БЛОҐ НОМЕР ОДИН, або ПОДЯКА МЕШКАНЦЯМ ДОНБАСУ

Редакція ОстроВ запросила мене вести блоґ на цьому сайті. Тобто час від часу, як воно й водиться, щось від себе сюди писати. Ніде правди подіти – це виявилося для мене несподіванкою. Але швидше приємною, ніж навпаки. Настільки приємною та відповідальною, що я досі вагаюся, чи варто починати. От допишу цей перший блоґ – і вирішу, надсилати його чи ні. Бо хто я, зрештою, такий, щоб аж так приковувати до себе вашу увагу?

Тож довго про себе розводитись я тут і тепер не буду. Для знайомства, звісно, годилося б, але на всі ці випадки Бог і створив пошукові системи. Скажу тільки, що в липні 2010 року я НЕ вимагав відокремлення Донбасу від України, як усі чомусь думають. І взагалі я нічого не вимагав, бо я взагалі не вимагатель. Насправді я лише висловив уголос таку собі пропозицію відносно самовизначення. От якщо влада у Києві колись іще зміниться, і народ Донбасу цією зміною буде сильно незадоволений (як у 2004 – 05 рр., пам’ятаєте?), то чому б йому, цьому народові, й не самовизначитися – хоче він того Києва з усією тією Україною, чи вже й не хоче. От я, власне кажучи, за те, щоб у разі чого народ Донбасу мав таке право.

Гаразд, це все на теми російської народної мудрості «кто старое помянет – тому глаз вон». Згадалось – і досить.

А зараз про хороше.

У Донецьку я бував двічі й обидва рази це були виступи у незабутньому клубі з фантастичною назвою Gung’Ю’бazz. Обидва рази (2007 і 2008 років) я виступав не сам, а з друзями, причому різними. Друзями, сказати б, різних форматів, літературними і музичними. Обидва рази туди набивалося повно народу, причому дуже класного і головним чином молодого. Нічого більше в Донецьку я фактично не бачив, бо відразу ж після концерту ми, попивши вдосталь коньяку і поспілкувавшися з багатьма гарними людьми, їхали далі.

Тож для мене це – підвал, а в ньому багато прекрасної молоді. Мабуть, уся вона там і була, вся, яка є. Може, її було сто чоловік, а може, двісті. Хоч насправді, мабуть, не більше сімдесяти. Але яких!

Так що то не підвал був, а сьоме небо. Буває ж часто: сходи, які ведуть униз, насправді виявляються сходами вгору.

І за це моя, як нині модно висловлюватися, подяка мешканцям ДонбасуJ)