Повідомлення про збиття українськими силами протиповітряної оборони кількох російських бомбардувальників західні оглядачі зустріли з деяким скепсисом. Імовірно, вони побачили в цьому чергову спробу українського керівництва схилити все більш “втомлених від війни” західних політиків і чиновників до нової військової допомоги, якої все більше не вистачає. Хоча у західних медіа звучить ще багато голосів на підтримку України, загальне враження таке, що і оглядачі, і, напевне, їх аудиторія все більше дратуються від спроб Києва привернути до себе увагу, тим більше, у ці дні: Захід святкує Різдво і хоче думати радше про ялинку і катання на лижах, ніж про холод, бруд і кров у якійсь недорозвиненій корумпованій державі. А от знищення російського десантного корабля в порту Феодосії в Криму явно справило враження на західну публіку – тим більше, що його було відразу підтверджено відео і навіть російським офіційним визнанням. Як зазначили у The Wall Street Journal, “ця атака показує, що з відповідною далекобійною зброєю Україна може продовжувати становити небезпеку для цілей в Криму. Українські посадовці все ще хочуть повернути Крим, але наразі вони працюють над послабленням російського військового потенціалу на півострові. Анексія Криму Путіним у 2014 році уможливила його повномасштабне вторгнення у 2022. Крим також є ключовим вузлом постачання, командування і зв'язку для російських солдатів, які зараз окупують південні українські Херсонську і Запорізьку області. Якщо Україна зможе продовжувати тиснути на Крим, це ускладнить плани Путіна щодо нового наступу. Це також поставить Україну в сильнішу позицію на переговорах, якщо події розвиватимуться таким чином. Тим більше причин для Білого дому і Конгресу домовитися про нову зброю для підтримки Києва, а для президента Байдена – припинити утримуватися від постачання ракет великої дальності”. Корупція, популізм, марнотратство В цілому, це наразі всі добрі новини для України з Заходу. Долю військової і фінансової допомоги від США і ЄС очікують вирішити у січні. Тим часом, як відзначили у The Washington Post, українські військові на фронті вже почали суворо економити боєприпаси: “Іван Задонцев, прес-офіцер 24 Окремого штурмового батальйону, відомого також як “Айдар”, сказав, що вони скоротили стрільбу на приблизно 90 відсотків у порівнянні з минулим літом. Його батальйон потребує 122-міліметрових снарядів для гармат радянської доби; західні партнери намагаються закупити ці боєприпаси для України протягом війни. Тактика “Айдару” змінилася приблизно в середині осені, коли постачання боєприпасів зменшилося. Хоча в минулому батальйон вже стикався з браком артилерійських снарядів, нинішнє побоювання таке, що запаси не буде поповнено”. Але найбільша “українська” тема у провідних західних медіа в останні тижні – це нестача людей. І це про найгірше, бо йдеться про корупцію, несправедливість, і небажання самих українців воювати. То чи варто їх підтримувати, справедливо спитає західний платник податків. З одного боку, десь на маргінесі все ще присутня тема мотивованих добровольців, хоча здебільшого йдеться про жінок і всі ті неймовірні штучні складності, які їм доводиться долати, щоб потрапити до бойових підрозділів. Associated Press написали також про іноземців, росіян. “Коли Росія почала своє повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2024 року, сказав Карабас, він був збентежений тим, як більшість росіян, яких він знав, або сліпо підтримали Путіна, або були байдужими до війни. Інколи, сказав Карабас, його туга відчувалася настільки переповнюючою, що він не витримував і плакав”, – починався текст міжнародного інформагентства. Карабас – доброволець з Сибіру, один з учасників нового українського батальйону. В АР розповіли, що “на відміну від інших частин в Україні, в яких є громадяни Росії, як-то Легіон “Свобода Росії” і Російський добровольчий корпус, Сибірський батальйон є офіційно частиною української армії”. За словами кореспондентки AP, “спочатку Карабас поїхав у Вірменію. Там він знайшов українських друзів і вивчив мову, якою він зараз вільно розмовляє, відмовляючись вимовити навіть слово своєю рідною російською”. Як зазначила далі вона, “бійці зі східного Сибіру у батальйоні сподіваються, що українська перемога наблизить їх на крок до усунення політичного контролю Москви над регіоном, який є одним з найбідніших в Росії. Ті, хто проходять з територій якутської і бурятської етнічних меншин, скаржаться на расизм і утиски в Росії, що призводить до закликів деяких активістів до незалежності. Інший російський боєць, який має позивний Холод, відкрито каже, що хоче усунення адміністрації Путіна від влади”. “Батальйон, який нараховує кілька десятків осіб, було створено шість місяців тому, – розповіли також у Associated Press. – Українське військове керівництво сподівається, що більше людей приїдуть, щоб приєднатися до його лав, і грунтуючись на заявках, які воно наразі має, воно націлене мати батальйон з 300 російських бійців. Декого з батальйону вже задіяли біля Авдіївки, міста під контролем України у Донецькій області, яке війська Путіна давно намагаються захопити”. З іншого, The Wall Street Journal, як багато інших, розповів, що відбувається власне серед українців: “У перерві між боями з росіянами досвідчений стрілець згадав, як одного разу він пішов підстригтися, коли його примусили вступити до української армії. Троє посадовців, відповідальних за мобілізацію, причепилися до кремезного сивого 47-річного чоловіка біля перукарні в його маленькому рідному місті, наказали йому сісти в машину і два дні утримували його в темній кімнаті місцевого призовного пункту, поки він не підписав повістку. “Підстригся я у навчальному таборі”, – сказав він”. Чоловік зазначав, що він сам збирався приєднатися до збройних сил України, але не таким чином. “Відомий тепер під позивним Дубок, колишній інженер-електрик запропонував служити техніком у тилу. “Але щоб отримати таку роботу, треба платити хабарі”, – сказав він. Замість цього його відправили до піхотного підрозділу, спустошеного місяцями запеклих боїв. Його батальйон 47-ї механізованої бригади захищає місто Авдіївку від хвиль російських атак, що є найбільшою нинішньою битвою у неослабній війні Росії проти України. “Я не можу впоратися з цим фізично, – сказав Дубок про фронтові бої. – Я глибоко розчарований, що мені вже не 20 років”. У WSJ зазначили, що “Україні потрібно відновити свою побиту армію. Піхоті, яка несе на собі основний тягар смертей і поранень, хронічно не вистачає людей після майже двох років протистояння повномасштабному російському вторгненню. Найбільш мотивовані бійці пішли добровольцями раніше. Ті, хто не були вбиті або поранені, часто кажуть, що вони виснажені. Зараз Україна покладається на призов – а іноді на облави – для поповнення своїх лав. Тим часом Росія може залучити набагато більше населення, щоб замінити власні важкі втрати. Але хитка система призову не дозволяє ефективно мобілізувати українські сили, забезпечивши необхідну кількість і якість військ і справедливо розподіливши тягар між українським суспільством, кажуть багато солдатів і військових аналітиків”. “Поєднання корупції, пільг і політичної обережності захистило значну частину міського середнього класу України від необхідності воювати в холодних і брудних окопах, – йшлося далі в тексті. – На довгій лінії фронту непропорційно велика частка призовників – чоловіки середнього віку, як Дубок. Вони переважно з сіл і невеликих міст і надто бідні, щоб відкупитися. Солдати-ветерани, які воюють з 2022 року – деякі з 2014 року, коли Росія вперше вторглася на схід України, – висловлюють розчарування тим, що фізичний розквіт багатьох новобранців вже минув. ‘Якість поповнення не дуже хороша. Це сільські хлопці віком від 43 до 50 років, іноді з проблемами зі здоров'ям’, – каже досвідчений піхотинець, який воює під Авдіївкою”. “Втомлені бійці з гіркотою відзначають, що коли вони їдуть у відпустку у великі міста як Київ або Дніпро, вони бачать міцних чоловіків 20-30 років, які часто відвідують спортзали, бари і модні ресторани. ‘У нас немає повної мобілізації’ суспільства, сказав оператор безпілотника зі спецпідрозділу ВМС України з позивним Добро. ‘Але це необхідність. Ми не можемо обійтися без цього’”, – процитували у The Wall Street Journal. При цьому українське командування, військове, але, імовірно, більше політичне, прагнучи продемонструвати західним партнерам бодай які здобутки, здається, перестало рахуватися з власними втратами – що, звичайно, також не мотивує добровольців. “В голосі морського піхотинця було легке тремтіння, коли він розповідав про криваві бої на східному березі річки Дніпро, де його нещодавно поранило, – починався текст The New York Times. – ‘Ми сиділи у воді вночі і в нас стріляли усім, – сказав Максим, морпіх. – Мої товариші вмирали у мене на очах’. Протягом двох місяців українські сили морської піхоти очолюють наступ через річку Дніпро у південній Херсонській області, щоб відбити територію у російських військ. Ця операція – нова спроба України у її контрнаступі, що слабне, прорвати російську оборону на півдні і переломити хід війни. Солдати і морпіхи, які беруть участь у перетині річки, описали наступ як жорстокий і марний, оскільки хвилі українських військ розбивають на берегах річки або у воді ще до того, як вони дістаються протилежного боку. Умови настільки важкі, сказали в інтерв’ю півдесятка чоловіків, що у більшості місць немає, де окопатися. Перші підступи – це, як правило, болотисті острови, порізані річечками, або луки, перетворилися на трясовину з багна і вирв від бомб, заповнених водою”. “Одні з найзапекліших боїв були в селі Кринки на східному березі, на 20 миль вгору по річці від міста Херсон, де українські війська захопили вузьку смугу рибальських будинків – єдине місце, де їм вдалося закріпитися. Але стрімінгові кадри цієї місцевості з безпілотника, які бачили у The New York Times, підтвердили свідчення солдатів про потужні російські авіаудари, які зруйнували будинки і перетворили беріг річки на масу багна і розтрощених дерев. Нові війська, які прибувають на східний берег, мають ступати по тілах солдатів, які лежать заплутані у збитому багні, розповів Олексій, досвідчений солдат, який воював в Кринках у жовтні і перетинав річку кілька раз з тих пір, щоб допомогти евакуювати поранених”. Як зазначили далі в американському виданні, “з початку війни українські чиновники намагаються продовжувати позитивний виклад, щоб підтримати бойовий дух вдома і допомогу ззовні. Кількість втрат не публікують, як і подробиці невдач, яких зазнавали українські війська. У випадку з Дніпром президент України Володимир Зеленський і інші чиновники нещодавно сказали, що морпіхи закріпилися на східному березі. Міністерство закордонних справ минулого місяця опублікувало заяву з твердженням, що вони створили кілька опорних пунктів. Але морпіхи і солдати, які були там, кажуть, що ці розповіді перебільшують стан справ. ‘Там немає позицій. Там немає нічого такого як спостережний пункт чи позиція, – сказав Олексій. – Там неможливо закріпитися. Туди неможливо доставити обладнання’. ‘Це навіть не боротьба за виживання, – додав він. – Це самогубче завдання’”. “Олексій сказав, що погана підготовка і логістика українського командування знищили його батальон. Поранених залишали через брак човнів, сказав він, а жорстокі умови послаблювали бойовий дух і підтримку солдатами один одного. ‘Люди, які там опиняються,, не підготовлені психологічно, – сказав він. – Вони навіть не розуміють, куди йдуть. Командування, яке відправляє їх туди, не каже їм’. Олексій погодився дозволити The Times опублікувати його свідчення через розчарування втратами. ‘Я не бачив нічого подібного в Бахмуті чи Соледарі, – сказав він, маючи на увазі два місця найбільш сильних боїв на східному фронті. – Це таке марнотратство’”, – процитували у NYT. Різдво на фронті Всі великі західні видання написали також про нову дату святкування Різдва в Україні. Зокрема, дуже красивий репортаж з лінії фронту опублікував The Washington Post . “У будинку з білої цегли біля лінії фронту співали десяток солдатів, – говорилося в ньому. – Стіл перед ними дихав Різдвом: грибний суп і смажений хек, кругляки традиційного хліба – паляниці – завбільшки з сковороду, тарілки з горами картопляних вареників, де в деяких заховано срібні монети – щоб щастило. Це було 24 грудня, і Різдво настало з першою зіркою на нічному небі. Минула доба святкувань 7 січня, за традицією східної православної церкви. У липні Україна проголосувала за перенесення свята на два тижні вперед: ще одне розрубування зв’язків з Росією і символічний крок назустріч Заходу. Це було ще одне Різдво на війні. Допомога зупинилася. Боєприпаси закінчуються. Перемога видається невловимою, лінії фронту заморозились, як погода. І все ж таки їм пощастило бути живими – десятки тисяч солдатів вже загинули до настання нового року війни”. “Мирон, якого з міркувань безпеки названо лише на ім'я, знав, що солдати його дивізіону змерзли і зневірилися. Вони чергували в окопах, ведучи артилерійську розвідку російських військ за кілька кілометрів від них. Зараз вони розташовуються в селі, де блакитний брезент закриває доми, у яких зірвано дахи, а на блокпостах стоять різдвяні ялинки. Це лише точка у регіоні, що носить шрами від минулорічних боїв: вулиці темні і порожні, соняшникові поля засіяні мінами, навіть після звільнення від російської окупації минулого року. Військова позиція – це покинутий будинок: дві кімнати, наповнені залишками чийогось життя. На шпалерах висять дитячі малюнки, шкільні підручники складено а на полицях у вітальні. Водопроводу немає, але тепло та електрика працюють добре. Тут Мирон, колишній продавець побутової техніки, працював з саморобним обладнанням, вибираючи сковорідки з коробки на підлозі і витягуючи військові пайки з поліетиленового пакета. Традиція передбачає три сорти риби, три види хліба з сіллю, в цей день викладеної у дно старої пляшки з-під води. Кварти солодкого узвару, горщик медової куті”. “Спів затих. Солдати вийшли надвір, де сніг зацукрував ліси і пшеничні поля. Мерехтливі ліхтарики звисали з карнизу будинку, розбитого і темного. У темряві спалахували недопалки. Десь далі в окопах святкували солдати, яким не пощастило з ротацією. Незабаром вони поміняються місцями”. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
