Є враження, що у нас два президенти

Від прес-конференції Володимира Зеленського, присвяченій річниці повномасштабного вторгнення росії до України, у мене залишилося враження, що у нас два президенти. Один – на міжнародну арену, а другий – всередині країни. І ми побачили, як два запитання вибили його з колії.

Президент для міжнародної аудиторії – це президент, який чесно намагається розповісти про те, як його країна бореться у нерівному бою із Російською Федерацією. Це президент, який говорить про перемовини та підкреслює, що з путіним немає про що говорити, і мені це відгукується. Звісно, я пам’ятаю ті моменти, коли він пропонував домовитися посередині, але мені, як громадянці, хочеться вірити, що президент переосмислив це бачення. Так, він цілком достойно відповідає на дуже дивне запитання німецького журналіста, стосовно цілі путіна. Він намагається говорити людяно, говорити про людські життя. І це дуже добре сприймається міжнародною аудиторією.

Володимир Зеленський дуже нервово зреагував на запитання і журналістки «5 каналу», але і на Романа Кравця з «Української правди» він зреагував не дуже спокійно. Це два питання, які повністю примусили його повністю втратити рівновагу. І тут ми бачимо такий момент, що посипалися скелети з шафи. Виявляється, президент досі живе у світі «75 / 25», як і деякі українські громадяни, що було для мене неприємною констатацією. Виявляється, президент дуже нервово реагує на Петра Порошенка, як на свого опонента. І виявляється, президент і його команда до такої міри слабкі, що досі не придумали відповідь на просте запитання: де Баканов? Справді, він же пішов від відповіді на це запитання. Що не так з Бакановим? Це його вертикаль. Якщо це рішення було неправильним, то визнання цих помилок було б цілком нормальним з боку президента.

Тезу про те, що він знищив російські телеканали я сприйняла нормально. Я не знаю, з яких причин це не зробив Петро Олексійович, він мав це зробити. Що стосується олігархів, то Зеленський не знищив ніяких олігархів. Взагалі, знищення олігархів – це тема популістська, тема, яку я сприймаю не так просто, як велика частина української аудиторії. Будь-яке знищення будь-кого, починаючи від олігархів та закінчуючи будь-чим, мені нагадує Жовтневі перевороти 1917 року. Це довга дискусія, як треба перетворювати олігархів на порядних бізнесменів. Це окрема тема, але я знаю, як в українському публічному середовищі ця тема сприймається. Наше суспільство вважає себе дуже бідним, наше суспільство вважає Україну дуже корумпованою, а олігархів дуже поганими. Але істина десь посередині: ми не дуже бідні, Україна не є найкорумпованішою країною Європи, а з олігархами треба розбиратися згідно із законодавством, а не популістськими заявами.

Нервова реакція означає, що президент – не сильний, він в цьому слабкий. Його слабка сторона – це те, що він всерйоз, як мала дитина, хоче, щоб його сприймали  в якомусь вічному образі спасителя України. Я б взагалі до цього так не підходила, бо саме народ, саме Збройні Сили наступного дня сказали, що вони не здадуться. Президент же дуже чутливий до суспільних настроїв і саме вони йому підказали, куди треба рухатися, а не він їм. І я би хотіла, як громадянка, щоб президент це помічав. А президент хоче, щоб його визнавали як героя, щоб його не питали про помилки, щоб не питали про Єрмака, Татарова, Баканова. А так не буде, бо це українське суспільство, а не російське. Саме українське суспільство ставить запитання обраному президенту і має право це робити. І мені здається, що відповідь про шашлики нарешті в Офісі Президента мають придумати. Тому що до цього питання будемо повертатися, тому що дорослої розмови з суспільством не було. Це факт, і це треба визнати.