Москва піднімає ставки перед переговорами: що означає нинішня пауза у мирному треку та тиск на фронті

Росія продовжує масштабні удари по українській енергетиці та нарощує інтенсивність бойових дій на ключових ділянках фронту, зокрема на Покровському напрямку. Водночас у Вашингтоні та європейських столицях формується новий контур тиску на Кремль, який включає не лише дипломатичні канали, а й економічні, енергетичні та санкційні інструменти.

На цьому тлі Україна паралельно готується до складного політичного періоду, пов’язаного з можливим припиненням вогню, виборчим процесом та внутрішньою перебудовою владної вертикалі. Поява Кирила Буданова у керівному ядрі Банкової, а також активізація робочих груп щодо виборів і референдуму, свідчать про спробу адаптувати державне управління до нової фази війни та переговорів.

Про те, у якій точці зараз перебуває переговорний процес, якою може бути відповідь Володимира Путіна на погоджений мирний план, які інструменти тиску готує адміністрація Дональда Трампа, а також чи може 2026 рік стати роком припинення активних бойових дій і можливих виборів в Україні, "ОстроВу" розповів політолог, голова Центру аналізу і стратегій Ігор Чаленко.

— В якій точці переговорного процесу ми зараз знаходимося?

— Станом на зараз ми перебуваємо у точці очікування. Це точка очікування відповіді від російського агресора на напрацьований пакет рішень — проєкт рішень, який був сформований безпосередньо в Парижі.

Те, що ще буде доукладено, очевидно, відбудеться у рамках Давоського форуму, де Володимир Зеленський і Дональд Трамп мають підписати або угоду про наміри щодо відновлення України на 800 млрд доларів, або вже більш стабільну рамкову угоду. Подробиці там ще розкриваються, але суть полягає в тому, що між українською та американською делегаціями було погоджено формат варіантів вирішення двох ключових питань — режиму припинення вогню та долі Донецької області і Запорізької АЕС.

Саме ця пропозиція була передана Володимиру Путіну через Дмитрієва разом із усіма іншими вже узгодженими пунктами.

Звичайно, є люди, які трактують масовані удари по українській енергетиці та повторне застосування "Орешника" як відмову від переговорів. Але я звернув увагу, що самі росіяни поспішили подати ці дії як відповідь на нібито напад на путінську резиденцію. Тобто Кремль сам не хоче, щоб світ трактував це як відмову від переговорного процесу.

Тому нинішня фаза — це пауза. Подальша активізація, очевидно, відбудеться у лютому. Зараз Україна проводить внутрішню підготовчу роботу — працюють робочі групи щодо виборів президента та референдуму. До кінця січня там визначені дедлайни, а вже у лютому очікується новий раунд складних переговорів.

— На Вашу думку, якою і коли може бути відповідь Володимира Путіна? І чи буде вона взагалі на цей погоджений мирний план?

— По-перше, варто зафіксувати, що Володимир Путін зараз намагається поліпшити свої позиції. І я зверну увагу: окрім системного терору цивільного населення, відбулося зміщення акцентів активності безпосередньо на фронті.

Якщо впродовж останніх тижнів ми спостерігали переорієнтацію російських дій на Запорізьку та Дніпропетровську області, то останніми днями активність знову повернулася, зокрема, на Покровський напрямок. Це свідчить про те, що Путін, попри погодні умови і наявні ресурси, кидає все для того, щоб отримати кращий саме військовий результат і посилити свої переговорні позиції.

Якою буде його відповідь? Фактично Путіна зараз підводять до прийняття рішення про необхідність завершення активної фази війни. Йдеться не лише про прямий переговорний процес і лінію Дмитрієва та Віткоффа, а про загальний контур тиску довкола нього.

Тут працює все в комплексі — і Венесуела, і затримання танкерів російського тіньового флоту, і ситуація в Ірані та на нафтовому ринку, і цінова політика. Усі ці чинники мають, очевидно, лякати Путіна і підштовхувати його до того, щоб він сам вирішив домовлятися, а не залишався в абсолютистській позиції, очікуючи, що далі для нього будуть кращі умови переговорного треку.

Я думаю, що і певна різкість адміністрації Дональда Трампа, яку ми зараз спостерігаємо, також відіграє роль елемента демонстрації — жодних "червоних ліній" більше не існує, і далі для Росії буде гірше.

Фактично той метод, який раніше використовувався російською стороною — логіка "далі буде гірше", — тепер застосовується американцями. І сигнал тут доволі чіткий: якщо Путін не піде на домовленості, російська економіка продовжить падіння, загостряться проблеми у ключових апологетів режиму, зокрема таких фігур, як Рамзан Кадиров, а також відбуватиметься подальше звуження "фан-бази" авторитарних і диктаторських режимів у світі.

Усе це в сукупності має тиснути безпосередньо на Володимира Путіна з метою, щоб він усе ж таки прийняв рішення завершувати війну — принаймні її активну фазу.

— Чи можуть ці зовнішні фактори реально вплинути на Путіна, чи він настільки вперто хоче знищити Україну, що його нічого не зупинить?

— Складається враження, що російський диктатор справді вірить в "історичність" своєї місії. Це було добре видно і під час нещодавньої "прямої лінії", яка тривала понад п’ять годин, і в його численних виступах, де питання економіки, принаймні публічно, відсуваються на другий план. Він постійно говорить, що десь "треба потерпіти", десь можливе підвищення податків тощо.

Тобто ця його "історична" логіка — намагання бути чи то Олександром I, чи то ще якимось російським імператором — створює величезну проблему з точки зору апеляції до раціональної логіки. Бо ми ж бачимо за російською соціологією, наприклад за даними "Левада-центру": з одного боку, три чверті респондентів нібито підтримують дії російської окупаційної армії, але водночас близько двох третин виступають за початок мирного процесу й переговорів. Тобто Росія реально втомилася від війни.

Але Путін хоче й далі використовувати наявні ресурси. І тут теж зрозуміла його логіка: що робити з цією силою і з інерцією військової машини? Якщо повернути ці приблизно 700–710 тисяч озброєних людей назад у Росію, це може призвести до сценарію гіршого за кінець 80-х – початок 90-х — із вибухом криміналу, і Путіна за це просто проклянуть.

Другий варіант, про який, зокрема, говорив Кирило Буданов, полягає в тому, що для початку якоїсь кампанії проти країн Європи Росії все ж доведеться піти на деескалацію в Україні. Хоча, на мій погляд, обмежену операцію можна було б проводити й паралельно. Але сама ця логіка показує, що Путін розглядає можливість переорієнтації цієї військової машини далі — на ЄС і НАТО.

А чи вигідно це європейцям? Ми ж нещодавно чули заяву Джорджі Мелоні, яка сказала, що чим більше допомоги отримує Україна, тим далі відтягується момент прямого нападу на Європу. Тобто все це свідчить про те, що в Путіна немає простого й однозначного рішення — усюди для нього є ризики й негативні наслідки. Але вирішальним для нього залишається саме "історичне" мірило — його запам’ятають, як того, хто "повертав землі". І це, власне, головна проблема, бо це відриває його від реальності й переносить у площину бажання увійти в підручники історії.

— Дуже багато говорять, що цей рік може стати роком припинення активних бойових дій. Ви в такі прогнози вірите?

— Уже не говорять про завершення війни — і це показово. Доводиться постійно відсувати власні очікування і бажання, приймаючи жорстку реальність. По-перше, треба виходити з того, що війна на весь 2026 рік у фінансовому сенсі для Росії вже "проплачена". Йдеться приблизно про 450 мільйонів доларів на день. Російська економіка, попри виснаження, адаптувалася до цього режиму, і з точки зору грошей вони здатні воювати весь 2026 рік.

Але з точки зору політики можливі зрушення. Питання, наприклад, як проводити вибори в Україні — президента і, можливо, референдум. Ми знаємо, що в Конституції немає прямої заборони на вибори президента під час воєнного стану. Але для цього потрібен реальний режим припинення вогню.

Одна справа — кілька днів тиші, як це було минулого року, що ніяк не впливає на інерцію військової машини. Інша справа — два місяці і більше. Якщо буде такий формат, то є шанси, що воєнний трек піде на зменшення обертів.

Тому я бачу вікно можливостей для припинення вогню. Але саме як "вікно можливостей", а не гарантований сценарій. Бо тривалість цієї війни цілком і повністю залежить від рішення топ-керівництва Російської Федерації, а не від України.

— Як у цьому контексті може діяти Дональд Трамп? Чи варто чекати від нього сюрпризів?

— Я думаю, сюрпризів варто чекати. Зараз Трамп намагається дипломатично, упродовж цих двох–трьох тижнів, подивитися на реакцію Путіна: чи буде з цього якийсь зиск. Зверніть увагу на сигнали, які йдуть зі США: наприклад, що Сполучені Штати не можуть гарантувати підвищення рівня підтримки України, якщо війна триватиме. Або що "немає сенсу тиснути на Путіна за моделлю Мадуро". Коли подібні речі звучать з уст Трампа, я сприймаю це не буквально, а як завуальовані сигнали. Це не прямі погрози Росії, але вони подані так, щоб офіційно до них не можна було причепитися — зокрема й тій же Марії Захаровій.

Водночас ми бачимо, що інформаційно знову піднімається шум довкола законопроєкту Грема–Блюменталя, а також згадки про Індію в контексті можливих 50% мит за торгівлю з Росією. Це може свідчити про підготовку щонайменше економічного удару. Йдеться не обов’язково саме про Індію чи конкретно про цей законопроєкт, а про щось таке, що Трамп може запровадити оперативно, але про що зараз публічно не говоритимуть. І я цілком допускаю, що це може стосуватися, наприклад, російського "тіньового флоту".

Те, що зараз відбувається із зупинками танкерів, формально йде під приводом венесуельського треку. Але Росія від цього страждає, і американці уважно дивляться на реакцію Кремля — а вона, по суті, мінімальна. Це один із напрямів тестування.

Другий — це цінова політика на нафту. Попри заяви, що венесуельська нафта вже пішла на світовий ринок, ми поки що не бачили таких обсягів, які реально могли б його "залити". А йдеться про 30–50 мільйонів барелів — це, на секундочку, від місячного до півторамісячного видобутку Венесуели. Якщо такі обсяги одномоментно викинути на ринок, це може серйозно вплинути на ціни. Так, важка венесуельська нафта не дуже впливає на марку Brent, але є переробні потужності, які налаштовані саме під таку сировину, і попит там є.

Усе це означає, що Трамп зараз, принаймні сигналами, натякає на готовність перейти в роль "поганого поліцейського". Раніше цю роль відігравали ЄС і Велика Британія, а Трамп залишався "хорошим". Тепер же конфігурація може змінюватися.

До речі, навіть у темі можливого "викрадення Путіна" відбувається дуже цікава гра. Я не здивуюся, якщо вона частково спланована. Британці говорять: "Було б непогано організувати викрадення Путіна". Трамп відповідає: "Ні-ні-ні, такого бути не може, як у випадку з Мадуро". Україна каже: "Тоді хоча б Кадирова". І починається публічна дискусія: "Кого ж можна викрасти в Росії, щоб це було ефективно?"

Суть тут у "вікні Овертона" — легітимізувати саму можливість подібних дій як інструменту тиску на Кремль. І я думаю, що це теж створює серйозну нервозність у російського керівництва.

— Застосування "Орешника" — це відповідь Трампу?

— Частково так, але передусім це спроба налякати Європу. У контексті Паризької декларації і можливого введення багатонаціональних сил в Україну після завершення війни Росія намагається зірвати європейський трек.

Тема "Орешника" — це насамперед елемент залякування. Подивіться: ракета з Капустиного Яру пролетіла близько 1500 км і підійшла приблизно на 70 км до кордону. Тепер у Європі малюють ці радіуси — ті ж 1500 км, наприклад з території Білорусі, — і рахують, які цілі можуть опинитися під загрозою. Це класична "лякалка".

Тому я вважаю, що Путін намагається зірвати європейський безпековий проєкт щодо України. Для Трампа це теж певний сигнал, але по суті він нічим не відрізняється від запуску чергової "ундервафлі" з будь-якого іншого полігону.

— Наскільки успішним був Паризький саміт для України?

— Я вважаю, що він був успішним. Не через сам текст декларації — там, справді, не так багато принципово нового, — а через демонстрацію спільної позиції європейців і американців.

Так, США формально не підписали документ — і не могли підписати, бо рівень делегації не дозволяв, та й американці ніколи не фіксують у таких документах прямі зобов’язання щодо можливого силового реагування на Росію. Саме тому з проєкту заяви й зникли жорсткі формулювання. Але сам факт консолідації був продемонстрований.

Це, до речі, могло зламати частину кремлівських розрахунків. Бо логіка Москви була проста: "Трамп — молодець, Європа — поганці, Україна — проблема". А тут три переговорні центри виходять із фактично узгодженою позицією — і це руйнує цю конструкцію. Хоч і не повністю, адже ми знаємо про створення двох робочих груп між США і Росією — з безпекових та економічних питань. Тобто Кремль і далі намагається обійти тему України у своєму двосторонньому треку спілкування з Вашингтоном.

— Призначення Кирила Буданова головою Офісу президента — що воно означає?

— Він одразу взявся за проблемні питання. Ми бачили координаційну нараду з мобілізації та СЗЧ, його участь у кадрових рішеннях.

Далі стало очевидно, що він планує відігравати певну роль і у внутрішній політиці — наприклад, через нараду з Масловим і Мудрою щодо кандидатури міністра юстиції. Багато хто також звернув увагу, що він не сидить у кабінеті Єрмака, а працює в іншому приміщенні, що породило хвилю конспірології, мовляв, Єрмак нікуди не подівся. Це, звісно, більше з розряду жартів.

Але якщо говорити серйозно, то і в зовнішній політиці Буданов проявив себе дуже активно — ми це бачили під час паризьких подій, де навіть його зовнішній вигляд став предметом публічного обговорення. Тобто вже зараз можна констатувати: на нинішній посаді Буданов є вагомою і помітною фігурою. Про його повну ефективність ще рано робити остаточні висновки, але його присутність у політичному полі відчутна.

Очевидно, що попереду — подальші кадрові зміни, зокрема і в структурі Офісу президента. Думаю, нинішній тиждень у парламенті буде багато в чому присвячений саме цьому: там і можливі відставки Малюка, і ротації навколо Шмигаля та Федорова, і питання Фонду держмайна, де має бути призначений новий керівник. Тобто політикум уже відчув появу Буданова на новій позиції, але трансформація управлінських процесів ще триває.

— Перетасовки в силовому блоці посилюють позиції Зеленського?

— Щодо перетасовок у силовому блоці, є поширена думка, що вони посилюють особисту роль Зеленського. Я б сформулював це інакше: вони посилюють не стільки Зеленського як політика, скільки інститут президента як такого. І це принципова різниця.

Коли ми говоримо про посилення Зеленського — це більше про майбутні вибори. А зараз ідеться про зміцнення президентської вертикалі як ключової інституції, якій суспільство реально довіряє. Якщо подивитися на уряд, Верховну Раду, суди та інші інституції, то рівень довіри там часто не перевищує 10–15%. У ситуації невизначеності — чи завершиться війна, чи спрацює мирний трек — влада змушена перебудовувати управлінську модель.

Тому зараз відбувається своєрідне інформаційне "звуження" роботи президентської канцелярії — з акцентом на безпеку, оборону і зовнішню політику, тобто на ті сфери, які прямо належать до конституційних повноважень глави держави. За Єрмака Офіс президента фактично перетворився на надбудову над Кабінетом Міністрів, яка концентрувала у собі майже всі внутрішні й зовнішні процеси. Тепер цю модель, очевидно, намагаються змінити.

Президент, по суті, продемонстрував, що силовий блок тепер безпосередньо працює з ним. Ті кадрові заміни, які ми бачимо, зокрема навколо Малюка і Хмари, свідчать саме про це. Поки що ми не бачимо відкритих політичних провалів — радше це спроба підняти вгору нових людей.

Можливо, певні питання є у тих, хто критикував Єрмака, до пана Іващенка як нового керівника ГУР. Але тут варто пам’ятати, що ГУР — це для нього традиційне місце роботи, і він працював там задовго до Єрмака. Тому прив’язувати Іващенка виключно до попереднього керівника Офісу президента було б непрофесійно, хоча, звісно, певна комунікація між ними існувала.

Що стосується Служби безпеки України, то тут питання залишається відкритим. Ми бачимо, що подання на Хмару досі немає. Можливо, президент чекає формального звільнення Малюка, щоб одразу внести кандидатуру. Поки що ми фактично спостерігали "кастинг" на посаду де-факто голови СБУ — президент зустрічався і з Хмарою, і з Покладом, і з іншими. Це означає, що рішення ще не на сто відсотків ухвалене.

— Чи стане цей рік роком виборів в Україні?

— Вибори назріли. Питання — чи зможуть їх провести. Президентські вибори теоретично можливі — їх можна організувати досить оперативно. Але все впиратиметься в безпекову ситуацію. При цьому я не бачу зацікавленості Російської Федерації у переобранні Зеленського. Якщо подивитися на соціологію, ми бачимо: Залужний виходить то на перше місце, то на друге. Але чи вигідний він Росії? Очевидно, ні. У своїх публічних заявах він чітко визначав політичну мету війни як деімперіалізацію і демонтаж Росії. Чи захоче Кремль бачити такого президента України? Те саме стосується і Буданова — його позиції, ймовірно, не менш жорсткі.

Порошенко також не є вигідною фігурою для Москви, не забуваємо спроби російської пропаганди прирівняти його до Зеленського і створити наратив про "нелегітимність" української влади з 2014 року. Насправді будь-який із реальних фаворитів соціології Кремлю не підходить.

Єдиний сценарій, який був би для Росії прийнятним, — це поява "темної конячки": умовного українського популістського героя з TikTok, який критикує все — владу, мобілізацію, війну — і на хвилі протестних настроїв виходить у другий тур. Саме на такий варіант Кремль міг би розраховувати в разі швидких виборів.

Якщо ж діяти стратегічно, то Росії більше вигідно виростити свого українського "Іванішвілі". А таких потенційних фігур у нас кілька. Але не факт, що їх допустять до реальних виборів.

Чи готується влада до виборів? Так, певні процеси вже йдуть. Ми бачимо активізацію робочих груп, бачимо напрацювання ЦВК щодо змін до виборчого законодавства. З технічного боку багато речей уже пропрацьовано, хоча правила ще можуть суттєво змінитися.

Принаймні президентські вибори — це той мінімум, який теоретично можна провести. І цей фактор уже є частиною переговорного треку. Бо готовність України до виборів знімає одну з ключових тем тиску з боку Заходу. Ми ж пам’ятаємо, що ще з 2023 року цю тему активно піднімали, зокрема під час візитів західних емісарів до Києва. Тепер же підготовка до виборів дає Україні додатковий геополітичний простір для маневру.