Щоденник матері 18-річного добровольця: війна вигідна, з нею складно конкурувати

"Мені лікар призначив прегабалін".

"Мамо, не здумай його пити! Від нього люди на овочі перетворюються! Лікарі підсаджують військових на прегабалін! За такі рецепти морду треба бити! Я знаю людей, які по сорок штук на день п'ють!"

Та чи я його питиму по сорок штук на день… Боже, здається, він думає, що знає ВСЕ. Навіть медицину – краще за кандидата медичних наук. І це – у 19 років. Читала, що фахівці останнім часом дійшли висновку: з точки зору психології зараз людина є підлітком приблизно років до 25. А що вже казати про 19. І – така категоричність, така впевненість у своїй обізнаності й правоті…

Про паралель із фільмом. Кацапським, але…

"Мамо, подивись фільм "Сволочі".

"Я бачила, але давно. Мабуть, ще до 2014 року".

"Він хоч і кацапський, але нормальний".

Вони з хлопцями свого покоління, які пішли добровольцями на війну у 18 чи 19 років – причому далеко не в "дронщики" – знаходять у цьому фільмі дуже багато паралелей із власними реаліями.

Їх довго і якісно вчили… І вони швидко і страшно загинули… Відсоток тих, хто вижив (станом на зараз) – ще менший, ніж у фільмі. Бо там персонажів менше, та й війна була інакша.

Ще одна паралель – вік. Ясно, що 14 чи 16 років персонажів і 18 років наших добровольців – трохи різні речі. Але є відчуття, що кардинальна різниця лежить лише в юридичній площині, стосується лише повноліття з точки зору законодавства. А так – в обох випадках це підлітки, яких, перепрошую, розміняли й розмінюють.

…Тобто, фільм я таки передивилась.

І печально зробилося від того, що вони знаходять паралелі з собою саме в кацапському, як він каже, кінематографі – в кіномистецтві ворога. Схоже, у нас знімають і пишуть поки не про те... Хочеться вірити, що згодом вони знайдуть паралелі з собою – причому більш точні – в кіно українському. Але є відчуття, що ця віра надто наївна.

Про те, що війна – конкурентка. Бо вигідна

Після 2014 року – тобто, на його фоні – мені довелось повикладати в технікумі зарубіжну літературу. Зокрема, обговорювали зі студентами п'єсу "Матінка Кураж" Бертольта Брехта. У творі війна триває умовні тридцять років, забирає в персонажки усіх її трьох дітей, проте навіть сама персонажка визнає: війна – це свого роду годувальниця, вона вигідна. Для тих, хто не читав чи призабув, поясню: персонажка матінка Кураж – торговка, яка зі своїм візком роками їде слідом за військом і продає з нього солдатам всякий крам. З цього вона живе й годує своїх дітей.

І от у 2014 році ми зі студентами-підлітками, читаючи "Матінку Кураж", говорили про те, кому вигідна війна. Тодішня війна, зовсім інша, та, яка стосувалася лише двох областей України, а з інших областей – хіба що військових та волонтерів-патріотів.

І говорили ми про те, що війна вигідна не лише на рівні торгівлі зброєю. Студенти самі наводили приклади: з війни живе навіть ота бабка у Станиці Луганській, яка людям у черзі на переході між українською й "ЛНРівською" територіями пиріжки продає. Чи в туалет за дві гривні пускає. Чи житло здає… Таких прикладів наводилось безліч.

А що говорити за війну сьогоднішню! Часом думається: та вона навіть мені самій вже вигідна, бо дитину годувати, одягати й вчити не треба, дитина "на своїх хлібах", хоч і, м'яко кажучи, своєрідних.

І на 12-му році війни я починаю усвідомлювати її своєю конкуренткою, проти якої в мене мало шансів. Бо вона може дати багатьом значно більше, ніж просто окремо взята матір – війна може дати заробітки, посади, владу, вигідні контракти виробникам дронів і похоронним конторам, дохід барбершопам в Ізюмі та борделям у Краматорську… Перелік можна продовжувати дуже довго.

Тому – де мені з нею конкурувати. Навіть за власну дитину.

Про "…ну, хай тепер його мама "Ладу" купляє"

Дізналася не так давно від друзів, що на цій війні загинули два мої троюрідні брати, молодші од мене. Це були онуки наймолодшого брата моєї баби. Він старезний, але живий – а двоє з  трьох онуків загинули.

Вони воювали по той бік. Тобто, проти моєї дитини. Їх мобілізували окупанти – бо з 2014 року свідомо продовжували жити на окупованій території.

Одного ніби поховали одразу, з ідентифікацією тіла проблем не було. А щодо другого – його мати їздила на територію РФ для ДНК-експертизи, привезла тіло, поховала… Проте, кажуть спільні знайомі, вона продовжує вірити, що експертиза помилилася й він живий. І згадується, що оцей брат любив мого сина, коли той був маленький. Бавив його усіляко й возив на ставок на велосипеді…

Мені складно розібратися у своїх почуттях від цього всього.

А от синові розібратися легко: "Це все закономірно! І хай тепер його мама "Ладу" купляє".

Ті самі категоричність і впевненість у своїй обізнаності, що досі здавались надмірними для людини його віку… Але отут усвідомлюю: ця категоричність має сенс. Схоже, на війні вона обов'язкова. Без неї менше шансів вижити.

Ганна Гамова, для «ОстроВа»