Чи повторить Вірменія долю України?

Менш як за місяць до парламентських виборів у Вірменії Володимир Путін поставив Єреван на «розтяжку»: чи то дружба з Брюсселем, чи то партнерство з Росією. Він погрожував Єревану повторенням «українського сценарію». Оскільки Вірменія є членом Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) Путін запропонував Єревану провести референдум щодо вступу до ЄС та майбутніх відносин з РФ, після чого сторони могли б піти шляхом «м'якого та інтелігентного розлучення». Якщо ні, то російський диктатор нагадав, що війна проти України почалася із прагнення Києва віднайти європейське майбутнє. За цим пішла анексія Криму, окупація частини Донбасу та створення там маріонеткових «ДНР»/«ЛНР». А потім і повномасштабне вторгнення. Причому в погрозах Вірменії Путін, скинувши лицемірну маску, по суті публічно визнав, що справа не в НАТО, «нацистах-бендерівцях», російській мові чи «споконвічних землях». Проблема у бажанні країн пострадянського простору самостійно обирати союзників та альянси.

Повторити «український сценарій» у Вірменії та «примусити до дружби з Росією» шляхом військової агресії буде складніше. По-перше, країни не мають спільного кордону, тому «пряме вторгнення» неможливе без коридору через Грузію чи Азербайджан. По-друге, сил не повністю укомплектованої 102 російської військової бази в Гюмрі, в якій служать і працюють ще й вірменські громадяни, а також російської авіабази в Еребуні явно не вистачить для повномасштабного вторгнення. Тим більше, що людські та військові ресурси Кремля максимально задіяні у російсько-українській війні. По-третє, геополітичні розклади на Південному Кавказі явно не на користь Росії. Свої інтереси там мають такі впливові гравці, як США та Туреччина.

Тому реальних інструментів залишити Єреван в орбіті свого впливу практично два: це економічний тиск, енергетичні санкції, і втручання у вибори, щоб привести до влади сили лояльні Москві. Не випадково погрози Путіна на адресу Вірменії за часом збіглися з початком виборчої кампанії до парламенту.

Звільнення від залежності

Багато років політика Москви щодо Єревана базувалася на гарантіях безпеки Вірменії, а також позитивному ставленні вірменського суспільства до Росії. Все це створювало у Кремля відчуття, що Вірменії просто нема куди подітися. Перші надії на відхід із «дружніх обіймів» пов'язували з «оксамитовою революцією» 2018 року та приходом до влади Нікола Пашиняна. Проте розвернути зовнішньополітичний вектор не вдалося. Пашинян легко порозумівся з молодими західними лідерами типу Макрона і Трюдо, але ставити питання про переорієнтацію на Захід не поспішав. Новий вірменський керівник підтвердив прихильність до союзу з Москвою, а також членство в СНД, ОДКБ та ЄАЕС. Для Росії новий вірменський прем'єр досить довгий час теж був зручним: з ним можна було домовлятися, він у певний період навіть входив до числа іноземних лідерів, які найчастіше зустрічалися з Путіним, поступаючись за цим показником, мабуть, тільки Олександру Лукашенку.

Перше обвалення ілюзій про Росію, як гаранта безпеки для Вірменії відбулося 2020 року під час так званої Другої карабахської війни. Азербайджану вдалося повернути собі майже всі втрачені території за винятком центральної частини Нагірного Карабаху та Лачинського коридору, який веде до Вірменії. Підписана тристороння заява (Росія, Вірменія, Азербайджан) зупинила війну, але офіційно зафіксувала перехід під повний контроль Баку територій, які вірменська сторона утримувала десятиліттями. У Єревані розраховували, що присутність 102-ї військової бази в Гюмрі буде непорушною гарантією збереження статус-кво. Проте, нездатність чи небажання Росії запобігти просуванню азербайджанських військ у Карабаху підірвали віру вірменів у російські гарантії безпеки.

2022 року Росії було вже не до Карабаху – Путін розв'язав повномасштабну війну проти України. Азербайджан, оцінивши свої шанси на успіх, розпочав блокаду вірмен у Нагірному Карабаху, паралельно ведучи бойові дії на міжнародно визнаному кордоні Вірменії. І якщо незалежність Карабаху не визнавала жодна країна, включаючи сам Єреван, то щодо офіційного кордону Вірменія сподівалася на допомогу ОДКБ. Але на запит щодо військового захисту в ОДКБ відповіли відмовою.

До того ж після того, як Росію обклали санкціями, для Кремля зросла роль Азербайджану та його головного союзника – Туреччини. У вересні 2023 року Росія остаточно продемонструвала, що не готова вступати в конфлікт з Баку, навіть незважаючи на загибель власних миротворців. Нагірно-Карабахська республіка перестала існувати, 100 тис. жителів залишили свої будинки.

Вірмени назвали бездіяльність РФ - зрадою. Після цього Пашинян назвав стратегічною помилкою повністю зав'язану на Росії модель безпеки Вірменії, і прямо повідомив про прагнення дистанціюватися від Москви. 2024 року Єреван спочатку заморозив, а потім анонсував повний вихід з Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ). Єреван став брати участь у спільних навчаннях з армією США, потім парламент Вірменії ратифікував Римський статут і офіційно визнав юрисдикцію МКС, який видав ордер на арешт Путіна.

Черговий крок до «втечі» від Росії було здійснено у серпні 2025 року. Тоді Вірменія у Вашингтоні, в присутності президента США Дональда Трампа, підписала із Азербайджаном декларацію про мирні відносини між країнами. Важливим моментом був навіть не сам текст декларації, оскільки остаточна мирна угода не могла бути підписана без виконання Єреваном однієї умови, на якій наполягають у Баку: Вірменія має переглянути свою Конституцію. Азербайджан вважає неприйнятним, що в преамбулі основного закону є посилання на Декларацію незалежності Вірменії, де у свою чергу згадується Нагірний Карабах. Символічним стало місце підписання мирної декларації – Вашингтон, що подавало виразний сигнал – Москва після вторгнення в Україну відсунута не лише від процесу врегулювання, а й перестає бути політичним монополістом на Південному Кавказі.

Це й продемонстрували обидві сторони, по суті намагаючись передати США роль гаранта безпеки та арбітра в регіоні. Про те, що Росія вичавлюється на задвірки кавказької політики, свідчило і створення в Сюнікській області Вірменії «Маршруту Трампа в ім'я міжнародного миру та процвітання», через який основна частина Азербайджану буде пов'язана з автономною республікою Нахічевань і Туреччиною.

Посередництво Вашингтона дозволило знайти компроміс. Вірменія зберегла суверенітет над своєю територією, Азербайджан отримав «безперешкодний доступ» до Нахічевані, США — інструменти впливу на маршруті, який потенційно може пов'язати Європу, Центральну Азію та Китай.

Крім Вашингтона, Нікол Пашинян взяв курс і на активне зближення з Брюсселем, намагаючись реанімувати євроінтеграційні прагнення Вірменії, які у 2013 році були зупинені Путіним. Тоді, після трьох років переговорів із ЄС щодо підписання Угоди про асоціацію, Єреван несподівано відмовився підписувати документ. Після візиту до російського лідера до Москви президент країни Серж Саргсян оголосив, що Вірменія стане членом Митного союзу (пізніше ЄАЕС). Саргсян ясно дав зрозуміти, що зробив це під тиском Москви та керувався міркуваннями національної безпеки. Нову євраінтеграційну спробу було здійснено Єреваном у березні 2025 року. Депутати Національних зборів схвалили законопроект щодо процесу вступу до ЄС. Європарламент відгукнувся і відповів резолюцією про поглиблення зв'язків із країною та дав зрозуміти, що Євросоюз може у майбутньому розглянути заявку на кандидатський статус Вірменії.

На початку травня цього року в Єревані відбувся перший в історії саміт Вірменія – ЄС. До вірменської столиці майже одночасно приїхали десятки європейських лідерів, а наступного дня — голова Європейської ради Антоніу Кошта та голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн. За підсумками саміту ЄС-Вірменія сторони оголосили про розширення співпраці в енергетиці, транспорті та цифрових технологіях, а також підтвердили, що інвестиції в рамках Global Gateway можуть досягти 2,5 мільярда євро. Кошти будуть спрямовані на підтримку вірменського бізнесу, а також на вирішення соціальних проблем вимушених переселенців із Нагірного Карабаху. У підсумковій декларації було окремо зафіксовано підтримку суверенітету Вірменії. Проте назвати саміт проривним на шляху Єревану до реального членства в ЄС важко. Брюссель уникає конкретних обіцянок про набуття Вірменією статусу країни-кандидата. Тому саміт Аменія-ЄС мав більше символічне значення - як послання Москві, що крок за кроком Єреван все далі віддаляється від РФ.

У цьому контексті дуже цікавою була зустріч Нікол Пашиняна та Володимира Зеленського на полях саміту Європейського політичного співтовариства, який днем ​​раніше проходив у Єревані. Досі найяскравішим виявом солідарності з Україною з боку Вірменії був візит до Києва Ганни Акопян – громадянської дружини Нікола Пашиняна  (у вересні 2023 року вона зустрілася з першими леді України, Чехії, Естонії, Сербії, Литви та чоловіками лідерів Данії, Словенії та Словаччини).  І хоча коротка розмова Пашиняна та Зеленського ніяк не могла вплинути на поглиблення двосторонніх відносин, у Москві були обурені тим, що Вірменія надала українському лідерові «майданчик для абсолютно антиросійських висловлювань». У свою чергу,  Пашинян відповів російським пропагандистам і твердо дав зрозуміти, що Вірменія не є союзником Росії в її агресії проти України і всіма силами надаватиме гуманітарну допомогу українському народу.

Пославшись на зайнятість у передвиборній кампанії, Пашинян відмовився від поїздки до Москви 9 травня та від участі у саміті ЄАЕС, який відбудеться наприкінці місяця в Астані. Все це разом із курсом Вірменії на зближення з ЄС і несподіваною пропозицією Пашиняна створити на пострадянському просторі аналог СНД без Росії викликало у Москві істерику і змусило Путіна особисто вдатися до загроз на адресу Єревана.

Засоби шантажу

Головний важель тиску РФ на Вірменію – сфера енергетики. Країна не має власних промислових запасів нафти та газу, і більшу частину енергоспоживання Єреван покриває за рахунок імпорту. Газ в енергобалансі країни займає 60% і його основний постачальник - РФ. 2025 року його було поставлено 2,23 млрд. кубометрів. У квітні цього року в Москві Путін між ділом нагадав Нікол Пашиняну: ціни на енергоносії, на газ в Європі зашкалюють за 600 доларів за тисячу кубів. А Росія продає газ «Вірменії 177,5». Газовий шантаж підвищенням тарифів або зниженням обсягів поставок – улюблений прийом Путіна, який свого часу відчули Європа, Україна, Молдова та Грузія.

Ще одна вразлива сфера – атомна енергетика. АЕС яка функціонує у Мецаморі підтримується та модернізується за участю «Росатому». Втім, Пашинян намагається шукати альтернативу. У лютому цього року під час візиту до Єревану віце-президента США Джей Ді Венса сторони підписали договір про експорт зі США до Вірменії малих модульних реакторів, обладнання, палива. Угода відкриває американським компаніям шлях до участі в тендері на заміну побудованої у радянські роки Мецаморської атомної електростанції саме на малі модульні реактори. Крім того, використання європейських технологій у сонячній енергетиці (понад 300 сонячних днів на рік) може призвести до енергетичної самодостатності країни та стане ще одним реальним кроком до позбавлення енергетичної залежності від Росії.

Інший важіль шантажу Вірменії – торгівельне ембарго. Доля РФ в загальному обсязі експорту Єревана перевищує понад 40%. Основу експорту становлять свіжі та сушені фрукти, овочі, горіхи, мінеральна вода, а також алкогольна продукція (коньяки та вина). Нещодавно Росія заборонила продаж вірменської мінеральної води «Джермук», оголосивши про виявлені порушення. Після цього маркетплейси Ozon та Wildberries повідомили про неможливість доставляти вірменські товари до РФ. Втім, на всі недружні випади Росії Пашинян або не реагує, або відповідає дуже дипломатично: країна не має наміру виносити членство в ЄАЕС на референдум, для цього немає «об'єктивної необхідності», а поглиблення відносин із ЄС ще не означає автоматичного розриву відносин з Росією. Нікол Пашинян намагається поводитися дуже обережно, щоб не спровокувати внутрішньополітичну дестабілізацію та економічні потрясіння напередодні парламентських виборів, які відбудуться 7 червня. Виграти їх і не дати Путіну, привести до влади «п'яту колону» Кремля – його головне завдання.

Вибори геополітичного масштабу

Парламентські вибори у Вірменії називають «геополітичними». Їх розглядають як чергову арену протистояння Заходу та РФ. У цьому контексті напрошується порівняння з парламентськими виборами у Молдові, де результат багато в чому також залежав від дій зовнішніх сил.

Нікол Пашинян користується безумовною підтримкою Заходу та тюркомовного тандему – Туреччини та Азербайджану. Першим про свої симпатії до вірменського прем'єра заявив віце-президент США Джей Ді Венс під час свого візиту до Єревану. Він відверто заявив, що підтримує Пашиняна і дав зрозуміти, що той - чи не кандидат США на майбутніх парламентських виборах. Щоправда, слова Венса виглядали як плата за передачу під контроль США на 99 років транзиту між Баку та Анкарою, який називають Маршрутом Трампа.

Брюссель також не залишився осторонь, провівши в Єревані перший в історії саміт Вірменія – ЄС. Впливовий десант європейських політиків на чолі з Урсулою фон дер Ляйєн, інакше як демонстративною підтримкою і не назвеш. Та й таймінг заходу практично співпав із офіційним стартом передвиборчої кампанії.

Не залишилася осторонь і Туреччина. Глава МЗС Хакан Федан також зізнався, що симпатії Анкари на цих виборах будуть на боці Пашиняна, оскільки в Туреччині високо цінують його прагнення де-юре закріпити визнання кордону Азербайджану (включно з Карабахом) і не допустити приходу до влади реваншистів. Зміцнення позицій Пашиняна та ослаблення впливу Москви на Південному Кавказі також працює на геостратегічні інтереси Анкари. Здається, що й у Баку на 100% солідаризуються з позицією Туреччини.

На вибори Нікол Пашинян йде на чолі своєї партії «Громадянський договір». З часів тріумфального приходу до влади після «оксамитової революції» рейтинги його політичної сили серйозно впали. Якщо на парламентських виборах у 2018 році «Громадянський договір» отримав 70% голосів виборців, то останні опитування Gallup фіксують підтримку на рівні 26,7%. Вона має досить високий антирейтинг. У Вірменії достатня кількість виборців, які голосуватимуть за будь-кого, аби позбутися нинішнього вірменського прем'єра, якого вони вважають зрадником і головним винуватцем втрати Нагірного Карабаху.

Крім того, в суспільстві існує втома від фактичної монополії правлячої партії та запит на зміни. Пашинян на посаді прем'єр-міністра вже вісім років, а суттєвих успіхів у реалізації передвиборчих обіцянок, зокрема з питань боротьби з бідністю та безробіттям, – немає.

Як правило, якщо у внутрішній політиці похвалитися владі нічим, вона обирає зовнішньополітичну повістку. Як і на парламентських виборах у Молдові та зовсім недавно в Угорщині головною темою партії влади став мир. Прем'єр все частіше зводить обговорення майбутнього країни до одного питання: чи вдасться зберегти досягнутий мир з Азербайджаном чи Вірменія знову зіткнеться із загрозою бойових дій. Його головний меседж – карабахський конфлікт закінчено і настає епоха миру. Але щоб він справді настав, необхідно проголосувати за партію Пашиняна, аби вона змогла остаточно досягти мирного врегулювання. Свою політичну силу «Громадянський договір» він позиціонує, як партію миру, а всіх решту зараховує до прихильників війни. Пашинян не втомлюється повторювати: "якщо переможе хтось крім нас, буде війна". В одному зі своїх виступів він навіть попередив, що у разі перемоги опозиції війна на Південному Кавказі може розпочатися вже восени. Ось така проста, але ефективна конструкція.

У цьому ж дусі презентується ще один важливий пункт передвиборчої програми: «Ми за європейський вибір для Вірменії, а решта – проросійські сили». Це сьогодні непогано продається виборцю з урахуванням не найкращого ставлення вірменів до Росії.

Незважаючи на це, сама тема євроінтеграції для вірмен не найактуальніша, оскільки дорога до Євросоюзу за найсприятливішого результату займе десятиліття. Важливо інше – вірменський виборець отримує виразний сигнал: Єреван має альтернативу і зовнішніх партнерів готових працювати з нею як із самостійним гравцем, без огляду на роль РФ у регіоні.

Сама кампанія Пашиняна є досить технологічною. Він активно використовує соціальні мережі, особисто зустрічається з виборцями, намагаючись створити образ свого хлопця, який з народу. Він грає на ударних, танцює, співає. У мережі «віруснулось» відео, де Пашинян їсть пиріжки в автобусі та сумує під пісню Земфіри.

Прем'єр-міністр не соромиться навіть стукати у двері до простих мешканців Вірменії, щоправда, не всі його приймають. Так, на Пашиняна обрушився шквал критики після того, як у єреванському метро він посварився з біженкою з Нагірного Карабаху, яка звинуватила його у здаванні регіону Азербайджану. Інший неприємний випадок стався, коли один із парафіян спробував вдарити Пашиняна під час служби у церкві Святої Анни в Єревані, що нагадало про його конфлікт із Вірменською апостольською церквою.

Однак, незважаючи на всі ці неприємності, Пашинян все одно продовжує зустрічатися з людьми, чого не робить опозиція, яка віддає перевагу «класиці передвиборного жанру» - великим мітингам.

Головними опонентами Пашиняна на цих виборах називають політичні сили, які належать до проросійських. Це, до речі, підтвердив і Путін, який заявив на зустрічі з Пашиняном у Москві, що у Вірменії є багато політичних сил, які займають проросійську позицію. Він висловив сподівання, що вони зможуть взяти участь у виборах. Російський «людинолюб» також згадав людей, які перебувають у місцях позбавлення волі, незважаючи на наявність російського паспорта. Це був очевидний натяк на Самвела Карапетяна – російсько-вірменського мільярдера, завдяки якому сформувалася партія «Сильна Вірменія» – центр тяжіння електорату, який виступає проти Пашиняна.

Карапетян, який зробив свій капітал у Москві, сьогодні перебуває під домашнім арештом у кримінальній справі за публічні заклики до незаконного захоплення влади та відмивання грошей. Активну виборчу кампанію веде його племінник та перший номер списку – Нурек Карапетян, який як мантру повторює слова про те, що "Сильна Вірменія" - це провірменська політична сила, з якою працюють не російські технологи, а ізраїльські та європейські фахівці.

Підтримує «Сильну Вірменію» і Вірменська апостольська церква на чолі з Католікосом усіх вірмен Гарегіном II, яку офіційна влада звинувачує у промосковських симпатіях. І річ не лише в історичних зв'язках ААЦ та РПЦ, які трактуються як спроба Кремля впливати на Вірменію через релігію. Деякі аналітики вважають, що конфлікт церкви та Пашиняна виник через її перетворення на елемент опозиційної інфраструктури. Два роки тому саме церква, а не опозиція, очолила антиурядові протести із вимогою відставки премєра.

Через рік конфлікт між Вірменською апостольською церквою та Пашиняном знову увійшов у гостру фазу. Силовики провели серію затримань та арештів священиків. Приводом стали звинувачення у підготовці держперевороту. Як стверджував Слідчий комітет Вірменії, група священиків збиралася завербувати близько 200 «ударних груп» по 20–25 осіб, які мали занурити Єреван у хаос та забезпечити усунення Пашиняна від влади.

Готували священики насильницький переворот чи ні – питання спірне, але точно, що вони консолідували опозиційний електорат. Дивлячись зі сторони, дії влади більше нагадувала зачистку опозиційного поля перед виборами.

Тоді ж за серію виступів на підтримку Вірменської апостольської церкви арештували й мільярдера із російським паспортом Самвела Карапетяна. Окремі вірменські політологи вважають, що з арештом Карапетяна влада перемудрила, втягнувши його в політику проти його волі. Арешт зробив із нього політичного мученика і лише додав уваги до його політичної сили.

У передвиборній риториці «Сильна Вірменія» наголошує на необхідності вибудовування дружніх відносин зі всіма сусідами та, насамперед, з Москвою. За опитуваннями Gallup, «Сильна Вірменія» має другий результат із 14,1% підтримки виборців. Щоправда, в деяких незалежних опитуваннях ця партія наздоганяє «Громадянський договір» Пашиняна з показником близько 20%.

До проросійських політичних сил також належить партія «Процвітаюча Вірменія» бізнесмена Гагіка Царукяна. Сьогодні за неї готові віддати свої голоси 7,5% виборців. «Процвітаюча Вірменія» не приховує, що її головне завдання за будь-яку ціну потрапити до парламенту. Сам Гагік Царукян, на відміну від своїх колег, не помічений у конфліктах із владою. У виборчій кампанії основний акцент він робить на економіці, вважаючи, що «Вірменії потрібні міцні, чесні та ефективні стратегічні відносини з Росією». Він виступає проти виходу Вірменії із ЄАЕС. Царукян грає на тому, що втрата спільного ринку та дешевих енергоносіїв може боляче вдарити по гаманцю вірмен.

Третя опозиційна сила – "Айястан" ("Вірменія"). Її голова екс-президент Роберт Кочарян позиціонує себе особистим другом Путіна і акцент у передвиборчій кампанії робить на питаннях безпеки, спекулюючи на темі карабахського конфлікту. Частка біженців з Нагірного Карабаху використовується ним як інструмент у боротьбі з Пашиняном. Його популістська риторика спрямована не на вирішення соціальних проблем переселенців, а на мобілізацію проросійськи налаштованого електорату, реванш та перегляд мирних угод з Баку. Незважаючи на те, що останнє опитування Gallup показує, що за блок «Вірменія» готові проголосувати 8,2% виборців, у Кочаряна залишається високий антирейтинг, пов'язаний із недовірою населення до тих, хто керував країною до «оксамитової революції» 2018 року та небажанням повертатися до методів управління, котрі з ним асоціюються. Токсичність Кочаряна змушує навіть його потенційних союзників по проросійському табору дистанціюватися від нього. Загалом же, особисті амбіції, недовіра одна до одної - багато в чому пояснюють той факт, що проросійська опозиція не бажає об'єднуватись і йти на вибори однією колоною.

Тим часом Москва намагається впливати на підсумки голосування у Вірменії не лише відкритою підтримкою проросійських партій. Так, прокремлівська мережа «Матрьошка» розгорнула кампанію дезінформації проти Вірменії. Вона стала наймасштабнішою після виборів у Молдові у 2025 році. На початок травня, за даними проекту «Блокувальник ботів», мережа ботів «Матрьошки» опублікувала 343 фейкові відео про Вірменію та її прем'єр-міністра. У них поширюються твердження, що Пашинян нібито дав обіцянку президентові Франції Емманюелю Макрону розпочати війну з Росією, а також про те, що Пашинян приховує власні проблеми зі здоров'ям.

За вже відпрацьованою на інших країнах схемою, російське втручання проявляється і в так званих гібридних атаках на IT-інфраструктуру та в активізації проросійських медіа-ресурсів. Щоб протистояти інформаційній дезінформації РФ на початку травня, Євросоюз оголосив про створення громадянської Партнерської місії у Вірменії (EUPM Armenia) терміном на два роки. Штаб-квартира місії перебуватиме в Єревані, а її діяльність буде зосереджена якраз на протидії гібридним атакам, іноземним маніпуляціям та кіберзагрозам.

Передбачити підсумки голосування у Вірменії сьогодні важко. Багато залежатиме від явки виборців. Стратегія «засушити явку» та явна апатія вірменського суспільства до виборів грає на боці влади. Останні вибори у Вірменії відбувалися за низької явки — 49%. Тобто понад 1,2 млн осіб не брали участі у виборах. Тому для опозиції мобілізація політично неактивних громадян може змінити баланс сил, що склався. Тим більше, що близько 30% вірмен ще не визначилися зі своїм вибором. Одним словом, ставки піднято максимально високо. Чи повторить Вірменія «український сценарій»? Росія не приховує, що жадає повернення Вірменії до «рідної гавані». І тут багато залежатиме від твердості бажання США, Європи, Туреччини та Азербайджану допомогти Нікол Пашиняну зробити курс «подалі від Москви» – незворотнім.