Атака Гончаренком Стефанчука — один із позиційних ходів в напрямку старту власного політичного проекту

Українська політика вже 1,5 року "прижата" війною і перебуває у застійному стані. Зрозуміло, змінюються запити та цінності громадян, а значить потенційно з'являється шанс на запуск політичного бренду у нетопових гравців. Тим паче, восени 2023 р. повинні були відбутися парламентські вибори, дата яких, очевидно, зміщується на більш пізній строк і напряму залежить від пролонгації правового режиму воєнного стану. Тому для тих, хто планує швидку вбудуватися у політичну гру поствоєнного часу, потрібні яскраві та шумні кейси позиціонування.

Власне, тому ми і бачимо інформаційну активність деяких упізнаваних осіб. Наприклад, Арестович активно і емоційно консолідує певні електральні прошарки заявами про розлюднення, російську мову, Цоя тощо. Це намагається робити і Гончаренко, який вибудовує власну амбіційну стратегію самостійного політичного плавання.

Атакою на Стефанчука  в умовах прогресуючої колективної втоми від війни на виснаження дозволяє Гончаренко спробувати акумулювати антиелекторат "Слуги народу", підсилити опозиційний образ та зайти на вицвіле через війну політичне поле. Тому на ситуативний хайп це не схоже. Скоріш це один із позиційних ходів в напрямку старту власного політичного проекту. Нагадаю, що Гончаренко тривалий час розбудовував мережу громадських приймалень до цього, розкручував власний телеграм-канал тощо.

Власне, внутрішньополітичні розбірки нікуди не зникли, просто скоротилась можливість для їх підсвітлення через медіа та канали комунікації. Запит на політичну єдність, медійна монополія влади та об'єктивний пріоритет теми війни зробили неможливим публічний дискурс та конфлікт думок, ідей та дій, чим була наповнена політика до лютого 2022 р. Політика стала більш закритою, апаратною та залежною від фактору безпеки, однак це не вилучило з неї конфліктність.

Багато з політичних гравців в своїй моделі поведінки розуміє, що війна рано чи пізно повинна завершитись, а тому вони розраховують на повернення публічної політики і вважають за необхідним підготуватися заздалегідь "зарубами" на розбалансованому та вразливому суспільстві. Однак така стратегія може зазнати краху, оскільки після війни нас очікує переродження сприйняття політики, моделей поведінки громадянського суспільства. Україна 2024-го ніколи вже не буде Україною 2021-го і до політики буде надзвичайно багато вимог. Чи будуть відповідати цим вимогам ті, хто сьогодні метушиться в реалізації інформаційних стратегій деякими старими методами та меседжами? Відповісти важко. Все залежить від фіналу війни.