Зеленчук Михайло Юрійович (псевдо «Деркач»), народився в 27 вересня 1924 року в с. Зелена, Надвірнянського р-ну, Станіславського воєводства (Польща). Хорунжий УПА, чотовий куреня "Бескид", районний референт Служби безпеки Надвірянщини. Арештований 08.05.1955. Засуджений до розстрілу, який замінено на 25 років ув’язнення. Пробув в таборах Мордовії 16 років. Нині Голова Всеукраїнського Братства ОУН-УПА. - Розкажіть трохи про себе. - Народився я і уся моя юність пройшла в гуцульському селі Зелена, що в Карпатах. Я виховувався у дусі українського патріотизму, хоча всі в селі називали себе русинами. Жили ми у присілку, що називався Фентераль. Мої батьки були неписьменні, і всі знання передавались з уст в уста. Отож, у шість років, я пішов у перший клас до «школи повшехньої», так тоді по-польськи називалась загальна школа. Одного разу, я пішов до склепу (магазину), купити зошит і кажу: "Продайте мені руський зошит". А власник склепу відповів мені: "Потрібно говорити український зошит, бо русинами ми були раніше, а тепер ми називаємось українці". Він тоді запропонував мені запам'ятати віршик: «Хто ти, хлопчику маленький? Я українець молоденький, Український я юнак, Лев і Тризуб – то мій знак». Після 7 класу, у 14-річному віці, мене прийняли в "Просвіту" і записали до читальні, де я часто позичав так звані "дешеві книжечки", (тоненькі книжки в м’якій обкладинці) на історичну тематику видані українськими просвітницькими організаціями. - Чим Вам запам’яталося 17 вересня 1939 року, Вам же тоді було вже 15 років? - Хочу перед тим, як дати відповідь на поставлене питання, ще вам повідомити про те, що у 1916 році у період першої світової війни у нашому селі стояв загін царської армії, який складався з кубанських козаків. Це були прості українські хлопці, говорили по-українськи, співали українських пісень. Мій батько з ними подружився і коли вони відступали поїхав з ними, і попав в Одесу, де працював вантажником у морському порту. Там він пробув рік, аж поки в Росії не відбулася революція. Нові порядки йому не дуже сподобалися, то він і втік додому. А, на загал, ми були далекі від політики, ми, це мешканці далекого села у горах. І хоча в польській пресі і писалось про Голодомор, репресії і т.п., до нас інформація майже не доходила, ми газет тоді не читали, і нічого цього не знали. Отож, на присілку Фентераль, де ми жили, двоє людей мали радіо німецького виробництва і вже того ж 17 вересня ми знали, що йдуть визволителі. Люди поміж собою говорили про те, що до нас йде радянська Україна, або до нас іде Велика Україна. З нашого райцентру, з міста Надвірної, потелефонували, що 21 вересня до нашої Зеленої і сусідньої Бистриці приїде нова влада. На в’їзді до школи столярі зробили дерев’яну арку, вчителі прикрасили її, по середині почепили синьо-жовтий прапор, а по боках два маленькі червоні робітничі прапорці. Люди поставали і чекають, кажуть українська армія в село йде. Нарешті в село повільно як черепахи в’їхали два танки. Вони мали з боків залізні кошики в які накладали дубові чурки. Ті дубові поліна мабуть кидали в газогенераторну установку і так танк на дровах їхав, помаленьку правда, гарчав, скреготів, але їхав. Ще крім танків приїхало 2 вантажні машини з солдатами, які дорогою співали дві українські пісні, які їх перед цим спеціально навчили: «Розпрягайте хлопці коней» та «Ой, Хмелю ти хмелю». Люди плещуть, всі такі радісні – українська армія йде. Відкривається в першому танку люк, вилазить звідти офіцер і кричить: «Здраствуйте, товарищи». Потім пауза. Далі офіцер кричить показуючи на синьожовтий прапор на арці: «Что это есть?» Хтось відповів: «Та то ж наш український національний прапор». Тоді офіцер нагнувся, щось сказав у танк, пролунала кулеметна черга, прапор впав і танк виїхав на нього. Мій тато, який стояв разом зі мною каже людям: «Люди, та то не українська армія, то маскалі приїхали, що ви не видите…». Люди вже й самі побачили: «Ой, а то що приїхало?». Бо нам Польща трошки дозволяла українського, і синьожовтий прапор поляки не чіпали. Ну, атмосфера святочна вже пропала, люди вже тоді зрозуміли, що щось тут не те… А через кілька днів у село привезли хороший пшеничний хліб по низькій ціні, пригадую ми з татом простояли два дні щоб його взяти, а давали тоді по дві хлібини. У нас у горах, нажаль, така земля, що пшениця не росте… День за днем життя йшло, з Донбасу прийшли деревозаготівельники. Вони з нашого лісу робили собі кріплення на шахти, а нам привезли купу борошна, хліба, - люди були задоволені. Хочу додати, що тих, що робили ту святкову браму з синьожовтим прапором, через два тижні вже потихенько по одному арештували, більше їх вже ніхто не бачив, вночі прийшли, забрали і кінець. - Пане Михайле, а 22 червня 1941 року, коли почалася війна, Ви що робили? - То була якраз неділя, люди йшли до церкви, хтось виставив вдома у вікно радіо, а по ньому йшло повідомлення про початок війни між СРСР і Німеччиною, та час від часу транслювались різні відозви. Люди молилися, люди тішилися, що ми вже збулися тієї біди тяжкої маскальської. Проте на мене найяскравіше враження справило проголошення Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. "Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави", – лунало по радіо. Крім цього, озвучувались всілякі відозви і розпорядження голови українського уряду Ярослава Стецька. Тішився, плакав з радості мій батько. Наш війт (сільський голова) оголосив про формування молодіжного вишкільного куреня "Січ". Уже за тиждень три сотні юнаків строєм марширували до церкви, співаючи стрілецьких та козацьких пісень, а потім проходили військовий вишкіл на толоках. Але так було, поки німці з Надвірної не приїхали в село, тоді діяльність "Січі" була заборонена. ОУН під керівництвом "Максима Рубана" (Миколи Лебедя) оголосила про підготовку до боротьби проти нового окупанта. Молодь таємно вступала в молодіжну частину ОУН під назвою "Юнаки". Я також вступив у "Юнаки", і був призначений зв'язковим, а потім станичним на своїм присілку. До речі ОУН мала тоді свої осередки в кожному селі. Тепер такого немає жодна політична партія, навіть як би їх усіх зібрав до купи, то в кожному селі не будуть мати свої партійців. Отож, підпільно розпочалися постійні ідеологічні і військові вишколи, і так формувався мій світогляд насичений духом любові до України, духом завзяття й ненависті до ворогів. - А як селяни зустріли німців? - Над нашим селом кинули листівки, що йдуть визволителі. А це були не німці, а мадяри, бо ми за 30 км від угорського кордону, а територія Закарпаття тоді була в складі Угорщини. А ми мешканці села тоді вже знали, що то за «визволителі», - мадяри знищили в 1939 році Карпатську Україну, наших українців тоді загинуло близько 8 тисяч чоловік. Потім підїхали німці. У них я запам’ятав одне слово, яке було в кожному реченні, арбайт. («аrbeit» нім., робота). Вони казали, що треба робити на велику Німеччину, помагати їй, бо ми вас визволили, здавайте худобу і т.д. Люди кажуть: «Е, та то таке прийшло, яке пішло, хочуть аби ми на них робили та й робили…» - А чому люди так погано відгукувалися про радянську владу, якщо вона за Вашими словами Вам хліб давала? - Я вже Вам казав, радянська влада репресувала багатьох людей, найбільше інтелігенцію, найосвіченіших, наймудріших. Панував страх, люди боялися, ніхто ж тоді не знав по якому принципу арештовують. Потім, я і сам був свідком, як німці в серпні 1944 року відкопали під Надвірною у двох могилах 126 трупів людей, які знаходилися на початку війни в радянській тюрмі. Їх нкаведисти перед відступом розстріляли, поскладали трупи в кілька шарів, закопали, і прикрили дернавками (травою зрізаною в іншому місці разом з землею). А один чоловік йшов, став на це місце і провалися в яму, тоді й закликали німецьку владу. Звичайно, німці це використали для пропаганди, все зняли на відеоплівку. - Розкажіть як Ви попали в УПА? - В УПА я вступив в червні 1944 року, мені тоді було 19 років. Спочатку, навесні 1944 року я вступив у ряди ОУН і склав присягу: "Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї", далі мене направили до вишкільної сотні "Іскри"... Нами тоді керували старшини, які мали військовий досвід служби в армії, участі в бойових діях, хтось з них служив раніше австрійській армії, хтось в польській, хтось в російській, хтось в румунській. - Скільки років Ви пробули в УПА? - В УПА я провоював 11 років, аж до 1955 року. Ми вели типову партизанську боротьбу. До 1947 року включно ми воювали відкрито, великими загонами, які могли складати і 2-3 тисячі осіб. На нас робили «сліпі облави», і тоді йшли жорстокі бої. А потім нам надійшов наказ роздрібнитися. Відтоді ми воювали невеликими групами по 10-15 чоловік. І «совіти» змінили тактику, вони почали вербувати сексотів (секретных сотрудников), і використовували їх для нашого викриття і знищення. І люди під страхом смерті мусіли ставати агентами НКВД. Сексоти не бігали в район, вони мали радіоприймачі і рації, тільки в Солотвинському районі було двадцять вісім рацій, по них вони передавали НКВД про наше місцезнаходження, а там сиділа напоготові чергова винищувальна бригада. Крім того, НКВД створило диверсійні групи, які діяли від імені УПА, і таких груп, по даних з розсекречених нині архівів СБУ, в Станіславській області у 1947-1948 роках було 146 штук. Вони вбивали і різали людей від імені УПА, щоб викликати їх гнів проти нас, щоб населення перестало нас підтримувати, багато хто на це клював… Наївні люди, думали, вірили, - що ми вбиваємо і мучимо своїх людей. Ну скажіть, який дурень рубав би гілку на якій сидить? - Як Вам вдалося так довго протриматися? - А тут великого секрету немає. По-перше, УПА воювала на своїй землі за те, що і хотіли прості люди, - ми воювали за свободу, за створення української незалежної держави. По-друге, нас підтримувало місцеве населення, бо і ми самі були місцевим населенням. Ви знаєте у зв’язку з цим який метод боротьби був застосований проти нас? Спочатку НКВД розстрілювало і виселяло сім’ї воїнів УПА. Крім того, НКВД вирубувало і спалювало ліси в надії, що ми там згоримо. А потім, від безсилля, почало спалювати хати, виселяти цілі села, що розташовувалися біля лісу. Таким чином в Сибір було депортовано близько одного мільйона людей. Знаєте, ні я, ні мої товариші ані в Росію, ані в Польщу зі зброєю не ходили. Наприклад, я воював у своєму рідному Надвірнянському і сусідньому Богородчанському районах Станіславської області. Скажіть, як нас своїх дітей, братів і дядьків, могли не підтримувати наші родичі, друзі і знайомі? Про те, що я кажу правду, свідчать десять років боротьби і чисельні пам’ятники воїнам ОУН-УПА в кожному селі. По-іншому і не могло бути, бо могилу насипають і квіти до пам’ятників приносять мешканці села, - діти, внуки, правнуки загиблих, не в переносному, а в прямому смислі цих слів. - Як ви попали до рук НКВД, здалися чи вас поранило в бою? - Ні, мене заарештували 8 травня 1955 року внаслідок успішно проведеної спецоперації. Мене і мого товариша зрадили. Але це окрема історія. В 1956 році я був засуджений до розстрілу, перебував у камері смертників 3,5 місяці, після чого вирок був замінений на 25 років ув’язнення в таборах суворого режиму в Мордовії. Звільнився з таборів тільки 1 грудня 1971 року. - На що Ви надіялися воюючи після 1945 року, після закінчення другої світової війни? - Ми чекали початку війни решти світу з Радянським Союзом. Політичні передумови для цього були, згадайте хоча б заяву прем’єр-міністра Великобританії В.Черчіля в Фултоні, пам’ятаєте тоді розпочалася так звана «холодна війна». - Нині Вас звинувачують у русофобії, антисемітизмі і в багатьох інших гріхах. Як ви ставитесь до запровадження в Україні російської мови як другої державної? - Російську мову я вивчив у мордовських таборах, самі розумієте які в мене спогади про моїх «вчителів». Проте, я не проти російської мови. Є в Україні етнічні росіяни, то їх рідна мова, хай собі її вивчають у школі як предмет, хай собі поміж собою нею користуються. Але оголошувати мову, яка була нав’язана українцям, яка була поширена в Україні насильницьким шляхом, мову колишніх колонізаторів державною, - це нахабство, це виклик. Я бачу, що для україножерів ідеальною моделлю республіки чи країни був би наш Крим і Калінінградська область Росії, - корінне населення, татар і німців, виселили і живуть собі, розмовляють російською мовою, ніхто їм не заважає… От тільки в Криму «біда», - кримські татари повертаються додому… Я не люблю окупантів яких би національностей вони не були. А туристів і гостей з Росії я так само приймаю як і всі. Дехто хоче зробити з України Росію. Вірніше з України вже раніше за століття поневолення зробили Росію, а тепер чинять шалений опір національному відродженню, зворотному процесу набуття Україною власного національного обличчя. Хто не може звикнути, що в Україні крім рідної російської, угорської, румунської треба знати українську мову, то хай їдуть в Росію, Угорщину, Румунію, там я переконаний їм буде добре. А то і не дивно, бо нікому і в тому числі мені, не добре як я їду на довго в іншу країну, тим більше не добре, коли їдеш жити в чужу країну на завжди. Ще раз хочу наголосити, ми, воїни УПА, ніякі країни, ніякі чужі землі не захоплювали, - ми воювали на своїй землі, ми воювали за свою свободу. Ми вели типову партизанську війну. Окупантів ми знищували, а недругам ми казали: «Ти чого сюди приліз? А ну марш додому!» Щодо антисемітизму, то тільки в гірських селах в українських сім’ях, які я сам особисто знав, переховувалися сотні євреїв. Це українці робили, ризикуючи своїм життям. Крім того, до вашого відома, в УПА на посадах лікарів працювало багато євреїв. - Як ви ставитесь до нинішнього свята "Дня перемоги" 9 травня? - Це для мене день пам’яті і жалоби за полеглими у другій світовій війні. - Ви домагаєтесь визнання УПА, якого саме і від кого? - Ми визнані Європою і ще у 1995 році прийняті до Європейської конфедерації ветеранів другої світової війни, про що засвідчує договір між Конфедерацією і Братством УПА за моїм підписом і підписом генерала армії Жана Ляказ. Нас визнали учасниками бойових дій органи влади тих областей України на території яких ми воювали. Зрозумійте, нам не пільги потрібні. Усі ми пішли в ОУН і УПА за покликом душі і серця. І, переконаний, ніколи нікому з нас не приходили в голову думки про якісь переваги, пільги, які нібито колись будуть. Я нічого не маю проти радянських фронтовиків в тому числі росіян за національністю. Мене обурює те, що наші кати, співробітники НКВД, які вбивали нас, знищували і виселяли в Сибір наших рідних, мордували у тюрмах і концтаборах, мають тепер від Української держави велику шану, допомогу, мовляв вони воювали за Україну, вони наближали день незалежності 24 серпня 1991 року. Це обурює до глибини душі. Більше того, деякі нкаведисти навіть ордени та звання "Герой України" мають! Нині нас дивує В.Ющенко, який закликає жертву подати руку своїм катам. Ми не хочемо щоб нас прирівнювали до воїнів радянської армії чи мирили з нкаведистами. В Україні не потрібно сварити, розпалювати ворожнечу між нашими дітьми і внуками. Потрібно не упереджено оцінити самовіддану боротьбу нас, воїнів УПА, які брали участь у бойових діях другої світової війни, і які воювали за інтереси України. Ми вимагаємо відновити історичну справедливість, надати воякам УПА статус учасників бойових дій, і все, більше нічого. Зробити це заради громадянського миру й злагоди в майбутньому. Розмову вів Сергій Стефанко «ОстроВ»
