"Мінськ" за лаштунками. Сповідь недипломата. Частина 7

Неопублікований фрагмент інтерв’ю з Кравчуком від 27.08.20 :«Я вивчав Росію, коли  навчався в Москві, я вирахував усе: починаючи від Київської Русі  і до сьогодні - Росія воює  150 років. Чистого часу! 150 років! Створено еліту війни, створено силові структури війни. Немає там інших питань. І людина в Росії нічого не варта: «была бы страна родная и нету других забот»…»

«Назвавши нас офіційно представниками ОРДЛО від України, нами ніби збалансували і нівелювали представників ОРДЛО від РФ. Ця ідея належала  віцепрем’єру Олексію Резнікову, він і почав її реалізовувати. Але справді видимими в переговорному процесі нас зробив Кравчук…».

«На засіданні ТКГ 14 квітня мене попросили не сідати поруч із ним, як це часто бувало, «щоб не загострювати». Я розумів ризики зриву переговорів, прохання було природним у тій ситуації, тому я розцінив його просто як робочий момент. Але  ТКГ ще не закінчилася, а  «МЗС» «ДНР» уже  виступив із заявою, що нас під "тиском ОБСЄ" прибрали з переговорного процесу».

«…Були й випадки, коли Леонід Макарович буквально засинав під час ТКГ. Не варто забувати, що тоді йому було вже 87 (!) років. Проблеми зі здоров’ям дедалі частіше давалися взнаки  і бувало, що старого привозили на засідання  буквально з лікарняного ліжка.  Та й сам Мінський процес  зрештою звівся до рутини, тож не бадьорив».

«…Усе мляво і нудно.  Маріонетки РФ  «випорожнюються дотепністю», а Кравчук ніяк не реагує. Я хочу його якось оживити.  За нами білий  задник і український прапор. Кравчук без піджака, у білій сорочці.  Я злегка відсуваю його крісло вбік від прапора. Леонід Макарович зі своєю сивиною і білою сорочкою стає невиразним на тлі білого задника. Він піднімає руку, щоб щось сказати, а його просто не бачать, тому ігнорують. Його его ображене, він збуджується і стаэ у бійцівську позу -  переговори отримують динаміку…  Так, іноді дипломатія буває й такою».

«Щоб закрити цей розділ про Кравчука як особистість, наведу ще один факт, який, щоправда, з переговорами не пов’язаний.  Одного разу він підійшов до мене і запропонував написати з ним книжку. Тобто він надиктовуватиме, а я потім оформлятиму і редагуватиму. Я спершу зацікавився, але потім різко охолов, коли він сказав, що це будуть не спогади про таємниці української історії, а «політичний заповіт».  Політичний заповіт… Не факти, а якісь політичні декларації, просто думки старого діда, хоч і колишнього президента…».