Відповідь Василю Шкляру

Недавно письменник Василь Шкляр заявив: "Окупований Донбас – чужина для українців, а анексований Крим ніколи не був нашим". Про це [url=https://www.obozrevatel.com/ukr/news/61485-ne-zabirajte-v-lyudej-schastya-shklyar-nespodivano-vislovivsya-schodo-krimu-j-donbasu.htm]пише "Обозреватель"[/url], посилаючись на интервью Шкляра «Волинським новинам».

На мою думку, це варто прокоментувати. Той, хто каже, що Донбас – чужина, для того чужа є і вся Україна. Почавши відмовлятися від одного регіону за іншим, українці за логікою процесу закінчать цей шлях тільки тоді, коли опиняться напівголими, босими і злиденними бездержавними наймитами в хатах багатих сусідів (насамперед угорських, польських та російських). Наймитами та жебраками, позбавленими власної Батьківщини. Можливо, для деяких селюків* на кшталт Василя Шкляра це є природним віковічним становищем, і вони навіть підсвідомо прагнуть цього, але, на щастя, в Україні є вже багато людей, хто має відчуття цінності власної держави та цінності всіх територій власної держави.  

До речі, якщо казати про сусідів України (Угорщину, Румунію, Польщу, Росію), вони, незважаючи на те, що мають значно більше підстав, ніж Шкляр, вважати ту чи іншу область України чужиною, все ж таки розповсюджують туди свою експансію: роздають свої паспорти, підтримують культуру і навіть будують плани створення своїх національних автономій (наприклад, угорської в Закарпатті). Тим часом у нас, в Україні, деякі закликають до відмови від територій, до будування стін навколо Донбасу або до створення гетто для тих українців, що здаються комусь якимись «не такими».

Відмова від територій та співгромадян під будь-яким соусом – це згубний, непотрібний Україні шлях, що може стати шляхом до державного небуття. Це свідчить про глибоку хворобу певного прошарку українства, і цю хворобу я пропоную назвати синдромом громадянської деградації (СГД) або хворобою Шкляра-Скрипки, за іменами найбільш відомих хворих. 

Українці, якщо хочуть стати справжньою політичною нацією та зберегти свою Батьківщину, мусять шукати не чужину на своїх теренах, а своє на теренах сусідів. Чому Україна не видає паспорти українців або хоча б карту українця жителям Кубані, Бєлгородської і Воронезької областей РФ? Тому що СГД вражені не тільки певні представники української богеми, а й ті, хто стоїть у державного керма. Це не достойники, а недостойники.
___________________________
*Селюк в моєму розумінні – це не житель села як такий, але декласована, примусово відірвана від коріння та перекинута до міста людина, жертва жорстоких комуністичних соціальних експериментів, яка не може повністю адаптуватися до міста-поліса і похідної від поліса політики. Отже, селюк – це атомарна особистість, глибоко аполітична в первісно найгіршому сенсі цього слова. Селюк - це той, хто не здатний осягнути національний інтерес, засвоїти громадянські чесноти та навчитися мислити категоріями загальнонаціонального інтересу. При цьому селюк може виглядати досить респектабельно (аж занадто, коли респектабельність перетворюється на понти і кіч), мати височезний рівень матеріальних статків (нерідко награбованих у народу різними шулерськими способами) та, що найбільш руйнівне для держави, посідати великі державні посади. Селюцька психологія здатна успадковуватися.

Сприймаючи місто як чужину і вороже середовище, селюк підсвідомо прагне зруйнувати його, бо людина завжди хоче знищити та піддати деструкції те, що здається їй ворожим. Це, вважаю, одна з причин, чому наші міста так спотворені новим будівництвом. Я не перевіряв біографії, але впевнений: ті, хто підписує дозволи на потворні споруди – переважно селюки. Вони самі або їх батьки були колись викинуті комуністичною владою із рідного села. І це підсвідоме бажання селюка псувати і нівечити місто не залежить від того, багатий селюк чи бідний, від’ївся він у місті, як кабан, чи недоїдає, займається престижною працею письменника чи мете міські вулиці. 

Разом із містом як таким селюк сприймає як чужину навіть цілі регіони країни, в якій живе, наприклад, Крим, Донбас. І навіть не соромиться про це казати в голос! А завтра він скаже, що ще якийсь регіон – «чужина». Може, це будуть румуномовні села Буковини чи райони Закарпаття з угорською мовою? І що? Знову віддавати? Відгороджувати муром? Заганяти в гетто за «не ту» мову?
До речі, Донбас – найбільш урбаністичний регіон України (питома вага міського населення тут сягає до 90 відсотків), тому мені цілком зрозуміла ворожість селюків передусім до Донбасу. 

Приймаючи до уваги особливості політичних та демографічних процесів, всіх соціальних катастроф, які зазнала Україна в 20 столітті, треба зазначити, що українська політична нація і зараз дуже вражена хворобою селючизму. Тому СГД (синдром громадянської деградації) буде не так легко перемогти. Але потрібно, якщо українці не хочуть опинитися бездержавними кріпаками на власній землі, яку шкляри об'являть "чужиною".

Статьи

Страна
18.04.2024
18:19

Медицинская реформа по-запорожски. Получат ли пациенты надлежащее медицинское обеспечение и качественное лечение

Факт экономии бюджетных средств, о котором говорят местные чиновники, вряд ли добавляет оптимизма запорожцам,  пациентам оптимизированных больниц. Любой рядовой горожанин подтвердит, что до сих пор не заметил, чтобы такая реорганизация положительно...
Страна
18.04.2024
09:14

Закон об усилении мобилизации: основные положения

"Это было очень неожиданно. Пока мы на всех эфирах и в соцсетях рассказывали, что это закон о справедливости, о демобилизации, главную норму просто решили убрать. Говорят, что это был четкий ультиматум от Генерального штаба. В частных разговорах они...
Страна
17.04.2024
10:00

Формирование вооруженных сил и мобилизация в Украине. Как это было в прошлом

Битва за Украину была выиграна в значительной степени благодаря победе большевиков на идеологическом и информационном фронтах. Именно это, вместе с мобилизационными возможностями Красной Армии, непревзойденной жестокостью противника, способность...
Все статьи