1 червня у Польщі обрали нового президента, “україноскептика” Кароля Навроцького, висуванця правоцентристської партії “Право і справедливість”. Попри прогнози, що результати виборів дестабілізують державну владу у Польщі, де прем’єр-міністром є прихильний до України Дональд Туск з партії “Громадянська платформа”, цього не відбувається. Голова уряду, як видно, налаштований на співпрацю з президентом, а президент – не налаштований на нагнітання протистояння з Україною. Попри періодичні антиукраїнські акції і пригоди у Польщі, польське суспільство, як видно, все ще здебільшого позитивно ставиться до українців. Про це свідчать, зокрема, результати дослідження у Познані, яка прийняла велику кількість біженців з України. Як розповіла Gazeta Wyborcza, майже 84 відсотки опитаних українців у Познані ніколи не стикалися з дискримінацією, майже 80 відсотків – ніколи не відчували, що місцеві мешканці ставляться до них із засторогою. До українців у Польщі ставляться краще, ніж до біженців із інших країн, - засвідчили також результати дослідження. Втім, польські журналісти вказували також на конкретні антиукраїнські прояви і випадки дискримінації. Так, наприклад, у Кракові директору Театру Словацького Кшиштофу Глуховському довелося зняти прапор України з будівлі театру і перенести всередину через численні погрози, які він отримував через нього. Глуховський пояснив, що переносить прапор з огляду на загрозу насильства проти співробітників і відвідувачів театру, адже будівля не має поліцейської охорони. Він наголосив, що йому сумно і соромно за цей крок, але що театр продовжить підтримувати Україну, яка воює за вільну Європу, повідомила Gazeta Wyborcza. У ще одному тексті Gazeta Wyborcza написала про конфлікт однієї невеликої, але заможної і релігійної шахтарської громади з місцевим священиком, який, на думку співрозмовників видання, приїхав до них суто для того, щоб поправити свої фінансові справи, і став робити це особливо зухвало, фактично вимагаючи гроші від парафіян. Найбільше обурення у співрозмовників Wyborczej викликало звільнення священником двох місцевих жінок, які протягом десяти років робили прибирання у церкві. Йшлося про те, що священик несправедливо звинуватив їх у поганій роботі, а потім “замість звільнених жінок найняв двох українок, які з початку війни в Україні мешкають у старому парафіяльному будинку. Вони мають свої сім'ї, дітей і по дві роботи. Третьої вони не хотіли, але відчувають себе зобов'язаними. Спочатку вони думали, що це одноразово”, розповіли у польському виданні. Самі жінки з журналістами спілкуватися не захотіли, а священник, імовірно, сховався від представників медіа. Чоловік однієї зі звільнених жінок сказав Wyborczej: “Ми знаємо, що священик викликав їх на певну годину, вони не встигали, тому взяли таксі. Вони отримали список завдань і графік. Кажуть, що вони мають працювати за 20 злотих за годину, тобто за меншу суму, ніж найнижча ставка. Священик думає, що знайшов дешеву робочу силу”. Gazeta Wyborcza наголосила, що проти самих українок мешканці містечка нічого не мають. “З Донбасом сьогодні як із сидінням біля ліжка вмираючої людини” Як і решта світу, польська аудиторія цікавиться у ці дні більше подіями на Близькому Сході, ніж в Україні. Тим не менш, польські журналісти і активісти залишаються серед одних із небагатьох, хто продовжують працювати у зоні бойових дій в Україні. Більше того, вони надалі серед небагатьох, хто мають історію роботи на сході України і добре його знають і розуміють. Так, кореспондент видання Polityka розповів, що відбувається у Костянтинівці на Донеччині, де військові і цивільні все більше страждають від ударів російських дронів, оскільки лінія фронту наближається до міста. Один з героїв тексту – військовослужбовець, якого кореспондент Polityki зустрів у стабпункті. У тексті він називає його Женею. “Женя сухий і сивий. Він сидить самотньо на лежаку. Ми розмовляємо: “Нога краще?” “Краще”, – киває головою. Женя розповідає, як під Одесою спокійно працював електриком. І як прямо з роботи люди з комісії комплектування забрали його до війська. “Мені 50 років, і я потрапив у піхоту. Служу в 153-й бригаді, одній із новостворених”. Юрій Бутусов, відомий військовий публіцист, писав, що там бракує всього: “досвідчених командирів, дронів, систем захисту від дронів, логістики””, – розповів польський журналіст. “Женя відчув це на власній шкірі: “Ми рідко бачимо супротивника, в основному атакують дрони. Іноді це комбіновані атаки. Один спостерігає, другий скидає контейнер з бойовим газом в окоп, третій, коли солдати тікають, скидає вибуховий заряд. Коли ми вже виснажені дронами, нас атакує їхня піхота. І так по колу. Коли ми не можемо утримати позиції, отримуємо дозвіл на відступ”. “Як це відбувається?” “Як виходить. Кожен біжить сам за себе. Через загородження, мінні поля. Деякі взагалі не хочуть зупинятися”. “Чому?” “Та як же! Бо дезертирують””. “Минулого вечора Женя знову мав вийти на позицію, – продовжувався текст Polityki. – Рюкзак, гранати, 800 патронів, жилет. “Ноги підкосилися, коли я все це надів”, – згадує він. Молодші колеги казали: “Діду, ти не дійдеш. І ще нас через тебе всіх тут заїбе…” Саме тоді Женя відчув сильний біль у щиколотці і не пішов з рештою загону. Він уже радше не хоче повертатися в окопи. З рюкзака він дістає цивільну сорочку і бейсболку. “До побачення”, – каже на прощання. Констаха, мабуть, втратила захисника”. Як відзначив автор тексту, “Костянтинівка незабаром перетвориться на фортецю. Руїни утворять непрохідні для танків барикади. Провулки будуть заміновані. Будинки перетворяться на редути. Це означає, що місто загине. Так само, як загинули Бахмут, Часів Яр, Торецьк... Як зараз гине Покровськ. “Іншого виходу немає”, — каже український офіцер. Зараз триває перехідний стан. Констаха зависла між існуванням і знищенням”. Гарний і сумний текст про знищені росіянами міста Луганщини і Донеччини розповіла також журналістка польського видання Tygodnik Powszechny. У тексті йдеться про спроби кількох поляків і українців з цих областей, які об’єдналися у групу “Сади Донбасу”, врятувати місцеву культурну спадщину. Текст починається власне з історії про те, як авторка, Антоніна Паларчик, і її напарник, польський документаліст на ім’я Йонаш, намагаються знайти і вивезти цінні місцеві видання зі зруйнованої міської бібліотеки у Покровську. “Евакуація, оголошена в Покровську українською владою, не торкнулася бібліотек – пріоритетом є люди, – пояснює авторка тексту. – Зі скарбниці краєзнавчих видань – у багатьох випадках, без сумніву, важкодоступних деінде, особливо якщо йдеться про публікації, що стосуються Покровська та околиць – сьогодні вдається вивезти лише незначну частину. …Тож ми пакуємо і виїжджаємо. Рано вранці, після ночі, проведеної в неглибокому сні між стелажами. Накриті пальто, залишеними в бібліотечній гардеробній”. “З Донбасом сьогодні як із сидінням біля ліжка вмираючої людини, – пише журналістка Tygodnika Powszechnego. – Тримаєш її за руку і шкодуєш, що не провів з нею більше часу. Що не побачив того, чого, можливо, вже ніколи не побачиш, якщо все пропаде (читай: потрапить до рук Росії). Що замість того, щоб постійно говорити тільки про війну, не розповідали частіше про донецькі національні парки, про місцеві історії, про поля, вкриті степовою рослинністю. ... Любов до Донбасу, безперечно, складніша, ніж любов до Львівщини чи Києва. Але це не означає, що вона не може бути щирою, справжньою. Особливо в моменти, коли сидиш на вершині білокузьминівських крейдяних скель (сьогодні за 10 км від фронту). Коли пахне степом і цвіте шавлія, а під поривами вітру гребені навколишніх скелястих пагорбів, вкритих кущами пухнастої осики, оживають і хвилюються, як море”. Ганна Невідома, одна з учасниць “Садів Донбасу”, розповіла польському виданню, що “це вільна, незалежна організація, присвячена охороні культурної спадщини, збереженню спогадів. Зараз наша діяльність обмежена, дві наших дівчини вступили до української армії. Раніше майже два роки ми їздили по Донбасу в екскурсійні експедиції”. “Багато з місць, які вони відвідали, сьогодні знаходяться на лінії фронту або під контролем Росії, – продовжує Паларчик. – Ганна згадує: “Ми розмовляли з людьми, які навіть перед обличчям війни воліли залишитися в своїх будинках, на своїй землі, поруч із родичами, похованими на кладовищі поряд. Кожного разу, коли я приїжджаю в якесь нове місце, я йду на кладовище, це справжній регіональний музей””. “Так, ми чули запитання: “Що ви тут шукаєте? Йде війна, а ви займаєтеся дурницями”. Або від солдатів, які приїхали із заходу: “Яка культура в цьому Донбасі?” Тим часом цим потрібно займатися зараз, бо український Донбас зникає на очах. А культура? Адже це не тільки музеї та театри, це діалект, звичаї та повсякденне життя, місцеві речі. І те, що є в чиємусь домі, а чого немає в когось іншого”. “Йдеться про те, щоб не забути про світ, який війна забирає у нас щодня, по шматочках, – додає вона. – Закінчується епоха в історії Донбасу, якої ми більше ніколи не побачимо. Залишаться тільки ті спогади, які вдасться врятувати”, – процитували також Невідому у Tygodniku Powszechnym. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
