Три пам’ятники Шевченку, два пам’ятники Івану Франку, пам’ятник Бандері один, але дуже великий… так можна було б розпочати розмову про пам’ятникоманію в місті Івано-Франківську. Взагалі, так склалося, що перебуваючи практично в центрі Європи, місто в межиріччі двох Бистриць весь час перебувало у сфері інтересів сусідніх держав, тому й переходило, як то кажуть, «з рук в руки». Разом з цими «переходами» в місті кожного разу негайно творилася нова історія з метою вічного закріплення нових господарів на цій географічній координаті. Проте, за якийсь проміжок часу змінювалися історичні кордони, а з ними й нові власники краю. І тому історія міста кардинально мінялася. Все це чи не найбільше позначилося на його пам’ятниках та меморіалах. Здається, саме ці малі архітектурні форми найбільше постраждали від геополітичних процесів (якщо не брати до уваги людей). Так от, за майже чотирьохсотлітню історію в Івано-Франківську пережив всі влади тільки один пам’ятник – Адаму Міцкевичу. Всі інші численні меморіали, скульптури, погруддя, встановлені нещодавно - на протязі останніх 20-ти років за часи незалежності України. Адаму Міцкевичу пощастило. І хоч він і стоїть собі мирно в самісінькому центрі Івано-Франківська на затишній площі його ж імені, проте, спроба повалити його таки була: міцна мотузка стягнула його за голову в 1918 році, коли місто перейшло під владу західноукраїнської народної республіки і січові стрільці – вирішили поставити крапку в польській історії. Проте, Міцкевич ( а з ним і Польща) таки повернувся на свій п’єдестал (щоправда уже вилитий в бронзу) і стоїть собі мирно до нині, а вічні голуби регулярно справляють свою голуб’ячу нужду на голову визначного польського поета та письменника. А.Міцкевичу пощастило в тім, що він не був політичним діячем, не мав жодного відношення до аристократичного роду чи духовного сану. Тому й залишився до нині. А от всі інші пам’ятники були остаточно й безнадійно втрачені. Причому варварство чинилося впродовж останніх 100 років. Коли в 1919 році місто перейшло під владу відродженої Польської республіки, всі пам’ятники австрійським монархам, королям та принцесам були ліквідовані в мить ока. Поляки поставили своїх королів, революціонерів, та численну «Матку Боску (Матір Божа) – крулеву цалой Польскі». Але вже за 20 років, в 1939, радянська влада ретельно зачистила всі ознаки Польщі в Галичині і разом польськими меморіалами та релігійними скульптурами зникли навіть українські пам’ятники – українців «визволили» навіть від їх національних поетів. Відтак німці дочистили все в 1941 році, остаточно ліквідувавши ознаки слов’янської присутності в місті ( знищили пам’ятник Грюнвальдській битві, який і по нині так ніхто вже й не відновив). Після другої світової війни місто в складі великого і могутнього Союзу регулярно поповнювалося радянськими пам’ятниками, тільки один з яких був ліквідований впродовж однієї ночі 1953 року - пам’ятник Й.Сталіну. Всі інші монументи різної радянської атрибутики жили й «розмножалися» аж до «Перестройки». Місто заполонили танки, літаки, гармати, бронепоїзди, погруддя героям жовтневої революції, та Великої вітчизняної війни і аж вісім пам’ятників Лєніну. Тай це все швидко зникло на початку 90-тих, і вже, мабуть, безповоротно, за виключенням двох-тьох меморіалів героям Великої вітчизняної війни. Але й ці не дають спокою творцям нової ультра націоналістичної історії. Отож, підбиваючи підсумки пам’ятникоманії останнього десятиріччя, можна навести певний рейтинг пам’ятникової популярності. Найбільше «заслужила» Діва Марія, на цей раз як цариця України (небесна): постаментів, скульптур, каплиць в її честь просто не злічити. На другому місці Степан Бандера – йому та його родичам (чомусь?) наставили численних пам’ятних табличок та барельєфів, навіть на будинках, збудованих за часів радянської влади, а також гігантський монумент в стилі великого керманича Кім Ір Сена. Третє місце поки що посідає «вічний революціонер» – Іван Франко. Два пам’ятники, численні барельєфи, дошки, таблиці нагадують про те, що кілька разів Каменяр зупинявся у місті. Але ось тепер прийшла пам’ятникова черга до Тараса Григоровича Шевченка. В радянський час установлене погруддя Кобзареві в центральному міському парку та відновлене ще з австрійських часів погруддя-барельєф на будинку Просвіти по вулиці Грушевського, скоро можуть доповнити ще два пам’ятники. Міська влада у своїй меморіальній гарячці прагне встановити грандіозний пам’ятник в парку, а «свідома» громадськість вимагає Шевченка - в центр міста, на Вічевий Майдан. Внаслідок тривалого протистояння (впродовж чотирьох років) міська влада таки замовила пам’ятник для парку, а ось скульптор українського походження Лео Поль подарував містові готовий пам’ятник Т.Шевченка, який поки що лежить на комунальному складі в управлінні капітального будівництва. Для постаменту потрібно 300-400 тисяч гривень. Але місцева влада, яка з розмахом на пам’ятник Бандері витратила більше 8 млн. бюджетних коштів, може «легко» виділити суму в кілька сот тисяч гривень і таким чином влаштувати Кобзареві одразу два меморіали. Зрештою, чого б розмінюватися на дріб’язки – «любов» до України вимагає жертв, і влада на ці жертви готова йти, якщо жертви будуть, звичайно, здійснюються за бюджетні кошти. На то воно й бюджет, щоб дерибанити…. вірніше мудро вкладати у велике й світле майбутнє рідної нації. Андрій Микитин, «ОстроВ»
