Дванадцять років потому… Вінницька одіссея Донецького національного університету

Донецький національний університет став вишем-переселенцем восени 2014 року. Із початком російської окупації флагман вищої освіти Донбасу був змушений переїхати на Поділля — до Вінниці, за 820 кілометрів від Донецька. Цієї осені виповнюється 12 років від початку переїзду університетської родини на нову батьківщину. Тоді багатьом цей крок здавався авантюрою…

Вихід

У 2014 році на тлі шабашу, що розпочався в Донецьку, з проросійськими мітингами та захопленням адміністративних будівель, літня сесія та випускні іспити в ДонНУ пройшли похапцем. Студентам у пожежному порядку виставили оцінки за семестр, за кілька днів провели всі захисти дипломів. Викладачів і співробітників відправили у відпустки. Багато хто з них розумів, що початок нового навчального року під питанням.

І справді, у липні, після заходу до Донецька бандформувань Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) та перекидання в Донецьку область у серпні регулярних російських військ, ситуація різко загострилася. На початку вересня, після підписання перших Мінських угод, тодішній ректор університету Роман Гринюк спробував запустити роботу ДонНУ під українською юрисдикцією. Однак "бунт на кораблі" було придушено. 10 вересня до головного корпусу університету в супроводі групи автоматників увійшов доцент історичного факультету, відомий українофоб і російський шовініст Сергій Баришников. Він заявив, що так званий "міністр освіти ДНР" призначив його "народним ректором". Він наказав усім викладачам і співробітникам вийти на роботу та негайно організувати навчання за російськими стандартами і програмами. Грозного окрику послухали далеко не всі — навчальний процес так і не розпочався, а ініціативна група викладачів і студентів почала розробляти план евакуації вишу. Міністерство ідею підтримало: 30 вересня було підписано наказ про тимчасове переведення Донецького національного університету до Вінниці.

До відділу кадрів у Донецьку потягнувся народ по трудові книжки. Хтось звільнявся "за станом здоров'я" або "за сімейними обставинами", хтось "зібрався на пенсію". "Народний ректор" швидко зрозумів, що кількість "хворих" і "пенсіонерів" значно перевищує середньостатистичний показник, і наказав усім викладачам, які звільнялися, отримувати "виїзну візу" особисто в нього. У великому ректорському кабінеті Баришников розповідав, що жодного донецького університету у Вінниці не буде, що всі розумні люди залишаються в Донецьку: у них тут квартири, дачі, роками нажите майно… Якщо вмовляння не допомагали, він діставав із шухляди столу пістолет і задумливо повідомляв черговому доценту чи професору, що якщо він зараз застрелить відвідувача, то йому за це нічого не буде. Право має…

Попри тиск і погрози, члени трудового колективу ДонНУ почали з'їжджатися до Вінниці. Навчати студентів там продовжили 460 науково-педагогічних працівників із близько тисячі штатних викладачів довоєнного вишу. Практично все майно, бібліотечний фонд та лабораторне обладнання залишилися в окупованому Донецьку.

Про проблеми, з якими стикалися всі переселенці, писалося багато: кратно зросла вартість оренди житла, небажання здавати квартири "донецьким", докори через рідну мову… Але, на відміну від багатьох, ці донеччани переїхали за тридев'ять земель разом із роботою. Їм виплатили зарплату за втрачені вересень і жовтень, а 3 листопада в релокованому виші розпочався довгоочікуваний навчальний процес…

"На чужой планете предстоит учиться мне…"

У той час як інші виші Донецької області переїжджали до сусіднього Маріуполя чи Краматорська, ДонНУ обрав для евакуації далеку (за відстанню) Вінницю. Лютий 2022 року підтвердив правильність цього кроку — після російського вторгнення університету не довелося шукати нове місце для евакуації. Але це ж рішення створило певні проблеми. Якщо науково-педагогічний колектив вишу оселився у Вінниці всерйоз і надовго, то для студентів нове місто стало природним транзитним пунктом. У Донецьку в довоєнні роки кількість студентів ДонНУ у середньому становила 12–14 тисяч осіб. На Поділлі розпочали навчання 5699 донецьких студентів, 284 аспіранти та 14 докторантів денної та заочної форм навчання.

Всупереч поширеним штампам кремлівської пропаганди про те, що після 2014 року Донецьк залишили виключно "бандерівці", багато студентів були російськомовними. Державну мову вони, звісно, знали, але для успішної інтеграції в освітній простір цього не завжди було достатньо. Хлопці та дівчата, які переїхали до Вінниці, згадують, що в цій ситуації їх дуже підтримали земляки-викладачі, "які чудово розуміли, через що ми проходимо".

Багато студентів приїхали до Вінниці на останніх курсах навчання. Для них, як для випускників, 2014–2015 навчальний рік став останнім. Тому перед керівництвом університету гостро постало питання набору нових студентів. Раніше основний контингент абітурієнтів, тобто "нова кров" вишу, становила молодь Донбасу. Після релокації розраховувати на те, що донецькі юнаки та дівчата приїдуть до далекого й незнайомого міста, щоб вступити до рідної Alma Mater виключно з почуття патріотизму, було наївно.

Хоча такі ентузіасти були. Наприклад, випускниця математичного факультету Олександра Кравчук із Селидового.

"Мені було приблизно сім років, коли я проходила повз університет у Донецьку, тримаючи тата за руку, і сказала йому: "Колись я навчатимусь саме в цьому університеті. Я приїжджатиму додому на вихідні, а ти зустрічатимеш мене вже студенткою цього університету. Я тобі обіцяю, тату"", — розповіла вона «ОстроВу».

Але коли настав час подавати заяву до вишу, Олександра зрозуміла, що її мрія може й не здійснитися. Але, судячи з усього, бажання навчатися в давно обраному університеті було дуже сильним… "Після закінчення 10-го класу, у 2015 році, я раптом дізналася, що ДонНУ переїхав до Вінниці. Для мене це було величезним щастям. Я подала заяви не на один факультет і не на одну спеціальність — я подавала заяви буквально на все, що тільки могла, і всюди виставляла найвищі пріоритети…", — зізналася дівчина.

Однак для повноцінного набору таких ентузіастів було недостатньо. Усіх — і керівництво ДонНУ, і керівництво місцевих вишів-конкурентів — цікавило, чи подаватимуть абітурієнти Вінниці та сусідніх областей документи до начебто свого, але все ж чужого вишу. У релокованого закладу освіти в цьому сенсі був великий мінус — повна відсутність гуртожитків. Як уже зазначалося вище, у 2014 році вартість оренди житла в усіх безпечних областях України зросла. У Вінниці "однушка" не в самому центрі й не в найкращому стані коштувала від 2,5 тисячі гривень, тобто більше ніж три студентські стипендії.

Адміністрація університету як могла домовлялася з вінницькими вишами, щоб вони надали частину своїх гуртожитків для його студентів. Але кімнати, які виділяли, були, скажімо так, не найкраще відремонтованими, та й їх було недостатньо. Крім того, однокурсники не жили разом, а були розкидані по всьому місту.

"У той час університет не мав власних гуртожитків, тому студентів розміщували на вільні місця в міських гуртожитках. Мене поселили в сімейний гуртожиток. Спочатку я дуже гостро відчувала, що на мене дивляться як на "чужу". У мене навіть було відчуття, що керівництво гуртожитку сприймає мене як людину нижчого ґатунку, як потенційно проблемну мешканку. Я не почувалася на одному рівні з вінницькими студентами. У кімнаті я жила зі своєю одногрупницею — дівчиною з Хмельницького — та ще однією дівчиною з Могилева-Подільського. І спочатку вони навіть трохи боялися нас, донецьких, — наче очікували від нас якогось конфлікту чи нападу" — розповіла "ОстроВу" про життя "в приймах" одна з тодішніх студенток.

На початку 2015 року виш-переселенець звернувся до Міністерства освіти з проханням передати йому порожній гуртожиток № 2 Вінницького педагогічного університету, який уже два роки як було виведено з експлуатації через аварійний стан. Питання цілком могло вирішитися на користь ДонНУ — іноземні партнери обіцяли допомогти "донецьким" із відновленням будівлі. Але, як з'ясувалося, Вінницький педуніверситет не був налаштований розпрощатися зі своїм, нехай і пасивним, активом. І хоча суперечка між "своїми" та "чужими" мала виключно майновий характер, "гостинні" господарі кинули в бій студентів. Майбутні педагоги за підтримки ректорату ВДПУ вийшли на мітинг із лицемірними гаслами на кшталт: "Нас виселяють із рідного гуртожитку заради приїжджих із Донецька студентів". У результаті гуртожиток донецькому університету не віддали…

Фото: портал "Вінниця. 20 хвилин"

Відтоді минуло 11 років, студенти, які тоді протестували, закінчили навчання й отримали дипломи "інженерів людських душ". Ніхто з них так і не пожив у гуртожитку, на захист якого їх мобілізували. У вересні 2020 року виконком Вінницької міськради видав містобудівні умови на проєктування реконструкції будівлі, яку господарі пообіцяли перетворити на студентський центр проживання європейського зразка. Офіційної інформації про нинішній статус цієї забудови немає… Інформаційний запит "ОстроВа" до керівництва педуніверситету залишився без відповіді. Та, зрештою, відповідь і не потрібна — достатньо проїхатися повз вулицею Замостянською, щоб переконатися, що "гуртожиток розбрату" ознак життя не подає…

Фото "ОстроВ"

Що стосується ДонНУ, то проблему розселення іногородніх студентів частково все-таки вирішено: базовим державним місцем проживання для студентів ДонНУ став гуртожиток Вінницького кооперативного інституту. Як розповіла "ОстроВу" інспекторка із соціальної та виховної роботи Алла Кондратюк, у ньому здобувачам Донецького університету виділено два поверхи — це 130 місць. Вартість проживання в кімнаті на 3–4 людини у 2026–2027 навчальному році становить 1350 гривень на місяць. Ще 40 студентів готовий прийняти приватний гуртожиток, відомий у Вінниці як "Ангар". Там умови комфортніші, але й вартість вища. Студентам, яким не вистачило місць у цих локаціях, відділ із поселення та студрада ДонНУ допомагають підібрати альтернативні варіанти розміщення у приватному секторі або в квартирах.

Але повернімося до донецьких піонерів освоєння Подільського краю «призову» 2014–2015 року. Багато молодих людей приїхали тоді до Вінниці, що називається, налегке — з кількома сумками чи валізами… Далеко не всім із них могли допомагати батьки. Стипендія тоді становила 730 гривень, що після різкої девальвації національної валюти дорівнювало трохи більше ніж 46 доларів. І ось тут кадровий голод, який, природно, не міг не зачепити переїхалий університет, зіграв студентам на руку.

Річ у тім, що, на відміну від науково-педагогічних працівників, співробітники з числа навчально-допоміжного персоналу — лаборанти, методисти — здебільшого залишилися в Донецьку. Не дивно, що вакантні посади було вирішено насамперед заповнювати власними студентами, які за законом мають право працювати на пів ставки. Працевлаштування студентів та аспірантів тоді мало кризово-ентузіастський характер, однак воно, крім матеріальної підтримки своїх, дозволило університету навіть на чужині залишатися донецьким.

"На третьому курсі мені запропонували обійняти посаду лаборантки в Центрі безперервної освіти. Для мене це місце було значно більшим, ніж просто робота. Мені дуже пощастило з керівницею — Мариною Олександрівною Литвиненко. Вона стала для мене справжнім домом далеко від дому. Від неї я отримала багато з того, чого мені дуже не вистачало у Вінниці. Вона сама заохочувала мене працювати й одночасно навчатися", — розповідає Олександра Кравчук. Отримавши ступінь магістра математики, вона залишилася працювати в університеті. Згодом повернулася до рідного, тоді вже прифронтового Селидового і почала викладати у школі.

Працювати в рідному університеті зі студентської лави почав і Михайло Дубель. "Я приїхав до Вінниці в січні 2015 року, коли розпочалося очне навчання. Я тоді був на третьому курсі бакалаврату, і мені запропонували пів ставки лаборанта на економічному факультеті. Потім була аспірантура — у 2022 році я захистив дисертацію", — розповідає тепер уже доктор філософії з міжнародних економічних відносин, старший викладач кафедри політології та державного управління.

Подібним чином склалася кар'єра випускника історичного факультету Кирила Мелекесцева. Ступінь бакалавра він отримав ще в охопленому сепаратистськими акціями Донецьку. "Документи до магістратури ми подали ще в Донецьку, потім, коли університет уже захопили, ми забирали свої оригінали. Коли було ухвалено рішення про переїзд до Вінниці, ми в електронному вигляді підтвердили своє бажання продовжити навчання. Осінній семестр магістратури 2014 року минув у дистанційному форматі, а навесні 2015 року розпочалися аудиторні заняття. Після отримання диплома магістра я одразу почав працювати на своєму факультеті, спочатку лаборантом, потім — асистентом", — згадує Кирило. Сьогодні він доцент кафедри історії та археології навчально-наукового інституту історії та заступник директора з науки.

Ще один донецький випускник Максим Прихненко, який приїхав до Вінниці магістром міжнародних відносин, нині працює проректором із науково-педагогічної роботи, молодіжної політики та розвитку.

Одразу зауважимо: орієнтація кадрової політики на своїх — це аж ніяк не означає "донецький сепаратизм". Випускники ДонНУ "вінницького розливу" знаходять себе у фірмах і компаніях по всій Україні, мешканці Вінниччини та інших регіонів поповнюють штат викладачів, адміністративного та господарського складу ДонНУ. У 2017 році у всеукраїнському рейтингу "Підтверджена кваліфікація. Топ-50 вишів України за оцінками роботодавців" від журналу "Фокус", який попросив провідні українські компанії ("Метінвест", НАК "Нафтогаз України", ПриватБанк, Fozzy Group та інші) оцінити якість підготовки випускників вітчизняних вишів за 12-бальною шкалою, ДонНУ посів 13-те місце. А серед вінницьких вишів він був першим, підтвердивши таким чином на експертному рівні високу якість підготовки та затребуваність своїх фахівців на ринку праці.

Ім'я зобов'язує!

Але не будемо про матеріальне. За 12 років роботи далеко від малої батьківщини донецький виш довів, що це не головне. Головне було — не втратити себе, своє ім'я. До речі, про ім'я. 10 червня 2016 року трудовий колектив проголосував за присвоєння Alma Mater імені знаменитого випускника та уродженця Подільської землі Василя Стуса. 21 вересня це було затверджено наказом Міністерства освіти і науки України. Таким чином, було завершено процес, розпочатий ще в Донецьку, але тоді поставлений на довгу паузу тими колишніми колегами, які у 2014 році обрали «русский мир».

Починаючи з 2015 року Донецький національний університет імені Василя Стуса проводить повноцінні вступні кампанії на всі освітні рівні (бакалавріат, магістратура, аспірантура, докторантура). Очевидно, що за кількістю здобувачів виш-переселенець не може орієнтуватися на довоєнний рівень — у Донецьку в ньому навчалося близько 12–14 тисяч студентів. Переїзд скоротив ці цифри більш ніж удвічі — навчатися до Вінниці приїхало близько 6 тисяч «донецьких». Щороку після чергового випускного балу через різні обставини їх ставало дедалі менше… Втім, університет продовжує працювати з молоддю Донецької області. Крім того, активно долучилися абітурієнти з Вінницької, Хмельницької, Житомирської та Київської областей.

Коронавірус, який розпочався у 2020 році, та повномасштабна російська агресія 2022 року, як і загалом в Україні, зменшили потік абітурієнтів, які бажають навчатися в ДонНУ. Загальна кількість студентів усіх кваліфікаційних рівнів останніми роками стабілізувалася на позначці близько 4000–5000 осіб. У середньому щороку студентами університету стають близько 1500 першокурсників, які вступають на бакалавріат та до магістратури.

Фото ФБ ДонНУ імені Василя Стуса

Структура ДонНУ, якщо порівнювати з довоєнним донецьким періодом, зазнала суттєвих змін. Сьогодні фахівців готують чотири факультети та 4 навчально-наукові інститути. Це економічний факультет, юридичний факультет, факультет іноземної та слов'янської філології, факультет інформаційних і прикладних технологій, навчально-науковий інститут психології, навчально-науковий інститут природничих наук, навчально-науковий інститут історії та міжнародних відносин і навчально-науковий інститут розвитку академічного потенціалу.

На жаль, процес переміщення університету не обійшовся без втрат. Як розповів «ОстроВу» ректор ДонНУ імені Василя Стуса Ілля Хаджинов, такі напрями, як «Статистика» та «Астрономія», не мали попиту серед абітурієнтів на новому місці, і їх довелося закрити.

Однією з найбільш масштабних структурних змін усередині вишу стала реорганізація фізико-технічного та математичного факультетів і створення на їхній базі факультету інформаційних і прикладних технологій. Новий факультет було розширено двома напрямами: «журналістика» та «політологія і державне управління», які до цього були представлені на філологічному факультеті та факультеті історії і міжнародних відносин. Таким чином, зараз на факультеті мирно уживаються «фізики» та «лірики» — тут представлені комп'ютерні науки, кібербезпека, комп'ютерна математика та прикладний аналіз даних, журналістика, політологія, документознавство та інформаційна діяльність.

Із складу філологічного факультету було виведено кафедру психології, на базі якої створили інститут психології. Філологічний факультет і факультет іноземних мов було реорганізовано в єдину структуру — факультет іноземної та слов'янської філології.

Реорганізація не оминула і факультет історії та міжнародних відносин. Його було трансформовано в навчально-науковий інститут, у якому з 6 «довоєнних» кафедр залишилися лише дві: кафедра історії та археології і кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики.

Досить цікава трансформація відбулася з тепер уже колишніми факультетами хімії та біології. Спочатку їх об'єднали в єдиний факультет хімії, біології та біотехнологій, а потім перетворили його на навчально-науковий інститут природничих наук.

Попри вимушені трансформації, в університеті останніми роками було започатковано нові напрями: «Міжнародне право», «Екологія. Відновлення екосистем», «Соціальне підприємництво», «Публічна історія» та інші. І, що особливо важливо для вишу, який не з чуток знає, що таке війна та окупація, — університет навчає студентів за напрямами «Реабілітаційна психологія» та «Медіація в умовах конфліктного врегулювання». За цю роботу з нагоди 88-річчя трудовий колектив університету було відзначено Грамотою Верховної Ради України.

Донецький національний університет імені Василя Стуса працює в умовах серйозної конкуренції, змагаючись за низкою напрямів із вінницькими вишами. Звісно ж, виш-переселенець від самого початку й не збирався грати на чужому полі — головним завданням було зберегти статус класичного університету, посісти своє власне місце на ринку освіти Поділля. Із цим він успішно впорався. Затребуваними спеціальностями традиційно є комп'ютерні науки та кібербезпека, право і міжнародне право, іноземна філологія (особливо перекладацькі напрями), психологія, міжнародні відносини, а також менеджмент і маркетинг.

Усі 12 років роботи у Вінниці Донецький національний університет імені Василя Стуса в національному консолідованому рейтингу вишів України від освітнього порталу «Освіта.ua» стабільно входить до числа 240 найкращих закладів вищої освіти країни, а в номінації найкращих класичних університетів країни — до десятки. У міжнародному рейтингу QS World University Rankings: Europe 2026 донецький виш увійшов до категорії 701–900 серед найкращих університетів Європи, а серед університетів Східної Європи посів 99-те місце, піднявшись зі 104-го місця минулого року.

І трохи конспірології… Усі ці 12 років ходять анонімні чутки, що університет ось-ось закриють або об'єднають з одним із місцевих вишів. Ректор університету Ілля Хаджинов коментує їх у стилі «Не дочекаєтеся!»: «Цього навчального року університет святкуватиме своє 90-річчя, і жодні чутки не завадять нам розвиватися далі, зберігаючи свої традиції та примножуючи цінність ДонНУ імені Василя Стуса для українського суспільства, оскільки Nomen Est Omen! ("Ім'я зобов'язує!")», — запевняє він.

Костянтин Меленко, для "ОстроВа"