Чув над собою гул дронів, а поруч розривалися снаряди: літній чоловік самотужки вийшов з окупованної території Донеччини

65-річний чоловік  вийшов самотужки з окупованної території Донеччини. Про це повідомили у Покровській міській військовій адміністрації.

"Шістдесятип’ятирічний Василь Петрович (ім’я змінено) усе своє життя прожив у невеликому селі Шевченко Покровського району Донецької області. Там у нього був будинок, невеликий магазин, де він заробляв на життя, і машина, якою він возив товари. Проте з приходом війни все це перетворилося на попіл", - йдеться у повідомленні.

Коли російські військові окупували його село, вони прийшли до нього додому: забрали машину, мобільні телефони й усі гроші, які Василь Петрович тримав у магазині. Його дім також постраждав від обстрілів — з вікон лишилися лише уламки, а дах протікав після численних ударів.

Спочатку пан Василь намагався вижити в окупації, хоча це було нестерпно. Без зв’язку із зовнішнім світом, без надії на відновлення нормального життя, він жив із думкою про те, що колись зможе вирватися звідти. І от чотири дні тому, вночі, він вирішив: час іти. Покинувши село, чоловік вирушив у небезпечний шлях. Його дорога тривала три години, протягом яких він постійно чув над собою гул дронів, а поруч розривалися снаряди артилерії. Щоб уникнути прицільного вогню, він йшов полями, подекуди ризикував, переходячи мінні території.

На світанку Василь Петрович дістався до найближчого безпечного пункту, звідки зміг дістатися до транзитного центру в місті Павлоград. Його подорож тривала чотири дні: дорогою він пройшов через Гришине та Добропілля, де знаходив тимчасовий притулок і просив допомоги у небайдужих людей.

Коли Гуманітарна місія "Проліска" зустріла пана Василя в Павлограді, він був виснажений і розгублений. У ході розмови з ним з’ясувалося, що його дочка понад 10 років проживає в Ізраїлі, а син — у Португалії. Він хотів би до них, але не знав як, бо зв’язку з ними не має, а телефонів він не пам’ятав.

Співробітники Місії, які працюють за підтримки UNHCR Ukraine - Aгентство ООН у справах біженців в Україні, через соціальні мережі розшукали його дочку та організували телефонний дзвінок. Перші слова, які вона сказала, заплакавши: “Тату, Слава Богу, що ти живий!». Василю Петровичу надали мобільний телефон, встановили всі необхідні програми, щоб він міг спілкуватися з дітьми. Психолог "Проліски" надав чоловікові психологічну допомогу. Згодом йому  купили квитки до Запоріжжя, де тимчасово проживає його двоюрідна сестра з чоловіком. Вони також змогли вирватися з села Шевченко, пройшовши мінними полями.

Наступного тижня Василь Петрович вирушить до дочки в Ізраїль, де його вже чекають із нетерпінням. Під час відеодзвінка з сином той сказав лише одне: “Тату, я завжди вірив, що ти залишишся живим”.