«Викреслити ці 9 років життя МІЖ...». Луганський щоденник

Все, що відбувається зараз, нагадує той військовий бензовоз, який збив на переході в Луганську жінку – нестримний, такий, що давить, нещадний. У спроби ухилитися від його смертоносних коліс мізерний успіх.

Ніхто не питає вже про наші бажання, не церемониться, не витрачає жодної секунди на пояснення. Ти або з нами, або проти. І ти приймаєш це, бо тобі так комфортніше. Ба більше, за це ухвалення тобі добре платять.

Тони будівельних матеріалів, реставрація та ремонт давно розкрадених будівель. Люди роками розкрадали, щоб залишити лише коробку будівлі, а вони за місяці її відновлюють. Швидко, чітко, невтомно. Ми відзвичаїлися від такого темпу життя та роботи, відвикнули від того, що так буває – не собі, а комусь.

Боязкі й сором'язливі, люди йдуть у неділю з ранку на вуличні тренажери біля школи – все на диво. Я бачила тільки тлін, тому я теж навпомацки намагаюся запам'ятати: яке воно м'яке покриття – штучний газон. Я торкаюся всього і побоююся. Руки переконують свідомість: тобі це не здається, тебе можуть оточувати нові будинки, а не тільки тлін.

Місцеві бабусі під ручку гуляють новими доріжками та, як і я, не вірять своїм очам. Як у церкві, перешіптуються. Якби розкудовчили, ми б вірили напевно.

Тисячі путівок до таборів по всій Росії. Їдь – не хочу. Вже не потрібно шукати знайомства та дякувати, шукають тебе, щоб швидко заповнити всі місця. Списки на допомогу школярам. Ми, як дитина у новорічні свята, – чого ще чекати? Повністю укомплектовані портфелі першокласникам. Путівки студентам. Нескінченні семінари, акції, квести, конкурси та інше.

Ми не встигаємо охопити все це, надто все стрімко. Так поводиться вітчим, який прагне задарувати подарунками дітей своєї нової дружини, дітей від її першого шлюбу, щоб привернути їх до себе. І ми також спідлоба дивимося на все і не віримо.

На тлі цього піднебесна ціна бензину. Хвиля подорожчання. Відсутність мобільного Інтернету. Скасування допомоги самотньої матері ("У Росії такого немає"). Трагедії на кшталт «Отелло» після перегляду пенсій. На якій підставі їх перераховували? За якими критеріями? Чим керувалися? Скрізь обговорюють новий коефіцієнт підвищення: комусь лише на 500 рублів, а комусь удвічі. Куди йти, у кого питати?

Нова мода на великих ведмедиків, що танцюють. Похорон перемежовується з ведмедиками, що танцюють. І в тому, і в іншому випадку йде дивитися вся вулиця. Це як виклик: нас не зламати подорожчанням бензину та новими правилами, ми виживали в дев'яності, тупали на пункт пропуску у Станиці майже 9 останніх років, більше нас не злякати нічим.

Стрімко будують та ремонтують будинки всі сусіди навколо. Нові ворота, нові вікна, нові дахи. Матеріально ми стали жити краще. І разом з цим усі вихідні люди торгують овочами та фруктами з ганчірочок. Прямо на нових трубах та нових бетонних плитах.

Чого б я хотіла? Жити. Просто, по-звичайному. Неважливо, як називатиметься ця територія. І щоб моя сім'я просто жила. Снідати разом. Пити чай увечері. Будувати плани і не згадувати всього, у що ми поринули. Викреслити ці 9 років життя МІЖ. Ніколи не казати: а пам'ятаєш? І якщо згадувати, то не застрягаючи, а просто пробіжкою, як факт – це було.