Клуб анонімних луганчан: як земляків об'єднали спільні спогади, болі й сльози

Знявши перше відео на зустрічі переселенців з Луганщини, авторка статті скинула його другові в месенджер – щоб потім скопіювати. І друг написав у відповідь: "Це клуб анонімних луганчан"?

І спонтанне визначення аж само попросилося в заголовок.

Початок "засідання клубу анонімних луганчан", як спонтанно неформально назвали цю творчу лабораторію

"У нашій залі зібралися ті, у кого прописка– Луганщина. Іноді життя може вміститися в одну валізу", – казала одна з організаторок заходу Оксана Очкурова, поки бажаючі долучитись до зустрічі заходили у двері кімнати, яка зрештою виявилась затісною для них.

Переселенці з Луганської області зібралися у Старобільському хабі в Сваляві на Закарпатті 17 березня. Організаторки заходу активістки ГО "ЦСР "Дієва громада" розраховували, що захід збере тих земляків, які мешкають у Сваляві та сусідніх селах. Але дехто підтягнувся й з більш віддалених населених пунктів – зокрема, з Тячева. І біля хабу цього дня стояли лише автівки з луганськими номерами.

Формально захід називався творчою лабораторією, яка проходила в рамках проєкту "Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі".

Біля Старобільського хабу у Сваляві цього дня стояли автівки з луганськими номерами. Фото Аліни Лебеденко

Але зрештою все було поза будь-якими форматами.

Усі чи майже всі плакали. І почали це робити ще на тому етапі, коли озвучували – хто з якого населеного пункту або хто з яким себе асоціює. І багато хто називав їх по декілька – бо десь навчались, кудись переїжджали після окупації частини області у 2014 році, десь живуть батьки, десь – могили близьких…

З урахуванням того, що гендерні стереотипи в нашому суспільстві існують, зауважимо окремо: плакали й чоловіки.

І коли організаторки заходу попросили земляків намалювати чи описати словами на листочках формату А4 свої спогади, емоції й річ, яку забрали з дому – листочки неочікувано довго лишались чистими. І чоловіки, й жінки мовчки згадували й витирали сльози.

Геннадій з Марківки розповідає про свій від'їзд з рідного селища, коли вибратись звідти на підконтрольну Уряду України територію можна було лише через РФ та країни Європи. Каже: їхали через російські "потьомкінські дєрєвні". І ще каже: у нас свинюшники пристойніші, ніж там хати

Галина з Кремінної розповідає про своє рідне місто

У пані Галини з Кремінної на цій війні загинув син, який захищав Україну. Це її дуже підкосило, розчавило, майже вбило. Проте тут жінка про сина промовчала. Згадувала Кремінну, ліси, санаторії, розташовані в цих лісах, річку Красну…

Анастасія з Сіверськодонецька розповідає про своє життя на Закарпатті та участь у конкурсі "Сурми звитяги" у Львові у 2004 році. Там, згадує, вона співала там а-капело молитву староукраїнською мовою. І там не могли зрозуміти, з якого вона регіону. Й дивувались, що дитина з Луганщини так говорить українською

Анастасія з Сіверськодонецька – професійна музикантка, вокалістка, культпрацівниця. Зараз працює у Свалявському будинку культури. Без зазначення її посад (їх дві) – вона працює там "Настею з Луганської області". За майже чотири роки її встигло узнати все місто. Настя розповідає, як із задоволенням і інтересом вчить місцеву говірку, яку – на думку більшості присутніх і не лише – коректніше називати місцевою мовою.

Ще Анастасія згадала, як у 2014 році вагітною від час нетривалої окупації міста та бойових дій лежала в пологовому будинку на збереженні. І як під час перестрілок живіт ставав ніби кам'яним. І як акушерки казали майбутнім мамам: ваші діти будуть психологічно травмованими. І так і вийшло.

А Галина з Алчевська виявилася чемпіонкою з кількості вивезених тварин – загалом вісім котів. І ще вона розповіла, що після 2014 року побувала у власній квартирі й зробила такий висновок: "Там тепер квартира виглядає – як життя в окупації".

Олександра із Старобільська розмови про війну спонукали прочитати вірш Ліни Костенко – один з останніх. І згадати події роману "Холодний Яр" Юрія Горліс-Горського.

"У нас сонечко вставало рано", – так згадувала свій регіон Аліна із Старобільська. І згадувала, як забрала з дому лише пуховика – бо думала, що їде звідти "на два – три тижні".

"Нам тут кажуть: мало того, що ви роботящі – ви ще й з клепкою", – розповів Геннадій з Марківки про реакцію закарпатців на те, як вони з дружиною працюють на городі.

Згадались і авторці статті рідний циганський хутір у Кадіївці (тоді ще не казали ромський), циганські собаки, які не кусаються (це правда!), ставки. Байкерські фестивалі в Кремінському лісі й байбаки у біловодському степу.

Слухала земляків і розуміла: "клуб анонімних луганчан" існуватиме й надалі – і не лише у проєктах та форматах.