“Зараз головна проблема – це сама кількість російських дронів”. Західні медіа про Україну і війну

Протягом січня західні медіа поширювали інформацію про Київ та інші українські міста, які замерзають через російські удари по енергетичній інфраструктурі під час сильних морозів. Західні оглядачі наголошували, що таким чином російський диктатор Владімір Путін намагається примусити Україну до капітуляції. Але про можливість капітуляції України при цьому ніхто навіть не згадував. Йшлося про брак ракет для протиповітряної оборони, але також про намагання Києва знайти цій проблемі внутрішнє вирішення. Західні оглядачі демонстрували зачарування новим міністром оборони Михайлом Федоровим, який раніше очолював міністерство цифрової трансформації.

“Путін вважає, що він може підірвати волю українців до боротьби, але війна, судячи з усього, триватиме ще досить довго. Новий міністр оборони України Михайло Федоров, блискучий технократ, відповідальний за масштабне впровадження дронів у країні, зайнятий реформами в армії, як у сфері закупівель, так і у сфері набору персоналу. Він поставив за мету вбивати 50 тисяч росіян на місяць. “Минулого місяця було вбито 35 тисяч, – сказав він журналістам у вівторок. – Якщо ми досягнемо 50 тисяч, то побачимо, що станеться з ворогом. Вони розглядають людей як ресурс, і дефіцит уже очевидний”. Російський лідер реагує тільки на таку жорсткість і рішучість, але американський президент, здається, не хоче вивчити цей урок,” – написали, наприклад, у The Washington Post  у редакційній колонці.

“Міські планувальники стикаються зі страшним поєднанням: замало електроенергії, замало ракет протиповітряної оборони, надзвичайно низькі температури та все більш точні російські бомбардування, – говорилося у тексті The Economist. – Дрони Shahed, які зараз виробляють сотнями щодня, є основною зброєю Росії. Під час типової атаки ракета пробиває дах цілі, а за нею слідують десятки дронів. Нестача перехоплюючих ракет для західних систем є давньою проблемою. Але джерело з протиповітряної оборони каже, що зараз головна проблема – це сама кількість дронів. За останній рік рівень перехоплення дронів Україною впав з 98 відсотків до 80”.

“Після атаки 19 січня президент Володимир Зеленський відклав заплановану поїздку на Всесвітній економічний форум у Давосі та пообіцяв реформувати командування повітряних сил країни, – продовжувався текст британського видання. – Найбільш вражаючою зміною стало призначення полковника Павла “Лазаря” Єлізарова, командира підрозділів безпілотників на передовій, на посаду помічника командира протиповітряної оборони. Його перехід від ударних безпілотників до стратегічної протиповітряної оборони викликав подив. Однак Єлізаров відомий тим, що керував секретним підрозділом, якому приписують знищення російського обладнання на суму понад 12 млрд доларів. Його підвищення свідчить про новий акцент на перехоплювачах вітчизняного виробництва та зміну доктрини”.

“У розмові з The Economist перед переходом на нову посаду Єлізаров сказав, що його філософія ведення бойових дій базується на бізнес-системах, які він вивчив під час своєї довоєнної кар'єри медіапродюсера. У 2022 році він добровільно вступив до армії, а потім перейшов до ведення дронової війни, перетворивши безпілотник контрабандистів сигарет на імпровізовану бомбу. Згодом він створив грізну армію з близько 1,5 тисяч операторів. “Група Лазаря” зараз використовує розвідувальні, нічні бомбардувальні та перехоплювальні дрони кожні десять кілометрів уздовж лінії фронту. Більшість її солдатів працюють дистанційно з обертових крісел у високотехнологічних підземних бункерах у Києві, і майже всі вони молодші 35 років”.

“Робота проходить у смертельній тиші, яку порушує радісний вигук, коли влучають у особливо цінну ціль, – описував The Economist. – “Моє завдання полягало в тому, щоб створити еквівалент McDonalds, стандартизовану систему, – каже Єлізаров. – Ми, як правило, креативні, а росіяни більш системні. Однак щоразу, коли росіяни натрапляють на іншу організовану систему, вони зупиняються”. Українці мають сподіватися, що його система зможе зупинити російські дрони, перш ніж Київ замерзне”.

Про укранську креативність, у тому числі у застосуванні російських підходів до ведення війни, між іншим, розповіли також у The Times, але йшлося не про оборону Києва, а про контрнаступ у Куп’янську на Харківщині.

Кореспондент британського видання спробував у деталях описати планування і перебіг операції, яку українські військові, серед яких були добровольці з Латинської Америки, проводили в момент, коли Путін запрошував у місто іноземних журналістів, щоб вони переконалися у черговій російській перемозі. Журналіст The Times з посиланням на українських військових розповів, що операцію планували і проводили у цілковитій секретності, попросивши, зокрема, DeepState, команду, яка регулярно публікує оновлені мапи бойових дій, не оновлювати мапу протягом кількох тижнів, щоб не демонструвати українське просування.

Між тим навколо міста бійців, яких було менше за росіян, розділили на невеликі групи, як це роблять росіяни, і розподілили для одночасного наступу на різних ділянках. Групи поступово просувалися на своїх ділянках, перекриваючи окупантам шляхи постачання, але не вступаючи у великі бої. Російських військових, на яких вони натрапляли, усували переважно за допомогою дронів, при цьому туман обмежував можливості російської розвідки. За штурмовими групами, які були добре підготовлені, зокрема, до захоплення будівель, йшли більші групи піхотинців, які закріплювали контроль на відвойованій території. Так поступово українським військам вдалося стиснути залишки росіян в оточенні.

Український контрнаступ у Куп’янську почався у перших числах жовтня, але навіть у другій половині листопада російське командування, здається, не розуміло, що втрачає позиції, зазначили у The Times. 20 листопада Путіну доповідали про контроль над містом і оточення українських сил. “2 грудня президент Путін оголосив, що Росія взяла місто під повний контроль, мабуть не усвідомлюючи, що його війська там уже приречені. Зеленський з'явився через десять днів, і OSINT-картографам нарешті дозволили оприлюднити те, що вони вже знали: раптом великі ділянки відвойованої території були позначені синім кольором на українській карті DeepState”, – розповіли у The Times.

“Мешканці бояться відкритого неба”

Днями кілька провідних західних видань написали також про Херсон, але йшлося не про замерзання і не про бої за місто як такі. Акцент у публікаціях робили на іншому способі російського терору – полюванні безпілотників на цивільних мешканців міста.

“Це був час, коли дітей забирають з дитячого садочка. Поки інші діти та батьки метушилися навколо, Таня Лещенко сиділа на лавці в коридорі і натягувала на свою 5-річну доньку фіолетове зимове пальто, – починався один з таких текстів, який опублікував The New York Times. – Але перед тим, як вийти надвір, їй залишалося виконати ще одне завдання. Лещенко перевірила попередження в онлайн-групі про наближення бойових безпілотників. Група публікує повідомлення від користувачів в місті Херсоні на півдні України, де щоденний ризик загибелі від літаючих роботів створює картину моторошного, постапокаліптичного майбутнього. В одному з попереджень минулої осені просто говорилося: “Я чую дрон!” – зловісне дзижчання, яке стало похмурим періодичним саундтреком міста. Однак у день, коли 36-річна Лещенко забирала доньку, небо було спокійним. Вони вийшли надвір і попрямували до автобусної зупинки. “Неможливо втекти від дрона”, – сказала Лещенко, і додала: “Це страшно””.

“У Херсоні, місті з широкими бульварами, обсадженими деревами, і величними особняками царської епохи, мешканці бояться відкритого неба, – наголосили в американському виданні. – Все місто знаходиться в зоні досяжності дешевих російських дронів, які війська Москви запускають з території, яку вони окупували, прямо за річкою Дніпром”.

“За даними влади, за останній рік в результаті ударів безпілотників загинули близько 200 цивільних і дві тисячі отримали поранення. Українці називають ці атаки “людським сафарі”. Російські оператори безпілотників скидають гранати на людей, які працюють у своїх городах або йдуть тротуарами. За даними правозахисних організацій, Херсон, населення якого скоротилося до 65 тисяч людей після того, як три чверті мешканців втекли, став місцем найінтенсивнішого використання дронів для атак на цивільних у світі. Організація Об'єднаних Націй назвала ці атаки військовими злочинами. Життя перейшло під землю. Лікарні, пологове відділення, урядові установи, театр та десятки інших інституцій перенесли у підземні приміщення. Підвальні кімнати для занять замінили ігрові майданчики на відкритому повітрі. Усі школи працюють тільки в онлайн-режимі”.

У NYT пояснили, що “місто експериментує з безліччю засобів захисту від дронів, але жоден з них не є повністю ефективним. Військові побудували стіну з антен для створення поміх уздовж берега річки. На магістралях розтягнули десятки кілометрів сіток, призначених для уловлювання дронів, перш ніж вони досягнуть об'єкта і вибухнуть. На тротуарах встановили 250 бетонних сховищ. Муніципальні працівники носять з собою портативні детектори дронів, коли працюють на вулиці, ремонтуючи пошкодження від бомб або лагодячи сітки для дронів. Пристрої працюють, перехоплюючи сигнали з камер дронів, показуючи те, що бачить російський оператор, коли наводить приціл. Побачити себе або свою машину на екрані детектора – це жахлива новина”.

Ближче до кінця тексту кореспондент The New York Times деталізував, наскільки жахлива: “Щойно дрони наближаються, уникнути їх неможливо. 67-річний Микола Гайдамака, водій на пенсії, згадує, як чув, як дрон переслідував його машину. Він помчав додому і спробував вбігти у свої вхідні двері, але завовтузився із воротами свого двору. Його вразив осколок від гранати. “Втекти неможливо”, – сказав він в інтерв'ю, лежачи на лікарняному ліжку. 36-річного Сергія Шевченка, сантехніка, дрон переслідував за дерево, перш ніж вибухнув неподалік. “Сховатися було ніде”, – сказав він. 52-річний Володимир Олейничук, працівник автостоянки, почувши дрон, сховався у гаражі. Дрон кружляв над ним, чекаючи, поки він вийде, розповів він”. Коли він цього не зробив, дрон скинув гранату біля фундаменту, розкидавши осколки під навісом і поранивши чоловіка. Особливо страшний аспект атак дронів, зауважив Олейничук, – це розуміння, що машиною керує розум, коли пілот шукає і маневрує. “За цим стоїть хтось, хто керує цим, – сказав Олейничук. – Я чув, як він мене шукав”.

“Правозахисні організації заявляють, що інші міста по всьому світу, які страждають від війни або злочинності, в майбутньому, ймовірно, будуть виглядати як Херсон, – говорилося також у тексті NYT. – Малі дрони, деякі з яких – адаптовані моделі для любителів, зробили доступними високоточні боєприпаси, які раніше коштували десятки або сотні тисяч доларів. Їх використовували для атак на цивільне населення під час громадянської війни в Судані та конфліктів між мексиканськими бандами, зазначила Белкіс Віллі, заступниця директора Human Rights Watch”.

“Багато з тих, хто спочатку підтримували це, зараз відчувають розчарування”

У кількох інших вартих уваги текстах провідних західних видань йшлося про людяне ставлення до ворога під час війни – теми і акценти, які гнівають багатьох в Україні. Один з таких текстів був про роботу групи пошуковиків – однієї з тих, які сформувалися ще у мирні часи заради пошуку рештків тих, хто загинули під час Другої світової війни. Тепер вони шукають тіла українців і росіян, які загинули кілька років або місяців тому.

“Олексій прочищає горло, не виказуючи жодних емоцій на обличчі, – починався цей текст The Guardian. – Присівши навпочіпки і вдягнувши рукавички, він струшує військову форму, яка колись належала чоловікові. Куртка і штани ще тримають форму, але всередині нічого немає. Тільки повітря. Олексій дістає з однієї з кишень зношений, заплямований папірець. “Андрєй. Москва”, – читає він вголос. “Тут написаний номер телефону. Добре. Це допоможе нам встановити його походження”. Хто б він не був, це був російський солдат. Олексій та його група українських волонтерів-пошуковців стоять перед складним і делікатним завданням. Вони повинні ідентифікувати чотири тіла, які вони вивезли з фронту в Донбасі. “Якби я помер, я хотів би, щоб хтось мене шукав. Щоб привіз мене додому”, – каже він”.

“Олексій каже, що він і його команда відчувають себе сполучною ланкою між життям і смертю. “Ти є носієм нещастя – жахливої правди, з якою сім'ї доведеться жити до кінця своїх днів. Їм доведеться змиритися з тим, що вони більше ніколи не побачать і не обіймуть людину, яка пішла з життя”. Але з роками, каже Олексій, йому вдалося знайти деяку розраду. “Для нас є честь, якщо ми можемо повернути родині сина, чоловіка, брата чи батька. Це означає, що зусилля були варті того”. Національність не має значення, каже він, як і те, на чиєму боці вони воювали. Українці чи росіяни – всі душі однакові. Понад усе, Олексій відстоює важливість збереження їхньої людяності, адже саме її забирають війни. “Війна навчила мене, наскільки людина може стати нелюдом. Чимось гіршим за тварину. Бо на війні людське життя нічого не варте. Війна показує чорне і біле, без відтінків””, – процитували у британському виданні.

Нарешті, The Economist опублікував також цікавий репортаж з прикордонної російської Білгородської області. “Козинка виглядає як будь-яке інше село в російській Бєлгородській області: цегляні будинки, школа і дитячий садок, продуктовий магазин із вивішеним графіком роботи, – починався він. – Але будинки темні, а магазин не відкривається. Село, розташоване менш ніж за кілометр від українського кордону, було закрите владою минулого року. З тисячі людей, які тут жили, залишилося менше десяти, які ризикують своїм життям. Евакуйованим обіцяли компенсацію за їхні будинки. Вони досі чекають. Українські війська двічі входили в Козінку, у 2023 і 2024 роках. Частина села була зруйнована в ході бойових дій, але цивільне населення не було ціллю. 87-річна колишня мешканка села Олександра Северіна згадує усміхнених українських солдатів, які в'їжджали на броньованих машинах. Вони конфіскували мобільні телефони, але залишили їх під деревом, щоб селяни могли забрати їх після відступу”.

За свідченням The Economist, “багатьох місцевих жителів непокоять останні плани губернатора не менше, ніж про атаки дронів. 12 січня Гладков оголосив про боротьбу з “внутрішніми ворогами” та тими, хто “сіють невдоволення”. Ніхто не знає, чи можна вважати опис щоденних труднощів поблизу лінії фронту підбурюванням до заколоту, тому більшість воліє мовчати. Попередній список тих, хто “розпалюють паніку”, включає групи в соціальних мережах, які обговорюють проблеми мешканців, та Telegram-канал Pepel із 100 тисячами підписників, який веде Нікіта Парменов, емігрант-журналіст із Бєлгорода, який покладається на інформацію від місцевих жителів”.

“Канал викликав гнів уряду не стільки своїм змістом, скільки роллю в координації волонтерів, які доставляють воду до пошкоджених будинків, – пояснити у британському виданні. – Влада з підозрою ставиться до громадських рухів і намагається перехопити ініціативу у Парменова, запустивши офіційну “волонтерську програму”. Уряд просуває Бєлгород як героїчне місто на передовій. Фотовиставка в головному парку зображує солдатів, які захищають країну. Мало хто зупиняється, щоб подивитися. “Всі втомилися, – каже один з перехожих, прикриваючи обличчя. – Багато з тих, хто спочатку підтримували це, зараз відчувають розчарування”.

“В опитуванні читачів, яке провів у січні місцевий новинний сайтом Fonar, чверть респондентів відчували “розчарування і зневіру”, – додали у The Economist. – Схожа кількість вважала, що їхнє життя зупинилося. Лише шість відсотків заявили, що надавали допомогу учасникам “спеціальної військової операції” Росії. Ілля Костюков, політичний активіст і адвокат з Бєлгорода, каже, що багато солдатів просять його допомогти їм розірвати військові контракти, але вже рік навіть поранені не мають права піти. “Я чесно кажу їм: ви можете битися головою об стіну і платити мені мільйони, але ми не досягнемо успіху””.