Війна та люди. Що визначає майбутнє українського Донбасу

Головними чинниками, що визначать майбутнє українського Донбасу є війна та люди. Від війни залежить, скільки громадян України виїдуть із регіону і чи буде їм кудись повертатися. Від людей - чи захочуть вони жити в країні, де їх вбиває РФ і стигматизують свої ж "національно свідомі" співвітчизники.

«Ті» та «наші»

«… По суті, ті, хто привів війну в Україну, забрали свій бізнес із Краматорська на Закарпаття і хочуть мати найбільшу маржу, знищуючи наші Карпати…».

Цей вислів голови громадської ініціативи "Голка" Ірини Федорів стосується конкретних дій екс-депутата Верховної Ради з Краматорська Максима Єфімова. Ймовірно, вони дійсно заслуговують на осуд. Але в коментарі національному телеканалу «Еспресо» громадська активістка говорить про Єфімова у множині. Тобто не як про конкретного бізнесмена, а як про представника східного регіону.

Щоправда, вона називає його екс-регіоналом. Можливо, «ті, хто привів війну в Україну» - це про  представників конкретної політичної сили. Але ця партія також має явну негативну асоціацію зі східним регіоном. До того ж, у парламенті Єфімов входив до фракції Блоку Петра Порошенка «Солідарність» (2014—2019), а з 2019 по 2023 р.р. – до депутатської групи «Довіра». Тобто, у цій маленькій – два рядки – цитаті жительки заходу України відобразився і поділ на «тих» та «наших», і навіть регіональні стереотипи щодо жителів сходу країни: «привели війну в Україну», «знищують наші Карпати». Той факт, що ця фраза винесена редакторами сайту «Еспресо» в заголовок – теж ознака її мейнстрімності. Дата публікації – 11 грудня.

А 4-5 грудня у Краматорську та Слов'янську автор цієї статті спілкувався з місцевими жителями.

«Я знаю, що є люди, які не хочуть виїжджати звідси в евакуацію, бо думають, що до них понесуть вороже через те, що вони не знають української мови. І приводів для таких страхів реально багато. Люди ж зідзвонюються з тими, хто поїхав, обмінюються інформацією», - каже представник силової структури з Краматорська.

- А ті, хто виїхав, - що кажуть, - як там живеться? – питаю 80-річну пенсіонерку у Слов'янську

– По-різному. Усі додому хочуть. Буває, що й через мову чіпляються. І просто: «понаїхали донецькі, їдьте до себе». Але куди подітися? Живуть, пристосовуються. Щоправда, це тільки ті, хто туди поїхав далі. Туди мало хто хоче їхати. В основному тут ближче. А по сусідніх областях – такого я не чула.

Ілюстрацією її слів про «понаїхали»  стала стаття опублікована на два дні раніше   у місцевому інформаційному сайті. Вона розповідає про те, що краматорське некомерційне підприємство Обласне територіальне медичне об'єднання розглядає як місце для релокації (тобто - евакуації з прифронтової зони) державний дитячий санаторій «Джерело» у Трускавці.Але місцеві депутати назвали заявку на оренду частини приміщень санаторію  спробою рейдерського захоплення.

До цього в медичних колах Краматорська обговорювали пригоди Інфекційної лікарні з Костянтинівки. Вона релокувалася до села Борова Київської області. Колектив відремонтував стару будівлю, створивши в селі  точку медичної допомоги та робочі місця. Але місцеві жителі вийшли на акцію протесту, щоб донецькі, що понаїхали, не заражали їх воду і поля інфекціями…

Стигматизація накладається на відсутність реальної допомоги переселенцям від держави та «мовний сепаратизм», коли наявність російськомовних жителів з їхнім природним правом розмовляти рідною мовою в рідній країні просто ігнорується владою та засуджується частиною суспільства. Найгірше, - воно супроводжується закликами до остракізму та бойкотування.

Навряд чи таку політику сепарації українців за мовною та регіональною ознакою можна назвати мудрою. Особливо з урахуванням демографічної кризи, в яку опускається країна через війну.

А тим часом майже третина (26,5%) тих, хто виїхав після повномасштабного вторгнення зі східного регіону, заявили, що хотіли б переселитися за кордон на постійне місце проживання. Це дані всеукраїнського опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» спільно з Центром Разумкова у грудні 2024 р.

Опитування проводилося серед тих, хто перебуває в Україні. А скільки жителів Донбасу, які не мають наміру повертатися, серед тих, хто вже виїхав за межі держави!? – Очевидно, більше 30%. Оскільки більшості з них повертатися просто нема куди. Вони, можливо, повернулися б у свій регіон, але він під окупацією. А повертатися туди, де кожен п'ятий відмовляється взаємодіяти з тобою через мову чи регіон твого народження, та ще й на тлі економічного занепаду та кричущого «людоїдського» ставлення держави до своїх громадян (так, «подвиги» ТЦК широко відомі співвітчизникам за кордоном)…

До речі, серед головних причин рішення про виїзд із країни респонденти назвали «відсутність можливостей для розвитку» – 30,5%.

Більше того, згідно з опитуванням  Дослідницького агентства InfoSаpiens у травні 2024 року 20% респондентів заявили про неготовність (в тій чи іншій мірі) взаємодіяим з українцями, які виїхали за кордон. Тобто кожен п'ятий не хоче мати з ними справ. А з російськомовними українцями  готові взаємодіяти – 46, «швидше так» – 36, «швидше ні» – 7, «однозначно ні» – 9%, не визначились – 2%. Здавалося б, не так багато – лише близько 18%. Але це найбільш агресивна меншість. Яка, до того ж, ніяк не засуджується державою.

Сюди треба додати і ставлення до громадян України етнічними росіянами за походженням. А такими на момент розпаду СРСР вважали себе близько 40% мешканців Донецької та Луганської областей (звичайно, станом на 2022 р таких набагато менше, але…). Не хочуть із ними взаємодіяти фактично 35%. Лише через те, що в людей інші етнічні корені! Це називається ксенофобією!

А враховуючи, що через географію війни значна частина і російськомовних, і етнічно руських українців, і тих, що виїхали за кордон, – це все переважно жителі сходу країни, то всі наведені цифри стосуються їх безпосередньо.

Більше того, таке ставлення відчувається мешканцями регіону сьогодні. Є люди, які вважають за краще ризикувати живучи під обстрілами, ніж виїжджати у вороже до них соціально-культурне середовище. Хоча воно не так вороже, скільки таким зображується нащадками КДБістів-НКВДістів, які заборонами та примусами, сепарацією українців за мовною ознакою намагаються побудувати етнічний «комунізм» в окремо взятій країні.

Останнім публічним прикладом цього є петиція https://petition.kmu.gov.ua/petitions/8611 на сайті Кабміну про заборону російськомовних версій українських сайтів. На тлі переговорів, де РФ порушує і мовне питання, - це чудовий привід Москві «захищати» російськомовних українців. Але ще гірше, що такі провокації посилюють відчуття ворожості української держави до своїх російськомовних громадян, мешканців Донбасу, та викидає їх із поля інформаційного впливу України. Захищаючи свою ідентичність, люди просто перейдуть на російськомовні ресурси інших країн.

«Для кого передбачена російськомовна версія сайтів в Україні?» - Задається питанням автор петиції. Відповідаю: – Для тих громадян України, які мають право у своїй рідній країні отримувати інформацію своєю рідною мовою. Та які більше за інших постраждали від війни, приводи для якої створювали такі ось дбайливці мовної одноманітності, які давали Путіну підстави когось у нас «захищати».

Днями глава МЗС України Андрій Сибіга закликав Польщу   до справедливого покарання тих, хто висловлював ксенофобське ставлення до українців: «Український народ точно не заслужив такого ставлення. Вважаю, що кілька показових кейсів відповідальності за такі дії здатні показати решті, що така поведінка не може і ніколи не буде нормою в цивілізованому європейському суспільстві»…

Резюмуючи цю частину статті, варто зазначити, що приклади стигматизації та ксенофобії, наведені вище, це не просто плач про стирання зараз регіональної ідентичності, яку жителі Донбасу не обирали, і яка була сформована самою Україною, а й шлях до втрати демографічного, трудового ресурсу країни, а також до розриву гуманітарної пуповини з тими українцями, які опинилися на окупованій території та є, по суті, носіями історичної пам'яті про Україну. Тобто це ще й плювок у майбутні спроби нашої держави повернути собі свої території, бо саме люди тоді будуть основним приводом та ресурсом для їхнього звільнення…

"Хотілося б вірити, що Росія розсиплеться і ми зможемо..."

Тепер про війну, яка визначає перспективи Донбасу не ментально та гуманітарно (як люди), а фізично.

Якщо іще два роки тому, після вдалого контрнаступу ЗСУ у Харківській та Херсонській областях, багато хто сподівався на військове звільнення території України у межах 1991 року, то реалії сьогоднішньої війни таких сподівань практично не залишили.

«Звичайно, мені хотілося б вірити, що Росія розсиплеться і ми зможемо незабаром відновити контроль над окупованими територіями. Але ми бачимо картину сьогодні: більшу частину Донбасу окуповано, вже виросло ціле покоління, яке виховувалося на антиукраїнській пропаганді. Та й ті, що проукраїнські жителі, які виїхали, вже навряд чи захочуть повернутися сюди. Тож буде непросто. Мені здається, що це не швидка перспектива.

- Тобто твоя надія на визволення Донбасу пов'язана вже не з війною, а з розпадом РФ?

- Зараз мені такий сценарій є найбільш вірогідним».

Це фрагмент інтерв'ю, взятого в рамках поїздки автора статті до Донецької області на початку грудня. офіцера ЗСУ, донеччанина Артема Заярного.

При цьому Артем не вірить у можливість виведення ЗСУ з територій Донбасу, які Україна контролює на сьогоднішній день. Тобто, у його розумінні, якщо мирний процес не вдасться, то частину Донецької області, що залишилася, чекає тривала оборона, яка може тягнутись не один рік.

Якщо він правий, то можна легко спрогнозувати знищення противником міст (Костянтинівка, Дружківка Краматорськ, Слов'янськ) у соціально-економічному плані, але, при цьому, тривале збереження їх територій під контролем ЗСУ.

Інший співрозмовник автора в Краматорську, представник силової структури, вважає, що життя в агломерації продовжуватиметься, якщо США вдасться змусити Путіна до зупинки вогню по лінії фронту.

«Відсоток тих, хто реально чекає тут на Росію, він… - нікчемним я його не назву, але таких людей набагато менше у відсотковому співвідношенні, ніж тих, хто хоче жити на українському Донбасі. Навіть якщо лінія розмежування буде по Дружківці.

- Ви вважаєте, що життя тут у такому разі зможе повернутися до нормального русла?

- Я вважаю, що наші партнери зацікавлені зробити тут військовий вузол, «Східну браму». Тобто тут буде умовно 100 тисячне угруповання. Воно належним чином фінансуватиметься. Краматорськ стане ще більш розвиненим. Умовно - НКМЗ, "Енергомашспецсталь" переходять на військові рейки, всі підприємства починають працювати на оборонку. Тут починають будуватися військові частини з військовими містечками, житлові будинки в яких даватимуть квартири членам сімей військовослужбовців. І цей український військово-промисловий хаб просто стане новим етапом нашої історії. Це і зростання економіки, це і престижність служби».

Потрібно сказати, що ніхто із співрозмовників автора у Краматорську/Слов'янську не вірить у те, що Україна виведе звідти свої війська, віддавши територію та людей ворогові. Такий крок розцінюється як дурість та зрада.

При цьому, місцеві намагаються просто не думати, що РФ почне фізично зтирати їхні міста, як це відбувалося з Бахмутом або зараз - з Покровськом. Однак, занепокоєння за свої міста все одно не переважає у їхній свідомості наслідків здачі територій. Оскільки 90% жителів не хочуть жити під Росією, вони віддають перевагу знищенню ворогом стін, ніж потраплянню до нього в полон, або залишення своїх будинків росіянам.

Надії зараз – лише на мирний процес. Але й він дає хоч якийсь оптимізм лише тим, чия земля ще не окупована.