Якщо завтра війна…

Близько 40 відсотків Івано-Франківських захисних споруд цивільної оборони сьогодні абсолютно непридатні для використання.

Пік їх будівництва припав на 60 – 70-ті роки минулого століття. На той час гонка озброєнь розпочала новий виток і ракетно-ядерний потенціал СРСР та наших опонентів по той бік океану досяг рівня, достатнього для того, щоб зрівняти з землею будь-яке більш-менш велике місто. Протибомбові, протиядерні, протихімічні і протирадіаційні сховища – все це входило до єдиної державної системи цивільного захисту і було покликане забезпечити комплексний захист укритих людей від дії зброї масового ураження, різного роду техногенних та природних катастроф. Щоправда сховища будувались переважно на виробництвах та в установах. Ми готувались до війни і керівництво держави резонно вважало, що головне зберегти людський потенціал підприємств оборонно-промислового комплексу. А до всіх решта черга ще, мовляв, дійде. Союз нарощував промислову потужність: підприємства будувались, а до житлового сектору черга так і не доходила, тож захисних споруд для населення було збудовано дуже і дуже мало. А в бурхливих 90-х в світлі кризових явищ тих часів і взагалі будівництво таких об’єктів припинилось. Так за даними міського управління з питань надзвичайних ситуацій в Івано-Франківську останнє сховище було побудоване ще у далекому 1992 році.

Та йдеться не про це. Рівень воєнної загрози з припиненням «холодної війни» спав. На питання цивільного захисту стали дивитись якось так би мовити крізь пальці. В результаті можна було навіть прямо сказати, що система цивільної оборони як єдиний комплекс захисту населення від усіх можливих загроз впала. Але, як виявилось, не лише ядерна чи то будь-яка інша війна загрожує життю людей (хоча численні локальні конфлікти у світі і навіть на території наших сусідів: Росії, Туреччини, Грузії – говорять про те, що ми зарано почали списувати воєнну загрозу з рахунків). Останнім часом світ і Україну зокрема захлиснула хвиля різного роду катастроф техногенного та природного характеру (ось де в пору загади пророцтво майя про кінець світу). В світлі хімічної катастрофи поблизу станції Ожидів Львівської області, підривів складів боєприпасів в Новобогданівці, Лозовій тощо, щорічних повеней з катастрофічними наслідками, стало руба питання повернення обличчям до питання цивільної оборони.

От тільки, як виявилось, при відносно непоганому рівні людського пожежно-рятувального ресурсу захисна складова, тобто система сховищ у нас майже нікудишна. Багато з них сьогодні всупереч керівним документам вищих та центральних органів влади перебуває не у власності держави або здані в оренду комерційним структурами. Значна частина – вже переобладнана під розважальні заклади, заклади громадського харчування тощо. Згадаймо хоча б конфлікт навколо нічного клубу «Баракуда» в обласному центрі. Не зважаючи на той факт, що років зо п’ять тому за фактом незаконної передачі в оренду приміщення сховища та його переобладнання внаслідок чого воно втратило свої захисні властивості, було порушено кримінальну справу та віз, як то кажуть, і нині там. Прикро, що тоді окремі колеги-журналісти стали на бік порушників закону. Цікаво, що на сьогоднішній день жодна із захисних споруд цивільної оборони на Прикарпатті не оформлена документально як будівля. Немає інвентаризаційних справ. Документально ніде не зафіксовано: де, скільки і які є на сьогоднішній день сховища і головне: в якому вони технічному стані. Краще пізно, ніж ніколи. 26 листопада 2008 року Кабінет Міністрів України  прийняв розпорядження 1473-р «Про порядок проведення у 2009 – 2010 роках технічної інвентаризації захисних споруд цивільної оборони (цивільного захисту)». На виконання цього розпорядження на розгляд сесії Івано-Франківської міської ради, котра засідатиме 30 березня ц.р. винесено проект рішення про затвердження «Програми технічної інвентаризації споруд цивільної оборони в м. Івано-Франківську». Тобто певною мірою лід зрушив з місця. Хоча тут же виникає інше питання: а що як інвентаризація виявить (а вона точно виявить) сховища, які не перебувають у державній власності, що, як вже зазначалося, заборонено чинними нормативно-правовими актами? Як тоді держава вилучатиме такі споруди із акціонерної чи приватної власності? Не силою ж їх захоплювати. Вочевидь, доведеться викупляти – і знову тягар лягає на плечі платників податків. Це при незатвердженому державному бюджеті, боргах за газ і економічній кризі на додачу.

Але є проблема куди більш серйозного масштабу. Як зазначив начальник управління з питань надзвичайних ситуацій Івано-Франківського міськвиконкому Юрій Щочкін, на сьогоднішній день близько 40 % розташованих в місті захисних споруд абсолютно непридатні для використання. З його слів, причину тут слід шукати не лише у безгосподарності пострадянського періоду, а й у вадах будівництва. «Коли я навчався у відповідному військовому навчальному закладі, -- зазначає Юрій Федорович, -- нас вчили, що сховище має бути побудоване так, щоб його можна було взяти, помістити у море і всередину не проникло би жодної краплини води. В свою чергу переважна більшість наших сховищ підтоплюється». З його слів, сховища будувались за старим добрим принципом «якось пронесе»: розкрадалися будматеріали, дати здачі об’єктів підганялися під «червоні» дати. Таким чином порушувався головний принцип побудови захисної споруди: герметичність. З урахуванням високого рівня ґрунтових вод у нашому регіоні більш-менш сильний дощ призводить до підтоплення сховищ. Показовим, на думку Ю.Щочкіна, є будівництво захисної споруди під Івано-Франківським аеропортом, яке виявилось затопленим через рік після здачі.

Таким чином, якщо в разі (не дай Боже) війни на наші сховища ще так—сяк можна розраховувати, то ховатись в них під час різного роду техногенних катастроф та стихійних лих вони однозначно стануть «братською могилою». Пояснюється це специфікою прогнозованих характерних для нашої місцини загроз. А такими є повені та викиди хлору, який має властивість осідати в низинах. Від обох лих треба рятуватись якнайвище. 

Висновок напрошується один: якби що, до сховищ ні ногою. Дасть Бог – може і виживемо.

Сергій Білий, «ОстроВ»