвохсотився» трохи нівелює жахливість слова загинув. У Мирона травматична ампутація руки. У сина поранення значно легше. Синові берці й досі замазані Мироновою кров’ю, вона не відмивається, і дивлюся, хоч вони й якісні, він їх викине. «Я все робив за протоколом, як учили», – розповідає, як накладав турнікети, тягнув товариша, як робив висновки, чи можна давати йому пігулки. Як заносив Мирона в бліндаж – давши йому його відірвану руку, щоб тримав, бо вона отак в бліндаж не проходила; і як Мирон від цього знепритомнів. Визнає, що так вчать не всюди – пощастило. І дехто з мобілізованих не сприймає навіть якісне навчання – приречено дивляться ніби крізь інструкторів і бояться, бояться, бояться майбутнього. «Якщо все робити як учили, більше шансів вижити», – каже. Про культ Здається, це кара Божа за мій підлітково-юнацький націоналізм. Син нафарширований ним так само, як я в юності. Тільки в моїй юності не було війни, й за свій націоналізм не треба було платити смертю, муками чи полоном. А тепер весь час це видається мені прямим шляхом до смерті. Одна тільки молитва українського націоналіста чого варта!!! «…В боях, в тюрмах рости мене до ясних чинів для тебе. І в чинах тих хай знайду смерть, Солодку смерть в бою за тебе, І розплинуся у тобі я i вічно житиму в тобі, Свята Україно моя, відвічна й непоборна». - Ти розумієш, що це культ смерті? – питаю. - Це культ Незалежності, – відповідає. - Смерть – це страшно, це безповоротно, це найстрашніше, – кажу. - У нас в країні всі давно вже перестали ставитись до смерті так, як ти, мамо. А згодом ще: - Ми підписували документ – ну, як нас ховати, якщо доведеться. Я обрав кремацію. - Боже! А ще там які варіанти були? - Ну, з батюшкою… Або на розсуд родичів… - Ти міг обрати – на розсуд родичів?! Щоб я тебе поховала!!! Мовчить. А ще, до того: - Вижити можна. Вижив же твій дід у Другу світову. - Мій дід був авіаційним механіком!!!! - Ну от, бачиш… Є категорія спеціальностей, де більше шансів вижити… Здається, якщо мою психіку взяти за 100 відсотків – то в неї вже напхано всього цього відсотків на 150-160… І хочеться брати його руками, набирати жменями й викидати з себе геть. Ольга Кобилянська писала в «Землі»: «Вони їли, щоб працювати, і працювали, щоб їсти». Я купую антидепресанти, щоб працювати, і працюю, щоб купувати антидепресанти. Ганна Гамова, для «ОстроВа»Першу частину щоденника читайте ТУТ
