- Останніми тижнями тема номер один у новинах – полонені, яких повернули під час так званих великих обмінів. Ви можете сказати щось про мешканців Луганської області, які потрапили в це число? Щодо нагальних проблем цих людей і допомоги їм. -Зараз з ними працює держава, спецслужби. Коли вони виконають свою роль, ми підключимся. Наші громади відпрацьовують відповідні програми. Зокрема, в Сіверськодонецькій громаді передбачена компенсація житла на деякий час, допомога в інтеграції й ще багато усього. Зараз можу сказати лише те, що до мене особисто точково звернулись родичі двох обміняних полонених і точково ми закрили їм певні потреби. Станом на зараз це єдине, що можу сказати. Пропоную повернутися до цієї теми згодом. Проблеми тих, хто прагне платити податки в бюджети Луганщини: похизуватись немає чим - За ці три роки багато було переговорено про проблеми релокованого бізнесу Луганської області й взагалі тих, хто хоче й надалі платити податки саме в луганські бюджети. Зі слів вашого попередника Артема Лисогора понад рік тому «ОстроВ» писав, що в Кабміні нарешті почули про ці проблеми (відмова у співпраці банками, партнерами, перевізниками, «Новою поштою» тощо ) й пообіцяли щось зробити на законодавчому рівні. І після всіх цих розмов, буквально днями моя колежанка Марина Мухіна зі Старобільського району телефонує й емоційно каже приблизно наступне: «Для чого взагалі тоді потрібні луганські податкові, якщо я не можу працювати, будучи в них зареєстрованою? Я принципово хочу платити податки в Старобільській громаді – і через реєстрацію в Старобільській податковій я не можу кілька місяців отримати гонорари! Підніміть знов цю тему!» Для Марини й таких людей як вона реєстрація саме в наших податкових – свого роду психологічна підтримка, можливість і далі асоціювати себе з Луганською областю, вірити в деокупацію й повернення. Але працювати з такою реєстрацією в багатьох сферах дійсно неможливо, це факт. Що зараз робиться для того, щоб такі люди могли працювати, будучи зареєстрованими в Луганських податкових? - Стосовно цього, власне, похизуватись нема чим... Я доповідав у Координаційному центрі з питань прифронтових і тимчасово окупованих територій. Доповів, була резолюція. Це було близько місяця тому. Ми фіналізували всі виступи, і мій потрапив в остаточний протокол. Були надані доручення на рівні профільних міністерств відпрацювати це питання. Я буду продовжувати надалі адвокувати цю історію. На жаль, державна система дуже немобільна. Якщо в ній якийсь маневр відбувається, він дуже затяжний. Питання точно актуальне, точно потребує уваги й точно буде у фокусі. Станом на зараз ми маємо роз’яснення Міністерства юстиції про те, що не потрібно перереєстровуватись… Однак низка нормативно-правових актів говорить про протилежне, в тому числі щодо отримання грантової допомоги. Тому ми напрацювали відповідні зміни до нормативно-правових актів і надали Уряду. Поки чекаємо на фітбек. - Перепрошую, але я буду не лише ставити питання, а й досить багато говорити, резонувати вам – бо мій особистий і професійний досвід багато в чому типовий для переселенців з Луганщини. Отже, роблю загальний висновок щодо ФОПів: виходить, я маю сказати умовній Марині Мухіній: «Марино, плюнь на це все й перереєструйся в умовному Хмельницькому». А взагалі, схоже, це питання до Зеленського. Тобто, ми з Мариною маємо написати йому приблизно такого відкритого листа: «Пане Зеленський! Ви взагалі в курсі, що існує Луганська область?» Вибачте за емоційність, але в мене саме таке відчуття. Лисогор казав приблизно те саме, що зараз кажете ви, півтора року тому. А ФОПові в цей час треба працювати, платити податки… Тобто, мій висновок: це засада якась. - Не може бути в правовій державі такого, щоб Президент Зеленський зателефонував до банку й сказав: «Ану, приберіть такі-то перепони у вашій системі». - А може бути в правовій державі таке, що податкова є, а якщо ти в ній зареєструєшся, з тобою не можна співпрацювати? - Я можу тут лише дати відповідь – що робить адміністрація для вирішення проблеми. І я її дав. Зауважу, що й зараз залишається бізнес, зареєстрований саме в податкових органах Луганської області. Доцільність існування релокованих адміністрацій і закладів - В інтернеті періодично активізуються пости й коментарі щодо недоцільності роботи релокованих адміністрацій нашої області. Особисто я бачу сенс в їхній роботі, періодично висловлююсь на цю тему й потім чую на свою адресу звинувачення в тому, що мало не гроші від вас беру за це. Прошу, обґрунтуйте ще раз вашу особисту думку – чому луганські релоковані адміністрації, комунальні підприємства, медичні заклади, заклади освіти треба зберегти? - Якщо чесно, я вже втомився декламувати один і той самий наратив, одну й ту саму позицію. Мені дуже шкода, що я маю взагалі це пояснювати. А тим паче шкода, що я маю пояснювати це луганчанам. Дві складові існування адміністрації станом на зараз. Перше – ми не зупинили допомогу, комунікацію з нашими людьми. Наші громади активно співпрацюють і допомагають своїм мешканцям. Деякі громади активніше, деякі пасивніше – виходячи з сил і засобів, які мають. Однак зв’язок підтримується. Багато ВПО не хочуть асоціювати себе з приймаючою громадою. І це справедливо, це нормально. Багато ВПО – більшість, мабуть – хочуть ідентифікувати себе як луганчан. Це дуже правильна, тверда, стійка, сталева, я б сказав, позиція. Повертаємося до питання – якщо ти хочеш бути луганчанином і не асоціювати себе з приймаючою громадою, значить, ти хочеш отримувати послуги від держави в тому числі крізь призму своїх адміністрацій. У нас адміністрації працюють не як статисти. Вони мають в реалізації купу соціальних програм, розвивають центри життєстійкості. І якщо хтось думає, що то просто гарна картинка – то ні. Треба просто щоб всі хейтери, які ставлять під сумнів необхідність існування хабів, центрів життєстійкості чи будь-яких інших соціальних проєктів, просто взяли й поїздили по них, подивилися. Й побачили б, що там люди гуртуються, спілкуються, і це все треба забезпечувати. В наших хабах люди отримують більше 30 видів різних послуг. Вони відчувають себе там своїми, потрібними. На жаль, ми отримуємо інформацію, що не в усіх приймаючих громадах наші ВПО отримують необхідний рівень послуг і уваги. Це теж предмет моєї роботи. Я маю так спілкуватись з приймаючими громадами, щоб наші люди були на рівні з усіма, рівноправними. І державна політика спрямована на те, щоб такі люди інтегрувалися в нові громади. Я щиро вірю, що війна нарешті довела всім українцям, що немає правобережної й лівобережної України, східняків і западенців. Усі ми українці. І зараз, коли ми вимушено перемішалися між собою в різних регіонах, мешканці західних регіонів побачили, що на сході жили такі самі люди, такі самі українці, які володіють мовою, вважають своєю державою Україну, що немає жодного поділу, який нам нав’язували дуже багато років… Вибачте, я відволікся. Так ось, перший аспект роботи адміністрацій – це забезпечення потреб мешканців своїх громад. Наряду з цим маємо 11 громад з чотирьох районів, на території яких не утворені військові адміністрації. Ці громади окуповані з 2014 року. І попри те, що ми не маємо поки законного механізму надавати їхнім мешканцям соціальну підтримку, ми вже започаткували (я наприкінці червня підписав) програму оздоровлення дітей саме з тих районів, які були окуповані в 2014 році. - Так ці діти в більшості вже виросли давно. - А ви хіба вважаєте, що людина, якій у 2014 році було 20 років, не могла народити дитину? - Тобто, якщо в мене й подібних до мене переселенців з цих 11 громад, окупованих з 2014 року, завтра з’являться онуки, вони матимуть такі пільги й зможуть претендувати на допомогу, передбачену подібними програмами? Вони теж вважатимуться переселенцями з тієї ж громади? Наводжу саме свій приклад – бо він типовий. - Яку прописку мають ваші діти? - Прописка у них взагалі відсутня – як і багато переселенців їхнього покоління, в якості додатка до паспортів мають так звані «довідки безхатьків» про відсутність прописки. При цьому в довідках ВПО зазначено, що вони є переселенцями з Кадіївки. За новим адмінподілом це Алчевський район. - Так, діти таких людей можуть потрапити під цю й подібні програми. Далі щодо переселенців з громад, окупованих з 2014 року – треба рухатись по ветеранах з тих територій. Те ж саме. Розглядаємо програму, думаємо як зробити все в законному руслі, щоб не було від Мінфіну питань. Тобто, релоковані з 2022 року громади забезпечують своє населення, а я поставив за мету знайти способи й механізми підтримки людей з тих чотирьох районів, які окуповані з 2014 року. Тепер щодо другої складової роботи адміністрації, яка теж є надважливою. На території Луганської області зараз перебуває дуже багато людей, у тому числі дітей. Я зараз не хочу це казати в абсолютних цифрах. Ніхто з нас не знає, коли й за яких обставин буде відбуватися деокупація. Вона може відбутися завтра. І постає дуже просте питання до всіх скептиків: хто має встановлювати українську владу на тій території? Хто має забезпечити соціально незахищені верстви населення соціальними послугами? Хто має ремонтувати трубу, комунальну техніку, робити дороги? Звісно, обласна військова адміністрація й адміністрації населених пунктів. Тому надважливо зберегти все це. Ця дуже заїжджена історія про кадровий резерв – не просто слова. Під цими словами є величезне підґрунтя, розрахунки. Стратегія розвитку Луганської області передбачає декілька сценаріїв, і в позитивному сценарії ми маємо заходити й надавати величезну кількість послуг величезній кількості населення. Це ми маємо розуміти. Якщо не буде Луганської обласної адміністрації й адміністрацій населених пунктів, хто поїде встановлювати владу? Ніхто. Об’єктивно – ніхто. І що ми матимем потім? Потім весь світ побачить, що люди вийдуть з плакатами «Поверніть нам руський мир». - Чому мають сенс нагороди, відзнаки, пов’язані з практично повністю окупованою Луганщиною? Зараз є дуже багато закидів і критики на цю тему, у тому числі від моїх колег. Мовляв, «області немає», а нагороди є. Певною мірою відповіддю на це є й попередні слова. - Так. Ще я тут хочу зазначити, що нематеріальні засоби мотивації мають величезне значення й дуже суттєвий вплив на людей. І, чесно кажучи, мені байдуже буде, скільки коштуватиме значок – аби він був гарний. І коли я його вручаю військовому, він отримує й посміхається і знає, що він недарма робить свою роботу. І мені не шкода військовим нагород. Не шкода держслужбовцям, які пройшли свої складнощі в роботі й у житті, мені не шкода нагород видатним і менш видатним луганчанам. Мені нікому не шкода нагород від Луганської області для тих, хто щось робить для Луганської області – настільки, наскільки може. - Чи зробили ви якусь оптимізацію щодо кадрів у Луганській ОДА та її підструктурах – на кшталт тієї, коли ви звільнили близько 20 співробітників Сіверськодонецької МВА – людей, які фактично не працювали? - Керівник міської військової адміністрації має набагато більше важелів впливу на зарплату, ніж начальник ОВА. У держслужбі трохи інакша ситуація. Тут премія регулюється від одного до 30 відсотків, не так щоб сильно. Навіть з цією цифрою я «погрався» вже, і щодо тих департаментів, які, на мою думку, зараз не функціонують у повну силу, я запровадив диференційований підхід. До того в усіх департаментах картина з зарплатами була однакова. Поки я висловлюю свої вимоги до роботи підлеглих. Хтось намагається підлаштуватись, вивчити щось нове й зрозуміти, що я від них хочу. А хтось вже сам потрошку йде (з роботи в обладміністрації. – «ОстроВ»). Тому мені навіть кардинальних кадрових рішень майже й не доводиться приймати. Просто є природній органічний відтік тих людей, які зрозуміли, що «відсидітися» не вийде. Ми маємо започаткувати проєктний підхід. Кожен працівник адміністрації має розуміти головне – яку користь для луганчан цей проєкт несе. Великий, малий, середній – не важливо. Але ми маємо переходити на проєктну роботу, мати конкретні часові рамки, конкретні задачі, які застосовуються для реалізації проєкту, і вихідний результат. Коли вони зрозуміють, що, навіть будучи співробітником транспорту, можна насправді реалізовувати проєкти допомоги нашим луганчанам. Наприклад, люди працюють у місті Дніпро… Я б на місці цього департаменту «заколупав» би усю Дніпропетровську обладміністрацію і міську раду Дніпровську, і вибив би якісь додаткові пільги для наших ВПО у сфері транспорту. Це зараз на рівні фантазії, безумовно, але навіть департаменти, назви яких звучать як непотрібні зараз – транспорту, агропромислового комплексу тощо – навіть вони можуть щось робити для наших переселенців. Але я за них не буду вигадувати ці проєкти, й вони це вже зрозуміли. Вони мають генерувати ідеї й реалізовувати їх. І тоді луганчани відчуватимуть, що щось відбувається, щось для них робиться. А коли спитають, навіщо нам департамент АПК, ми зможемо сказати – оці й оці проєкти саме вони реалізували. І питання відпаде саме по собі. Про житло: переважна більшість прагне компенсацій - Поясніть «на пальцях», чому не так легко, як здається, забезпечити ВПО житлом – навіть соціальним? Нещодавно «ОстроВ» публікував роз’яснення юристок щодо компенсацій за зруйноване й пошкоджене житло. З цих роз’яснень випливає, що для переселенців з усієї без винятку території Луганської області отримання цих компенсацій зараз неможливе – і це об’єктивний факт, який не має відношення ні до обладміністрації, ні до її очільника. Попри це, у соцмережах переселенці активно вимагають, щоб обладміністрація й ви особисто посприяли отриманню компенсацій чи житла як такого. Соціальне житло для переселенців з Луганщини є, проте люди, які заробляють собі на оренду, просто не йдуть у нього, надаючи перевагу можливості жити окремим власним побутом. І зрештою це соціальне житло часто є напівпорожнім – як ви колись наводили приклад із гуртожитком у Новомосковську Дніпропетровської області. - Зараз є наратив про існування чотирьох з половиною мільйонів ВПО. Звичайно, неможливо – причому жодній країні світу – забезпечити житлом чотири з половиною мільйони своїх громадян. Ми маємо цю проблему з державою вирішувати тільки тоді, коли будемо розуміти реальну кількість ВПО, а не декларовану, й реальну потребу у службовому житлі. Хто готовий їхати в умовний Богуслав Київської області у збудований будинок, кидати свій побут, забирати дітей і там знов вкотре влаштовуватись якось? Можливо, такі люди будуть. Скоріш за все, в результаті цього дослідження ми зрозуміємо, що абсолютна більшість ВПО хоче отримати компенсацію. Бо люди не хочуть знову перелаштовувати свій побут, і це нормально. Тому з огляду на це виникає дуже просте питання. Якщо у нас раптом з’являться ресурси й ми будемо хаотично будувати для переселенців з Луганщини будинки в різних населених пунктах України – яка категорія ВПО буде готова туди їхати? Знов в нікуди, без роботи, без розуміння, де діти або внуки будуть навчатися. Це величезний виклик. Тому на закиди «чому Луганська ОВА не будує…» у мене завжди буде відповідь. Я можу будувати службове житло для лікарів, до прикладу – бо вони працюють об’єктно, ми розуміємо, де вони і розуміємо їхні потреби. Так само – педагоги у випадку офлайн-роботи. Але я не розумію, де мені збудувати будинок – до прикладу, п’ятиповерховий чотирипід’їзний будинок. А головне – як я вирішу питання двохсот тисяч людей, коли збудую хай навіть десять таких будинків? Це дуже просте питання, дуже просте. І тут треба до свідомості людей апелювати. Тут треба сказати, й сказати чесно: «Люди! Соціально незахищені верстви населення – це моє, це моя зона відповідальності? Сто відсотків моя. Ветерани – моє? Моє сто відсотків. Вчителі й лікарі – моє? Моє». Я зараз можу когось не назвати, але в цілому зрозуміло – є категорії людей, для яких я зараз у першу чергу маю забезпечувати всі необхідні рішення, житлові в тому числі. А дві третини ВПО – це люди, які мають свою роботу, орендують житло, ходять в гості один до одного… Треба сказати чесно: я не можу забезпечити їх житлом. Для цього я не маю ані ресурсу, ані повноважень. І це було б розпилення ресурсу. Навіть якщо ми – хоча це неможливо з точку зору законодавства – збудували б 20 будинків… І що далі? - Суть зрозуміла: працюючі активні люди (а ви кажете – їх дві третини), які обжились за три роки в умовних Тернополі чи Дніпрі в орендованому житлі, навряд чи почнуть знову все кидати заради того, щоб активно заселяти п’ятиповерхівку в умовному Немирові Вінницької області. Вкрай складно уявити, як у такий будинок, припустимо, в Олександрії Кіровоградської області раптом поїдуть луганські ВПО з усіх куточків країни, кинувши роботу, контакти, школи тощо. І приклад напівпорожнього гуртожитка в Новомосковську прекрасно це ілюструє. - В чому тут ще виникає заковика? Це теж дуже важливо розуміти. Поки на мені висить тягар у вигляді «…усі двісті тисяч ВПО твої», я не знаю, що мені робити. Правильно буде, якщо я чесно й відверто скажу те, що я тільки-но сказав, а люди так само чесно скажуть: так, ми все розуміємо, забезпечте, будь ласка, соціально незахищену верству населення, а ми будемо чекати перемоги й репарацій, щоб нами дали матеріальне відшкодування за наше житло. Це чесна розмова була б. - Щодо компенсацій – я вже зазначила з посиланням на юристок, що зараз людям з Луганської області їх отримати неможливо. Єдине, що радять фахівці – вносити всі дані у відповідний реєстр. До речі, вони зазначили, що є закон, який би спростив фіксацію руйнувань на окупованій території – зробив би необов’язковим виїзд на місце комісій, і тоді б і власники житла на окупованих територіях змогли б претендувати на компенсацію. І цей закон, за словами юристів, з грудня лежить, так би мовити, на столі в Президента – чекає на підпис… - Чому він не підписується? Все дуже просто – немає ресурсного забезпечення цього закону. Підписати такий закон зараз означало б зробити колапс. Коли буде ресурсне забезпечення цього закону, він запуститься. Про особисте - У контексті уваги в соцмережах до вашої зовнішності, до вас як до чоловіка – якщо можна, розкажіть про свою родину, про особисте життя. - Неодружений, маю двох дітей. - Що ви можете додати щодо свого спілкування з активістами й хейтерами, які через окупацію області тепер повністю «переселились» у соцмережі? - Розкажу таку показову історію, сподіваюсь, що вона увійде в публікацію. Звернувся до мене особисто один активіст. Каже, що є хлопець, військовий, в адміністрації за місцем проживання йому ніяк не допомагають, немає двох ніг, дуже дорога реабілітація на місяць... Кажу, добре. Згодом дзвоню цьому активісту й кажу: «Ми організували безкоштовну стаціонарну реабілітацію в Дніпрі». Активіст каже: «Добре, але ж хлопець без ніг, і він в іншому кінці України». Кажу: «Це я вже теж вирішив – наша швидка поїде його забере». Він каже: «А там його з частини не відпустять». Кажу: «Я вже подзвонив командиру частини, його відпустять». Така пауза… Каже: «Зараз перетелефоную». Перетелефонував і каже: «Ну, там вже питання якось іншим шляхом вирішилось, дякую». І що ви думаєте, активіст написав у соцмережах про цей кейс? Ні.
