Фінський досвід та уроки для України

30 листопада у Фінляндії згадували «Зимову війну». 86 років тому розпочалася радянсько-фінська війна 1939-1940 рр., що стала для країни не просто історичним епізодом XX століття, а символом стійкості та фундаментом сучасної оборонної доктрини.

Агресія РФ проти України 24 лютого 2022 року відкрила старі рани фінів, викликані «Зимовою війною». Вони активно допомагали українцям, ставши першими серед іноземних партнерів, хто не соромився передавати росіянам привіти про відплату. За донати на українську армію, фіни просили наносити написи на снаряди для ЗСУ, наприклад: «Ми ніколи не забудемо 1939 року», «У дусі Зимової війни», «Між очей. З повагою, Маннергейм».

"Незнаменита війна", як колись називали радянсько-фінську війну 1939-40 років, тривала 105 днів. У ході бойових дій загинуло майже 30 тисяч фінів і було втрачено 11% територій країни. Наступні події 1941 – 44 років, які отримали назву «війна - продовження» і «окрема війна», призвели до виходу Фінляндії з Другої світової війни та укладання перемир'я з СРСР, в обмін на згоду розірвати союз з Німеччиною та вигнати німецькі війська зі своєї території. Умови договорів із СРСР 1947-48 р. стали відправною точкою формування курсу «фінляндизації».

Зберігаючи формальну незалежність та демократичний лад, Фінляндія мала враховувати інтереси Радянського Союзу у своїй зовнішній політиці. Гельсінкі проголосив тоді нейтральний статус, який припинив своє існування у 2023 році вступом країни до НАТО.

Історичні паралелі

Війну РФ проти України часто порівнюють із «Зимовою війною». Аналогій та паралелей справді багато. Але, хоча історія повторюється, вона ніколи не повторюється один до одного.

Територія сучасної Фінляндії з 1809 по 1917 рік входила до складу Російської імперії як Велике Фінляндське князівство з широкою автономією: власним парламентом, валютою і кордонами. На тлі Жовтневої революції уряд Фінляндії узяв на курс на вихід зі складу імперії та проголосив незалежність уже у грудні 1917 року. Молода держава відразу виявилася втягнутою у громадянську війну: за владу билися «червоні», що орієнтувалися на радянську Росію, і «білі», яких підтримувала Німеччина. Перемогу здобули «білі», що зумовило консервативний та антирадянський напрямок політики у перші роки існування країни.

У міжвоєнний період у Фінляндії складалася парламентська демократія, хоча внутрішнє життя супроводжувалося кризами, сильним впливом правих рухів та небезпекою, яка походила від Радянського Союзу. Незважаючи на низку політичних криз, республіка поступово зміцнювала свої інститути та економіку, і їй вдалося зберегти демократичну основу. При цьому спроби створення спільної системи оборони від радянської небезпеки провалилися. До 1934 року лише Латвія, Литва та Естонія уклали Балтійський союз. Фінляндія, своєю чергою, обрала обережний нейтралітет, обмежившись договором про ненапад.

На рубежі 20–30-х років у Радянському Союзі відбулося повернення до імперської моделі – природно, без вимови слова «імперія». «Збирання земель» – це такий патерналістський підхід до народів, що живуть у прикордонні колишньої Російської імперії і опинилися за межами нової радянської держави. Нічого не нагадує?

Як і 1939 року, у 2022-му Москва, оголошуючи про вторгнення, головним його обґрунтуванням назвала провал спроб вирішити проблеми дипломатичним шляхом. Напередодні радянсько-фінської війни уряд СРСР вимагав від Фінляндії відсунути кордон на північ, поступившись частиною Карельського перешийка і низкою островів, а натомість пропонував території в Східній Карелії. Технічно все виглядало як «чесний обмін» невеликої ділянки фінської землі на більший радянської. Але насправді це позбавляло Фінляндію захисту та робило її вразливою для агресії, оскільки до обмінної території входила «лінія Маннергейма» — головний пояс оборонних укріплень країни. Політична еліта Фінляндії виступила категорично проти цієї пропозиції.

Так само, як і у фінській війні, вторгненню РФ в Україну передував тривалий і безуспішний дипломатичний процес, у ході якого Москва намагалася отримати потрібний їй результат – реалізацію політичної частини Мінських угод та нейтральний статус України. Але з обох питань отримала відмову від України та Заходу.

86 років тому 30 листопада було абсолютно варварське бомбардування Гельсінкі. Хотіли бомбити військові склади та порт, а потрапили по житлових кварталах. Молотов говорив, що це радянські літаки скидають гуманітарну допомогу. Фіни прозвали касетні 600-кілограмові бомби, які використовував СРСР, «хлібними кошиками Молотова» і вигадали власний подарунок сталінському наркому – «коктейлі Молотова».

У перші дні Зимової війни у ​​грудні 1939 року радянське керівництво спробувало надати агресії видимість «визвольного походу», стверджуючи, що Червона армія воює не проти Фінляндії, а проти «буржуазного режиму в Гельсінкі», «звільняючи фінських робітників».

Зараз у Москві також кажуть, що російські ракети, шахеди, КАБи «звільняють» «братський народ» України від «нацистів».

Як 1939-го, так і 2022-го спочатку Москва ставила максималістські цілі (встановлення лояльного собі уряду у Фінляндії та в Україні). У Фінляндії 1 грудня 1939 року у зайнятому радянськими військами Терійоки було створено «Фінляндський народний уряд» на чолі з Отто Куусіненом, ветераном фінського комуністичного руху. У лютому 2022 року Росія так само везла у своєму «обозі» «тимчасовий» проросійський уряд, який мав встановити в Україні «новий порядок», проте кардинально недооцінила силу опору, ще сильніше ніж у 1939 році.

Тоді проти 250-тисячної фінської армії Сталін кинув у бій 420 тисяч солдатів. Цього було явно недостатньо, щоб створити необхідну перевагу в живій силі для швидкого прориву, але перевага в живій силі була очевидною. У лютому 2022 року проти України було відправлено армію чисельністю, за різними оцінками, у 150-180 тисяч солдатів, що було менше ніж на момент вторгнення становили сили оборони України (ЗСУ, Нацгвардія, Прикордонні війська). А після того, як в Україні розпочали мобілізацію та призов резервістів, а також завдяки великому припливу добровольців, сили оборони збільшились одразу на сотні тисяч людей, створивши багаторазову чисельну перевагу над агресором.

1939-го, спираючись на свою перевагу, радянські командири прогнозували перемогу над Фінляндією протягом десяти днів. Через це радянські солдати були одягнені у звичайні шинелі та чоботи. І вони зовсім не знали, що таке фінська зима. Спочатку радянські війська почали просуватися вперед на всіх напрямках. Але потім, зіткнувшись із потужним опором противника, який обороняється, стали нести великі втрати.

«Душою» оборони Фінляндії був головнокомандувач Карл Густав Маннергейм. На початку війни йому виповнилося 72 роки. План Маннергейма – затягнути радянські війська на засніжені прикордонні лісові території Фінляндії, де їм необхідно було нав'язати партизанську війну.

Просуваючись вперед, радянські дивізії почали розтягуватися у довгі каравани. Мобільні лижні групи у білому камуфляжі атакували розтягнуті колони з флангів та швидко відступали.

На рівнинній місцевості проблемою для фінів було зупинити танки. Крім мін, проти броні працювали артилерія, протитанкові рушниці та бетонні зуби дракона. У фінських військах створили спеціальні загони знищення танків. Окрім гранат, вони були озброєні «коктейлями Молотова» - які почали масово виробляти лікеро-горілчані заводи Фінляндії.

Поступово фіни зрозуміли, що розтягнуті  радянські дивізій можна оточувати і знищувати. Для цього використовувалася тактика "motti". Спочатку фіни блокували рух голови колони та можливості для відступу. Далі колона розбивалася на окремі «котли», які оточувалися та поступово знищувалися. Додаткові страждання оточені переживали через нестачу теплого одягу та неможливість доставити запаси.

Яскравим прикладом тактики «motti» стала битва біля селища Суомусалмі, де була оточена радянська 163 дивізія. На допомогу їй пішла 44 стрілецька дивізія, яка теж була оточена на марші на вузькій ділянці між двома озерами. Обидві дивізії майже повністю знищені. Командування 44-ї дивізії, яке змогло вирватися із залишками бійців, було розстріляно перед строєм.

Ключові бої сталися на Карельському перешийку, де Червона армія зупинилася на лінії Маннергейма – 136 км смузі з дотів, дзотів та артилерійських вогневих точок. Виявилося, що СРСР у своїй самовпевненості нічого не знав про фінські укріплення. Керівництво СРСР наприкінці грудня ухвалило рішення зупинити наступ і зайняти оборонні позиції.

У лютому 2022 року Росія також планувала взяти Київ за три дні, а в покинутій російській бронетехніці було виявлено парадні військові мундири, призначені для проходження парадним маршем по Хрещатику. Як і Фінляндія Україна зустріла «визволителів» не квітами, а потужним опором. Російський розрахунок на параліч української армії провалився. Частини ППО почали збивати російські літаки та ракети. Сухопутні війська розпочали бій у всіх напрямках – Чернігів, Суми, Харків, Київ, південь. Десант РФ під Києвом було частково знищено. Вже в перші 48 години були підбиті десятки танків, знищені колони російської бойової техніки у Бучі, Ірпені, Чернігові, на підступах до Харкова. Крах державного управління, на який розраховували у Кремлі, також не відбувся. Президент Зеленський залишився у Києві, працював парламент та Кабмін, координували свої дії МВС, СБУ та Тероборона. Одним словом, у перші дні війни Україна зустріла окупантів тим, чого від неї чекали найменше: стійкістю, самоорганізацією, масовим опором та єдністю суспільства.

Як 1939-го, так і 2022-го, побачивши провал початкових планів, Москва була готова до переговорів про припинення війни на тих же умовах, що й до її початку. І так же як фінське керівництво у січні 1940-го, українська влада навесні 2022 року відповіла відмовою. В обох випадках чималу роль у такій відмові відіграла обіцянка масштабної допомоги з боку західних держав. І в цьому сенсі Україні пощастило більше ніж Фінляндії. Гельсінкі так і не дочекався обіцяної висадки експедиційних сил Франції та Великобританії на півночі країни. Можливості союзників допомогти Фінляндії були вкрай обмежені. Вони самі перебували у стані великої війни з Німеччиною і не мали з фінами спільного кордону.

Єдиною країною, яка надавала не лише допомогу у постачанні військової техніки та озброєнь, а й сформувала Добровольчий корпус, який повоював у радянсько-фінській війні, була Швеція. «Справа Фінляндії – твоя справа. Вступай у Добровольчий корпус», - йшлося на плакаті, який розповсюджували шведські волонтери під час війни. Понад 11 тис. добровольців з інших країн прибули до Фінляндії під час війни. Понад 8 тис. зі Швеції, кілька сотень добровольців прибули з Норвегії, Данії та США.

У наданні військової допомоги Україні у західних союзників набагато більше можливостей і Київ через західний кордон може отримувати її у необмеженій кількості. Інша річ, що за заявами українських офіційних осіб її недостатньо. Але з погляду логістики – перешкод для її збільшення не існує.

Повертаючись до історичних паралелей, скажімо, що як 1940-го, так і сьогодні розрахунок на швидкий розгром імперії не виправдався. Навпаки, Москва в обох випадках відбила контрнаступ, а потім, підтягнувши нові резерви, змінивши тактику, використовуючи нову техніку перехопила ініціативу на фронті, просуваючись на багатьох його ділянках і захоплюючи нові території. У лютому 1940 року Червона армія прорвала лінію Маннергейма і почала наступ углиб Карельського перешийка. До кінця радянсько-фінської війни на фронті було під 800 тисяч радянських солдатів. На четвертий рік війни Росії проти України деяким українським бригадам, як і фінам, також відверто не вистачає піхоти, щоб стримувати «повзучий» наступ росіян. Саме тому противнику вдається просочуватися на певних ділянках і захоплювати нові території.

Розуміючи, що Фінляндії для подальшого опору не вистачає людських та військових ресурсів Карл Густав Манергейм із важким серцем йде на підписання принизливої ​​Московської мирної угоди. Фінляндія втратила 11% своєї території, включаючи Виборг, Карельський перешийок, частину Ладозького узбережжя та здала в оренду СРСР півострів Ханко для військово-морської бази.

З втрачених земель було змушено переселитися понад 400 тисяч фінів, що стало найважчим економічним та гуманітарним викликом для маленької країни. Незважаючи на поступку територій, Фінляндія зберегла свою державність – це маршал Маннергейм, який вважав найважливішою перемогою у протистоянні з сильнішим противником.

Головна відмінність сьогоднішньої України від Фінляндії 1940 року полягає в тому, що Росії не вдалося завдати поразки такого рівня, як прорив «лінії Маннергейма». Мається на увазі, що навіть відступаючи, ЗСУ не допускають глибоких проривів лінії фронту, які загрожували б повним розгромом усієї армії. Аналогом прориву «лінії Маннергейма» для України могли б стати захоплення Дніпра та Запоріжжя, Одеси та відрізання від Чорного моря, чи знову загроза захоплення Києва. Поки що РФ дуже далека від такого сценарію, незважаючи на вихваляння Путіна, що дії окупантів на півночі Запорізької області можуть призвести до обвалу фронту.

Сьогодні Україна відбиває не лише атаки ворога, а й спроби примусити її до принизливого миру та направити шляхом так званої «фінляндизації».

«Фінський сценарій» – не для України…

Після втрати Карельського перешийка Фінляндія опинилася у вразливому становищі. СРСР окупував країни Балтії, а  на Заході в Гельсінкі не залишилося надійних союзників. У цих умовах фінське керівництво на чолі з президентом Рісто Рюті та головнокомандувачем Карлом Густавом Маннергеймом почало шукати опору в Берліні. У 1941 році Фінляндія вступає у війну проти СРСР, на стороні Німеччини, прагнучи повернути втрачені території та убезпечити країну від нової загрози. «Війна – продовження», як офіційно називається друга радянсько-фінська війна 1941-1944 рр., наступна за «Зимовою війною» 1939-1940 рр. знову закінчилася поразкою Фінляндії. У 1944 році Червона армія перейшла в наступ на Карельському перешийку та у Східній Карелії, прорвавши фінську оборону та створивши загрозу захоплення Гельсінкі. Під цим тиском Фінляндія пішла на переговори і у вересні уклала перемир'я, погодившись розірвати союз із Німеччиною та вигнати німецькі війська зі своєї території.

Після війни було підписано Паризький мирний договір 1947 року, який закріпив за СРСР всі територіальні придбання 1940 року і зобов'язав Фінляндію передати СРСР район Петсамо (Печенга), багатий на залізняк. Фінляндія зобов'язалася виплатити СРСР значні репарації, що підірвало економіку країни, і взяла він політичні зобов'язання вступати у військові союзи, спрямовані проти Москви. У 1948 році було укладено Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу між СРСР та Фінляндією, який закріпив особливий статус країни. Зберігаючи формальну незалежність та демократичний устрій, Фінляндія мала враховувати інтереси СРСР у своїй зовнішній політиці:

Умови договорів 1947-48 років стали відправною точкою для формування курсу «фінляндизації».

За президентів Юхо Кусті Паасіківі (1946–1956) та Урхо Кекконене (1956–1982) було обрано стратегію, яка увійшла в історію як «доктрина Паасіківі–Кекконена». Вона виходила з того, що єдиним способом зберегти демократію, парламентську систему та фактичний суверенітет було врахування інтересів СРСР у зовнішній та внутрішній політиці. У зовнішній політиці "фінляндизація" означала, що країна залишалася нейтральною. Гельсінкі демонстративно відмовлявся від участі в ініціативах, які могли дратувати Москву: наприклад, у плані Маршалла чи зближенні з НАТО. Натомість, країна підтримувала образ «мосту» між Сходом та Заходом, не вступала у військові блоки, зберігаючи дистанцію, як від Варшавського договору, так і від західних структур.

У внутрішній політиці «фінляндизація» виявилася насамперед у самоцензурі та обережності риторики щодо СРСР. Одразу після війни на вимогу радянської контрольної комісії з бібліотек та книгарень вилучалися антирадянські видання, а пізніше діяла практика заборон та обмежень на книги та фільми з антирадянським змістом.

Водночас у Фінляндії зберігалися багатопартійна система, вільні вибори та ринкова економіка. Не вступаючи у військові блоки, Фінляндія зміцнювала власну обороноздатність, щоб забезпечити стримування можливого вторгнення. У 1968 році вона прийняла доктрину територіальної оборони, розраховану на використання великих та малонаселених територій для вимотування потенційного агресора. Впровадила концепцію тотальної оборони, яка потребує використання всіх ресурсів суспільства на захист під час війни.

Після розпаду Радянського Союзу 1991 року Фінляндія анулювала всі домовленості. 1995 року вона вступила до Європейського союзу, а після агресії Росії проти України 4 квітня 2023 року стала членом НАТО. Фінська трансформація: від нейтралітету до НАТО дуже повчальна.

Сьогодні Путін намагається нав'язати Україні модель жорсткої «фінляндизації»: заборона вступу до НАТО, обмеження збройних сил, право Росії визначати зовнішньополітичний вектор розвитку, визнати втрату територій. Але, на відміну від Фінляндії, яка самостійно обрала цю модель, щоб уникнути окупації, українське суспільство та держава не готові до моделей обмеженого суверенітету.

Більше того, путінська «фінляндизація» суттєво відрізняється від історичної моделі. СРСР визнавав фінську державність і не намагався знищити фінів як націю. У той час як Росія заперечує саме існування українського народу, вважає Україну «штучною державою», прагнучи контролювати не лише політику, а й ідентичність країни.

У період «холодної війни» «фінляндизація» стала запорукою виживання країни, і обережна нейтральність справді забезпечувала безпеку Фінляндії. Але сьогодні ситуація помітно змінилася: вторгнення Росії в Україну показало межі такої моделі, зробивши очевидним, що політика компромісів втратила захисний ефект і Фінляндія віддала перевагу заміні свого нейтралітету на гарантії колективної безпеки в НАТО.

Україна також уже «проходила» позаблоковий статус у 1991 – 2014 роках. Однак він не запобіг анексії Криму, агресії на Донбасі та повномасштабному вторгненню у 2022 році. Тому, як і Фінляндія, вона пройшла шлях від нейтралітету до свідомого вибору Північноатлантичного альянсу. І альтернативи цьому процесу – немає. У нинішніх умовах відмова від інтеграції до ЄС та НАТО – це, по суті, «фінляндизація 2.0» і перетворення України на «буферну державу», як каже Орбан, європейську «сіру зону». А до цього українське суспільство явно не готове.

Игор Алєксєєнко,  для "ОстроВа"