Ми - невдячні. Луганський щоденник

Капітальний ремонт дахів, горищ, заміна ліфтів, труб, прокладання нових доріжок і бордюрів між будинками. Ми-то думали — це подарунок нам. Виявилося, що це тимчасова акція, і вже зовсім скоро вартість капремонту внесуть у платіжки. При цьому будинків, які потребують ремонту, в республіці, здається, ледь не кожен другий. І те, що виглядало щедрим дарунком і доброю ініціативою, виявилося подарунком зовсім не безкоштовним.

Та й підрядники, які взялися наново перекривати дахи хрущовок, виявилися зовсім не такими вже професіоналами. Шукати їх потім і латати дірки для багатьох було й досі є ще тим випробуванням, коли під час злив залишали відкриті дахи, у морози люди залишалися в буквальному сенсі без даху над головою, з потоками води, що текли просто з лампочок.

А відмовитися від такого руйнівного капітального ремонту неможливо. Пережити його з певними втратами — можна, але, судячи з частих скарг у месенджерах, незрозуміло, чого від такого ремонту більше — щастя чи біди. Принаймні подяк не пише ніхто, зате скарги на шпалери, що відпадають, або відсутність світла трапляються часто.

Чесно кажучи, ми не дуже-то вдячні. Ремонт доріг ми бачимо через посилення трафіку, нові світлофори сприймаємо як зайві й непотрібні зупинки перед ними автівок, а обрізку дерев — як катастрофічну спеку влітку. І чи то справді все робиться абияк, чи то ми такі невдячні люди, але подарунок перестав сприйматися таким щирим і цінним, яким здавався на самому початку.

Багато речей робляться абияк. Наприклад, акція з обговорення нових маршрутів руху. Можна було підійти, десь залишити свої пропозиції — це дуже підкуповувало. Але маршрутки в більшості своїй залишилися до неможливості старими, брудними, залатаними-перелатаними, з розкладом «як хочу, так і їжджу, і ви мені нічого не зробите», і часто з останнім рейсом до 19:00…

Усе якось дивно. У новинах — нові автобуси, красиві, з тематичними наліпками, а насправді — тільки на центральних вулицях. А маленькі старі маршрутки досі прикрашені до Нового року — вогниками, наліпками, упереміш із рекламою служби за контрактом. І так мило, що дідусь-маршрутник подумав про наш настрій, і водночас так убого, що ця дірява підлога й брудні сидіння підсвічені простенькою гірляндою…

Так само і з дахами, з асфальтом, з багатьма речами, що зараз відбуваються. Родичці, на мій подив, проклали асфальтовану доріжку до будинку. Двоє хлопців якось дуже легко це зробили. Для її старо-старезного будинку з тріщинами по стінах це подія настільки грандіозна, що й не передати. Наступного дня приїхала техніка і розкопала свіжий асфальт — виявилося, що вони закатали в асфальт ще й якийсь каналізаційний люк. Так зараз робиться дуже багато чого — по кілька разів. Тим, хто це робить, абсолютно байдуже, скільки на це витрачається часу й коштів.

Якщо розібратися — ми ж узагалі все робимо по два рази: паспорти, номери машин, водійські посвідчення. Усе — по два рази. Сусідка витратила купу грошей, щоб узаконити свій будинок у Роскадастрі. Черги, запис у три етапи (спочатку черга, щоб узяти талончик, потім візит за талончиком, потім — на оплату…). А потім випадково з’ясувалося, що вона не знала: до будинку потрібно ще робити техплан ділянки — межування. Якось одразу їй сказали, що це не потрібно, вона легко з цим погодилася і потім довго розповідала всій вулиці, як спритно все зробила однією з перших. Потім з’ясувалося, що зробила вона все лише частково, і тепер їй знову викликати замірників — уже на техплан ділянки. Знову той самий шлях. Двічі. Те, що можна було зробити одразу, витративши на це вдвічі менше сил. І так буквально з кожною справою. Треба зробити її, відчути якесь зовсім коротеньке щастя, що справа зроблена, а потім починати робити її знову або довго й болісно переробляти.

Цього року підвищили прохідний бал до навчальних закладів. Мовляв, конкурс буде жорсткішим. Уже не так просто потрапити на бюджет. Із 24 прохідних балів цифра зросла до 40. Нові реалії. Конкурс. Оптимізація. Страх, відчуття, що ми не готові до всіх нововведень настільки, щоб легко з ними впоратися. Ми, звісно, впораємося. І переживемо нові платіжки з лякаючими сумами, і нові тарифи, і зростання цін на продукти, і вічні дебати про те, чому в найближчому Ростові дешевше буквально все…

Стара людина з цим точно не впорається. Світ змінюється надто швидко — він не для старих. Не для слабких. І, як не дивно, у соцмережах не дякують за нові доріжки, зате нарікають на нові тарифи, на надто стрімкі зміни, на світ, який часто виявляється не таким дружнім, як ми чекали.

Мамі підвищили пенсію. Підвищили всім із Нового року. Тим, у кого пенсія була непоганою, підвищили відчутно. У мами пенсія була маленькою, мінімальною, і їй додали всього 900 рублів. Мабуть, вирішивши, що вона звикла жити на копійки і так одразу відвикати від цього не варто, щоб не було стресу від раптово зваленого багатства.

Особливо боляче, що ця бюрократична машина найсильніше проїхалася саме по тих, хто в неї вірив найбільше. Мама й досі вважає, що з розміром пенсії — безглузда помилка, яку треба й можна виправити, просто ніхто цього не робить. І, як і багато хто, мама звично скаже, що буде економити, що без багато чого можна обійтися… Звична установка на те, що до всього можна звикнути, навіть якщо ти найбільше вірив, що все, що відбувається, — на краще.