Я люблю цю країну: в росії чемпіонці України з пауерліфтингу дали 19 років у справі про «підрив ЛЕП і підготовку замаху на полковника ЗС РФ»

Другий Західний окружний військовий суд у Москві засудив 42‑річну Юлію Лемещенко до 19 років позбавлення волі за обвинуваченням "у держзраді, навчанні тероризму, диверсії та підготовці теракту", - повідомляє "Медуза".

Лемещенко разом із сім’єю жила у Воронежі до 2014 року, а потім переїхала до Харкова. В Україні вона зайнялася пауерліфтингом і у 2021‑му стала чемпіонкою країни в цьому виді спорту. "Навесні 2024‑го спортсменка пройшла у Києві навчання стрільбі, керуванню безпілотниками та виготовленню вибухівки. Потім Лемещенко приїхала до росії", - пише росЗМІ.

"У жовтні того ж року вона підірвала опори лінії електропередач під Петербургом, а потім стежила у Воронежі за командиром авіабази полковником Олексієм Лободою, якого пов’язують із бомбардуваннями Харкова. Диверсантку затримали у січні 2025‑го. Вона не заперечувала обвинувачення, але сказала, що «з морального боку» винною себе не вважає. Під час дебатів прокуратура просила дати їй 23 роки. Сама Лемещенко повторила, що не кається у своїх вчинках", - пише «Медіазона», яка також опублікувала останнє слово спортсменки в суді: 

«Як ви бачите, у мене немає жодного листочка, я не особливо готувалася, але думаю, що імпровізую. Я зараз, скоріш за все, скажу деякі слова, які вже промовляла в процесі засідань, але нехай це буде певним резюме у загальному монолозі.

Так от, я вже говорила про те, що в будь‑якій війні відбувається зіткнення сторін, і кожна сторона відстоює свою правду, свою справедливість. Я прийняла одну зі сторін. Я не є громадянкою тієї країни, за яку вирішила боротися, але тим не менш я вважаю Україну своїм домом. Я люблю цю країну, я безмежно люблю Харків.

У Харкові є район, називається Північна Салтівка. Там жили близько 500 тисяч людей — пів мільйона. Там жили деякі мої знайомі, моя перукарка. Після російських обстрілів і бомбардувань у цьому районі не залишилося жодного цілого будинку. Взагалі жодного. Причому я говорю не просто про вибиті вікна — про цілі обвалені під’їзди. Поруч із моїм домом безпосередньо були вибухи. У мене на першому поверсі жила сусідка Аня зі своїм сином Нікітою чотирьох років. Снаряд розірвався безпосередньо під їхніми вікнами, під першим поверхом. Квартиру винесло повністю. Що на даний момент із Анею та її сином, з Нікітою, я не знаю — досі, живі вони чи ні.

У цій війні в мене гинули друзі, один родич — мій троюрідний брат, мої колеги по помосту. Війна — це жахливо. Я не могла залишитися осторонь. У будь‑якій війні люди, які опиняються до неї причетними, або все ж таки намагаються боротися, або тікають. Тікають, я не знаю, можливо, з причини боягузтва, слабкості. Я не вважаю себе ні боягузливою, ні слабкою людиною. Я вирішила боротися проти цього — проти російської воєнної агресії.

Можливо, я своїми словами погіршую своє становище, але моя честь і совість для мене важливіші. Я зробила те, що вважала потрібним у своїх силах. Шкодувати, каятися — ну, можливо, на смертному одрі я це й робитиму, але поки все так, як є. Більше мені додати нічого».