«Мінськ» за лаштунками. Сповідь недипломата. Частина 3

«Саме це, друге, засідання ТКГ і стало початковою точкою тих двозначностей та невизначеностей, які до останнього моменту її роботи у лютому 2022 року були основною причиною неефективності переговорів. Сам приїзд ТКГ до Донецька, та ще й участь у її засіданні «бандитів» дозволили Москві заявляти, що вона не сторона конфлікту, а присутня на «переговорах Києва та представників Донбасу» як посередник».

«…Як бачимо, на тій зустрічі не було нікого, хто міг би уособлювати патріотичний, не сепаратистський Донбас. Тобто ті мешканці регіону, які стояли на українських позиціях – до уваги не бралися. Хоча їх було чимало. Виходить, що ні держава Україна, ні ОБСЄ, ні тим більше РФ не визнали їх суб'єктності, віддавши статус «представників Донбасу», по суті, представникам Росії (ще один великий привіт Кучмі та Порошенку!)».

«23 червня 2014 року Президент України Петро Порошенко під час телефонної розмови з Федеральним Канцлером Німеччини Ангелою Меркель, «повідомив, що офіційно запропонував російській стороні направити своїх інспекторів до Спостережної місії ОБСЄ, щоб засвідчити повне виконання режиму припинення вогню з української сторони». Таку новину було опубліковано на офіційному сайті Президента України. Навряд Петро Порошенко хотів нашкодити цим Україні. Ймовірно, ним керувало наївне бажання показати Путіну щирість своїх намірів. Але, за фактом вийшло, що зі статусу сторони конфлікту, він сам перевів РФ у статус спостерігача та посередника, яким була ОБСЄ».

«…Взагалі, звичайно, позиція місцевої «еліти» у «російську весну» 2014 року вимагає окремої розмови. Але ноги проблеми Донбасу того періоду зростали все ж таки з Києва. Усі дії та бездіяльності, які були здійснені місцевою владою, бізнесом, силовиками тощо в Донецьку – були наслідком паралічу всього державного організму на той момент.

 

Я називаю це кризою відповідальності. Керівники боялися брати на себе відповідальність за рішення, які були б спрямовані на посилення позиції держави, але могли б викликати невдоволення натовпу. Боялися – бо не вірили у здатність держави захистити їх. Більше того, вони не довіряли державі, боячись, що їх можуть зробити «цапами-відбувайлами» за законні, але непопулярні дії».

«…З цієї ж «опери» – моя розмова із високим поліцейським чином обласного УМВС. Спілкувалися не вперше, тому певний рівень розкутості вже був. Він запропонував мені… ліквідувати місцевих організаторів «ДНР» силами нашої Самооборони, яка увійшла до КПСД. Мовляв, нам дадуть адреси, маршрути, треба тільки зробити… А до цього, - одразу після вбивства 13 березня на площі Леніна Діми Чернявського, - цей же «мент», на повному сер'йозі розповідав мені, що патріота України вбили… - фанати «Шахтаря», які до цієї Самооборони входили. Тому, коли розмова зайшла про «мокруху» я відразу зрозумів його схему: ви їх вбиваєте (не всіх, тільки найнезговірливіших), а ми вас потім за це саджаємо. Одним пострілом двох зайців! А в результаті – місто знову під Рінатом: залишаються лише контрольовані «феесбешники» (так тоді називали сепаратистів) та контрольовані проукраїнські сили (група, яка працювала з SCM), – жодних «майданутих»!»

«Він дивиться на мене посміхаючись: «Не хвилюйся, все йде за планом!».

За кілька днів до готелю приїхала група озброєних автоматами, бородатих чеченців.
- ГдЄ Тарута? - Запитав один з кавказьким акцентом у обомлілої дівчини на ресепшені.
У цей час Тарута з радниками (чи самого губернатора на місці не було, тому тільки його команда - деталей уже не пам'ятаю) спішно евакуювалися, через гараж. Мабуть, у рамках того самого плану».

«…Ось такою була історія моєї «кваліфікаційної підготовки» до Мінського процесу».