Оксана Очкурова: «Громадський сектор, особливо коли йдеться про Луганщину, дуже гостро відчуває вплив політичних рішень»

Понад десятирічний досвід громадської діячки, двічі переселенки з Луганщини, очільниці ГО «Центр спільного розвитку «Дієва громада» Оксани Очкурової змусив її зробити висновок: діяльність громадського сектору й політика в нашій країні існують ніби паралельно, і в кращому випадку політика просто не заважає громадському сектору. Пані Оксана принципово припинила ходити на політичні та інші заходи, куди її запрошували розповісти про проблеми й потреби ВПО – хоча після 2014 року регулярно робила це. І якщо у 2020 році вона балотувалась до Старобільської міської ради – а тоді це відбувалось лише за партійними списками, – то тепер вирішила, що цей досвід був для неї першим і останнім – принаймні до Перемоги.

Позиція Оксани Очкурової в цьому відрізняється від точки зору багатьох інших представників громадського сектору. Наприклад, від позиції активістки з Луганщини Олени Ніжельської, про напрацювання якої «ОстроВ» писав у статті «За словом релокований нічого не стоїть»: як (не)прийняті політичні рішення впливають на громади без територій».

Про своє бачення співіснування в Україні політичних і громадських процесів Очкурова розповіла в інтерв’ю «ОстроВу».

- Для початку – як би ви хотіли, щоб ми представили вас читачам?

- Мене можна назвати громадською діячкою, менеджеркою культури. А взагалі-то я професійна працівниця культури. Кажу працівниця – та згадую рідне місто Кадіївку (Стаханов) та Пашу Ангеліну – першу жінку-трактористку, яка організувала першу жіночу тракторну бригаду. До речі, бабуся моя була певний час трактористкою, а мені спадком дісталася її працьовитість та любов до рідної землі.

Щодо абревіатури ВПО – я її не люблю, бо вона зводить людину до статусу. Але й не заперечую – бо такі реалії життя. Тому найточніше буде сказати так: я громадська активістка та людина зі сфери культури, яка безмежно любить Луганщину.

- Знаю, що після 2014 року, переїхавши з Кадіївки у Старобільськ ви регулярно відвідували різні форуми та інші заходи, де намагалися достукатися до влади, до політиків, говорячи про проблеми переселенців. Пам’ятаю, як ви казали: «Переселенці для приймаючих громад – це не тягар, а ресурс». Тепер, до речі, ця фраза звучить, як то кажуть, мало не з кожної праски. Але останнім часом ви почали відмовлятися від запрошень на такі заходи. Поясніть, чому ви перестали бачити в цьому сенс?

- Почну з того, що наша організація – ГО «ЦСР «Дієва громада» – народилася у 2015 році з ініціативи жінок-переселенок, і тема захисту прав ВПО – це наш фундамент. З самого початку ми пройшли величезний марафон різноманітних форумів, круглих столів, фокус-груп та обговорень – спочатку після 2014 року, а потім – вже у новому масштабі – після 2022-го.

Роками ми повторювали одні й ті самі речі.

Що ВПО – це не тягар чи соціальний баласт для приймаючої громади, а потужний людський, інтелектуальний та економічний ресурс.

Що переселенці здатні самостійно закривати безліч базових потреб і адаптуватися, але є фундаментальні виклики, які людині чи навіть локальній громадській організації не під силу вирішити самотужки.

Головна з таких проблем – відсутність реальних, дієвих і масштабних державних житлових програм. Громадський сектор, донори чи волонтери можуть підставити плече, але вони не замінять державну житлову політику.

Ми не тільки називали проблеми – ми раз у раз давали готові інструменти, алгоритми та рішення. Наша організація постійно закривала ці прогалини на своєму рівні, бо ми зсередини знаємо цей біль.

Але в якийсь момент я просто перестала їздити на такі заходи і бачити в цьому сенс. Чому? Тому що після 2022 року пів країни стало ВПО, і цикл запустився по новому колу. З’явилася нова когорта експертів і активістів, які тепер знову розповідають про те, що переселенці – це ресурс. Це правильні слова, ми самі їх казали роками. Але за цією нескінченною риторикою та імітацією бурхливої діяльності на круглих столах глобальні питання як були не вирішеними, так і залишилися.

Ситуація з житлом для ВПО за роки повномасштабної війни стала ще гострішою. Статистика показує масштаб катастрофи: мільйони людей втратили свої домівки ще у 2014 – 2015 роках і повторно у 2022-му, й продовжують втрачати. Наявні програми на кшталт «єВідновлення» для переселенців першої хвилі взагалі перетворилися на глухий кут. Як людина з Луганщини може довести факт руйнування чи захоплення свого житла, якщо території досі в окупації, а доступу туди немає? Державний механізм компенсацій побудований так, що люди просто викинуті за його борт через бюрократичні перепони, які неможливо подолати технічно. А пільгова іпотека («єОселя») для переважної більшості ВПО недоступна через високий перший внесок, відсутність стабільних високих доходів чи неможливість знайти роботу на новому місці. У підсумку люди роками живуть у тісноті, орендують житло за шалені гроші або туляться в місцях компактного проживання (МКП).

При цьому я чудово розумію реальність: йде повномасштабна війна, і зараз увесь можливий фінансовий ресурс держави першочергово має йти на військо, на захист країни. Без армії не буде жодного житла і жодних громад. Але тут є інший бік медалі: якщо ми зараз, на 12-й рік війни, не почнемо вибудовувати дієві, реалістичні механізми компенсації та підтримки, то люди, які втратили все ще у 2014-му і живуть без власних домівок уже понад десятиліття, навряд чи зможуть її колись отримати. Ми втрачаємо ціле покоління українців, які просто не витримають цього марафону бездомності.

Тому я втомилася ходити на заходи, де процес перетворився на самоціль: нас запрошують, щоб «поставити галочку», спитати про проблеми, вислухати наші відповіді – і залишити все на тому ж місці. Мені нецікаво брати участь у симуляції вирішення проблем, коли потрібні не чергові презентації, а політична воля та масштабні державні рішення. Яких, нажаль, немає.

- До повномасштабного російського вторгнення у 2020 році ви балотувалися до Старобільської міської ради. А якби зараз проходили місцеві вибори, чи балотувалися б до міськради чи районної ради, громади, де мешкаєте зараз?

- Чому я балотувалася до Старобільської міської ради перед повномасштабною війною? Відповідь проста: через прагнення представництва та справедливості. Я вірила, що жінки мають бути за столом прийняття рішень і що ми зможемо оживити декларативні програми, наповнивши їх реальними бюджетами.

Бо що таке була типова місцева програма інтеграції ВПО в регіонах на той час? Це був формальний папірець, де у графі «Заходи» стояло: безкоштовні ксерокопії для ВПО в бібліотеці, видача гуманітарної допомоги за наявності, і якісь формальні заходи «за згодою». А на виконання стратегії у бюджеті було закладено нуль гривень. Я йшла в політику, щоб змінити цей підхід від галочок до реальної роботи.

А от щодо сьогоднішнього дня – ні, на даний момент до Свалявської міськради, де я зараз живу, чи Мукачівської районної ради я б не балотувалася. Чому? Тому що я живу тут і зараз, фокусуюся на конкретній практичній роботі нашої організації, а великі політичні та життєві плани відкладаю на період після Перемоги. Тоді й будемо вирішувати, де і як відновлювати рідний регіон.

- «ОстроВ» в інтерв’ю з вашою колежанкою й землячкою Оленою Ніжельською вже акцентував увагу читача на тому, що в період воєнного часу політичний процес начебто припинений. Але у нас Верховна Рада сформована у своїй більшості з представників політичних партій – і, відповідно, вони ухвалюють політичні рішення. Наскільки ви відчуваєте зараз вплив політичних процесів, політичних рішень на діяльність громадського сектору, особливо в розрізі Луганської області?

- Формально у воєнний час політичний процес нібито поставлений на паузу, але насправді Верховна Рада, сформована з представників партій, щодня ухвалює ключові політичні рішення. І ми на рівні громадського сектору, особливо коли йдеться про Луганську область, дуже гостро відчуваємо цей вплив.

Цей страх і це відчуття ігнорування – не нові. У 2014 році, після Революції Гідності та окупації Криму, я певний час залишалася в Кадіївці. Тоді я дуже гостро відчувала повну відсутність комунікації та уваги від представників держави до східних областей, які разом із Кримом першими прийняли на себе удар гібридної окупації. Тоді влада просто мовчала, нас викреслили із загальноукраїнського публічного діалогу.

І сьогодні можливе повторення цього сценарію – що нашу область знову виносять за рамки великих процесів. Логіка ніби проста: луганці за ці роки вже якось самі інтегрувалися, розчинилися по різних містах і країнах, адаптувалися, тож і проблеми начебто немає.

На мою думку, особливо складна ситуація і з релокованими державними адміністраціями та військовими адміністраціями населених пунктів. Це унікальний і болючий виклик: інституції існують, але у них фізично немає територій, а головне – люди розвіяні по всій Україні та по всьому світу. Політичні рішення зараз формуються так, ніби Луганщина – це порожній звук на мапі. Луганщина на карті країни ніби є, а в державних реальних політиках і програмах підтримки – її голос стає все тихішим і це знищує саму перспективу повернення людей після Перемоги.

- Ваш проєкт «Локальні голоси Луганщини в загальнонаціональному діалозі», про який періодично пише «ОстроВ», на мою думку і думку людей, з якими я говорила, показує, що держава певною мірою ігнорує культурні процеси Луганської області, збереження нашої ідентичності, пам'яті. Виходить, лише громадський сектор зараз «штовхає» теми, які нагадують світові про Луганську область. Чи це так, на вашу думку?

- Я б не сказала, що держава тут повністю самоусунулася. Думаю, що і державні органи влади, і громадськість – кожен у міру своїх можливостей та світосприйняття – намагаються просувати тему збереження локальної ідентичності Луганщини.

Нещодавно Луганська ОДА та керівники громад області підписали «Маніфест збереження локальної ідентичності Луганщини». Це спільний документ, який засвідчує розуміння проблеми на рівні адміністрацій. Або візьміть ініціативу від Молодіжної ради при Луганській ОДА – проєкт «Амбасадори Луганщини», який об’єднує молодь і не тільки молодь навколо промоції нашого регіону.

Громадські організації виконують свою незмінну роль драйверів, які глибоко копають тему, документують усні історії, створюють виставки та архіви. Водночас органи влади на своєму рівні повинні фіксувати ці пріоритети в офіційних документах та ініціативах. Усі ці зусилля не суперечать, а доповнюють одне одного.

Тобто рух є і там, і там. Але тут ключове інше: якщо кожен із нас – і громадський сектор, і державні інституції, і кожен свідомий громадянин – на своєму рівні буде голосом Луганщини, тим гучніше цей голос лунатиме на загальнонаціональному та міжнародному рівнях. Тут немає конкуренції, тут є спільний фронт за право нашої пам’яті.