Життя налагодилося! Луганський щоденник

Дев'ять років подруга, яка виїхала з Луганська, питала у мене: «Ну що, у вас вже налагодилося життя?». І я голосом Армена Джигарханяна з мультика "Вгору" відповідала: " Ннєт!".

Усі дев'ять років ми грали у слова, перекидаючись ними ніби м'ячиком для пінг-понгу. Вона не залишала надії повернутися додому, а я, якщо розібратися, під поліпшенням життя розуміла тільки повернення колишнього, довоєнного життя – з відкритими кордонами, зрозумілим статусом, миром та таке інше. І ось тепер, коли я втратила зв'язок зі своєю подругою, я можу відповісти: а життя налагодилося! Тільки налагодилася так, як не уявляли ні вона, ні я. Вдень і вночі ремонтуються дороги, тоннами йдуть будматеріали, чоловіки східної зовнішності лагодять дахи хрущовок, які не бачили ремонту з моменту своєї споруди. Життя вирує, як суп під кришкою, тільки навряд чи моя подруга під поліпшенням мала на увазі саме це.

Росія зараз скрізь і в усьому. У продукції на полицях супермаркетів, у кожній усміхненій особі з біг-борду, у виплатах на школярів та додаткових грошах до пенсії, у подарунках першокласникам та стрічках у руках волонтерів. Росії так багато, що ми губимося, як дитина перед горою подарунків.

Грішити на життя не виходить – десь там, за лінією горизонту, капає українська пенсія, а тут, на твоїх очах, твориться справжнісінька історія. Тільки ти в ній не ключова фігура, а масовка, від думки якої не залежить зовсім нічого.

Злі язики казали, що референдуму не буде. Не встигнуть підготуватися і таке інше. Надто важким видався вересень. Але зненацька вистрілило – «референдум».

Радості не було, всі розуміли, що йде саме до цього. Здивували масштаби підготовки. Чітко, злагоджено. Начебто тисячі людей чекали команди, а далі все закрутилося як маховик. Виїзні автобуси, зняті з рейсів, навчені команди, реклама, бюлетені. У перший день референдуму похолодало і була жахлива злива. Усі питали одне в одного, де голосувати і як це відбуватиметься. А в паралельній реальності під дощем пересувалися трійки: дві жінки та чоловік зі зброєю, які несли урну для голосування та папери по кожному двору, стукали в кожну приватну оселю та пропонували проголосувати всім.

Надвечір пункти для голосування з'явилися на порогах супермаркетів. Можна було проголосувати всім, маючи будь-який документ, що засвідчує особу.

Єдине, що відверто бентежило – не було місця, де можна було усамітнитися, щоб зробити вибір між двома полями – так чи ні. На аркуші формату А 4 ти ставив галочку на очах у всіх – працівників виборчої комісії, та черги за твоєю спиною. Вибрати щось окрім «Так» у такій атмосфері було складно. Але опускати бюлетень в урну мусив ти сам, своєю рукою. Це правило діяло суворо. За ідеєю за один день одна і та сама людина могла проголосувати безліч разів, навряд чи хтось звіряв би ці рукописні списки.

З моїх знайомих проголосували усі. Хтось спустився для цього на ліфті у двір свого будинку, до когось постукали у ворота, когось застали на зупинці чи біля найближчого магазину. Багато хто голосував з цікавості. Хтось - відгукнувся на заклик тих, хто зі скринькою виник перед його домом.

Голосування було і вдома, і на вулиці, і на роботі. Сказати, що я не бачив чи не знав, де проголосувати, не міг навіть найзапекліший скептик. Навіть добираючись додому з роботи ти бачив місця для голосування, чув агітацію та заклики.

У всіх новинах показували масовість «волевиявлення», яку створювали переважно за рахунок іногородніх студентів, яких зобов'язали проголосувати у своєму навчальному закладі. Зрозуміло, що камера вихоплювала і черги, і масове зібрання людей, від чого здавалося, що голосувати одразу ж прийшло все місто.

Під підготовку до референдуму було зроблено дуже багато. Виплати школярам, ремонт доріг, ремонт житлового масиву, відновлення зруйнованих будівель, підвищення пенсій та одноразова грошова допомога, продуктова допомога від «Єдиної Росії» та оздоровлення дітей у таборах влітку. Тобто буквально кожен якимось чином відчув на собі чи своїй родині допомогу Росії. Якщо не отримав допомогу сам, то до табору потрапила твоя дитина чи отримали якусь суму твої батьки. Переконати навіть цим, що Росія – це сила й сила, було б уже достатньо.

До «республіки» заїхали тисячі будівельників, яких розквартували гуртожитками, від цього злетіли ціни на оренду житла. Роботи йдуть і вдень, і вночі, від чого відвикли, що вражає. На очах відновлюються ті будинки, які здавалися замороженими назавжди. Багатьом масштаби всього здаються воістину казковими. Стільки техніки, стільки коштів.

Звичайно, після останніх дев'яти років все, що зараз відбувається, здається казкою.

І ще , багато хто свій вибір робили навіть не на користь Росії з іпотеками, хорошими дорогами та іншим. Для багатьох ця галочка означала кінець війні. «Якщо виберу Росію, припиняться обстріли». Багато говорили про те, що до референдуму Росія не могла захищати на повну силу, а тепер боротиметься за свої території, за своїх громадян, за свої кордони.

Вибір був не стільки політичним, скільки дуже особистим – кінець війні, кінець страхам, кінець невизначеності.

Для когось це «так» означало зрозумілий статус – якщо до цього ти виїжджав до Росії як небажаний гість та гастрабайтер, то зараз люди вірять у зміну статусу та ставлення до себе, законні робочі місця, підвищення заробітних плат. Тобто кожен вкладав у цю згоду щось своє, часто дуже особисте, що не завжди означає загальнозрозумілі речі.

І ще дуже показовою була одна річ – заберіть у людини на якийсь час нормальне життя, а потім пообіцяйте повернути щось приблизно схоже, і вона буде щасливою. Ніхто не розуміється на причинах і не шукає винних. Трактування гранично просте: Україна вбиває та забирає, Росія дає та приймає. То хто буде кращим у цьому нехитрому алгоритмі? Особливо після того, як кожен отримав свої крихти у вигляді виплат на школярів, підвищених пенсій та інших благ напередодні референдуму…

Але, водночас, так страшно, як зараз, не було ще ніколи. І навіть не можу пояснити до кінця природу цього страху. Моє місто стало не моїм, моя країна стала чужою, а мій голос, він ще чогось вартий?

Ольга Кучер, Луганськ, для «ОстроВа»