Донбаські привиди. Як Україна віддавала Донбас…

Коли мене просять розповісти про коріння кризи, яка ось уже 9 років вбиває колись найгустонаселеніший промисловий регіон СРСР, узагальнено питання звучить так: «як росія забирала Донбас?». Мене це ображає. Саме формулювання позбавляє Україну суб'єктності, наче вона пасивний об'єкт, у якого кожен може забрати будь-що.

Крім того, така постановка питання знімає з України відповідальність за те, що відбувається на її території. А якщо не усвідомити своїх помилок, то не буде й рятівних висновків, здатних позбавити східноукраїнський регіон рецидиву конфлікту в майбутньому.

Тому ця стаття не про те, «як росія забирала…», а про те, як Україна віддавала Донбас росії. Тому що Путін мав ті можливості, які давали йому ми, українці. Звичайно, це не знімає відповідальності з росії, яка веде себе як гопник, який нападає на слабкого. Але й дрищ, який замість того, щоб посилювати дух і тіло, сидів на енергетичній і фінансовій наркоті, яку йому постачав гопник, теж - не випадкова жертва.

Жаль, що осмислення цих страшних помилок доводиться робити на тлі сотень тисяч смертей. Але ще гірше, що люди, яким психологічно простіше звинувачувати у своїх бідах будь-кого, окрім себе (путина, російських, російськомовних….) не виправляють, а посилюють ці помилки прямо зараз…

«Донбас–проросійський» – міф!

Вважають, що Донбас завжди був проросійським. Це міф! Почнемо з того, що під час перепису населення 2001 року на Донеччині 56.9% назвали себе українцями і лише 38,2% - руськимии. На Луганщині українцями вважали себе 58%, а руськими – 39%.

Тут важливо розуміти, що міське населення Донбасу (якого там 90%) формувалося у другій половині 19-го – на початку 20 століть під час промислової революції та радянської індустріалізації. Швидкий розвиток промисловості спричинив різке збільшення населення, яке з'їжджалося на Донбас з усієї імперії, а потім – СРСР. Туди їхали всы: хтось за довгим рублем, а хтось — збігаючи від проблем (наприклад, від розкуркулювання). Це створило такий котел народів, у якому поняття національності стало дуже умовним та визначалося вольовим рішенням одержувача паспорта.

Якщо додати до цього змішані шлюби з місцевими (а в селах Донбасу досі переважно розмовляють українською мовою), то кожен сам вирішував, як записати себе в анкеті. Оскільки в СРСР було престижно бути руським, то «руськими» на Донбасі ставали люди з українськими прізвищами, а більшість таких «руських» жодного разу в житті не були в росії.

Це важливо, оскільки за такої ситуації перепис населення 2001 року дає уявлення не так про національний склад регіону, як про самоідентифікацію його населення у перше десятиріччя незалежності. Впевнений, що якби наступний перепис пройшов у 2012 році, під час Чемпіонату Європи з футболу, матчі якого проходили і в Донецьку, то українцями назвали б себе набагато більше людей.

Тож, проросійським український Донбас, ніколи не був. Але тоді яким же він був?

Донбас та незалежність

Страйк шахтарів Донбасу, який розпочався у березні 1991-го, фактично, став одним із ключових елементів здобуття Україною незалежності. Серед його вимог були: «Надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України» та «Створення Ради Конфедерацій суверенних держав із повноваженнями координуючого органу».

Але самі шахтарі не приховували, що поява у них політичних вимог зумовлена не пробудженням національної самосвідомості, а нездатністю керівництва СРСР виконати їхні економічні вимоги. Саме погіршення економічних умов життя та тотальний дефіцит товарів змусили шахтарів вийти на вулиці у 1989-91 роках.

До речі, одним із перших результатів страйку 1989 року було ухвалення Верховною Радою УРСР Закону «Про економічну самостійність Української РСР». Це говорить про те, що місцеві (партноменклатурна та промислова) еліти побачили свій інтерес від розпаду СРСР. І теж, насамперед, – економічний.

Теза про те, що «Україна годує весь Союз» відіграла далеко не останню роль у тому, що на референдумі про Незалежність України у грудні 1991 року 83,9% тих, хто взяв участь у Донецькій області, проголосували «за». Проти незалежності висловились 12%. У Луганській області ці цифри склали, відповідно, 80,65% та 13,4%. Менше прихильників незалежності виявилося лише у Криму та Одеській області.

Тобто через особливості формування народонаселення регіону, його промислової та урбаністичної специфіки він просто не міг сприймати українську національну ідею на рівні мови чи історії, як це було на Заході України. На Донбасі українська національна ідея розглядалася не як мова та Бандера, а як економічний добробут та посилення демократії у вигляді впливу робітничого руху на всі процеси життя. Інакше кажучи, - хліб та повага. Такою є особливість цього регіону. Вона ні погана, ні хороша, її не потрібно було оцінювати, її потрібно було просто прийняти як історично сформовану об'єктивну даність. І враховувати у формуванні подальших державних політик в Україні.

Тим більше, що саме до мови та вишиванки Донбас ворожим ніколи не був! 1990 році Страйковий комітет шахтарів, спільно з Товариством української мови Донецька, зажадав від влади вирішити проблему з відкриттям у місті першої середньої школи з українською мовою викладання.

«Червоні директори» та сепаратизм

А потім був ще один страйк уже в незалежній Україні. 1993 рік. Причиною його стало різке зростання цін та заборгованостей із зарплати. Шахтарі висунули вісім вимог щодо збільшення мінімальної зарплати, виплати готівки, зниження відсотка відрахувань до бюджету України, індексації заробітної плати тощо. Інакше погрожували припинити перерахування коштів з банків регіону до Києва. До страйку приєдналися металурги, хіміки, машинобудівники тощо.

За вимогами, наприклад, про повернення держпідприємствам штрафів за перевищення фондів споживання, дотації тощо було очевидно, що за спинами робітників стояв директорський корпус підприємств, які страйкували. Це ті, кого називали «червоні директори» - вони отримали свої посади та статуси ще за СРСР та КПРС, і в умовах ослаблення центральної влади набирали все більшої ваги у регіонах.

До речі, у підсумку страйку реально задоволені були лише «директорські» вимоги. І це не дивно. Прем'єр-міністром тоді був також «червоний директор» Леонід Кучма. Першим віце-прем'єром – колишній директор донецької шахти ім. Засядька Юхим Звягільський…

І ще один цікавий момент: практично в день початку страйку Донецька облрада (що складається переважно з тих же «червоних директорів») підтримала вимоги шахтарів, і, що називається «під шумок», висунула свої – щоб у регіоні залишалося 70% зароблених коштів , а також про передачу під контроль області 400 основних промислових підприємств.

Тобто після розпаду СРСР і в умовах слабкої влади в Києві місцеві еліти, які тоді уособлювалися «червоними директорами», використовуючи робочий рух, боролися за гроші та владу у власних регіонах. Росію тоді ніхто не кликав! Чому? Все дуже просто – бо Росія сама на той час була у важкій економічній ситуації. Російська єльцинська нестабільність лякала місцевих не менше, ніж українська. Друге - сама РФ тоді була більше зайнята собою, ніж сусідами. Ну і третій, найважливіший чинник – «червоні директори», як і більшість населення Донбасу , були ментально радянськими людьми, але аж ніяк не російськими!

Вперше мовні та політичні питання з Донбасу почали звучати 1994-го. І не від робочого руху, а знову від «червонодиректорських» обласних рад Донецької та Луганської областей. Цього року, одночасно з виборами до Верховної Ради України, у двох східних областях було проведено «консультативні опитування»: про федералізацію України; про російську мову як другу державну; про статус російської мови нарівні з українською у діловодстві, освіті та науці у Донецькій та Луганській областях; а також про глибшу інтеграцію в СНД. На всі запитання 80-90% виборців відповіли – «за».

Неофіційним гаслом тієї кампанії було модифіковане «Україна годує СРСР», яке тепер звучало: «Донбас годує Україну». Народ, звичайно, повівся. Особливо в умовах, коли не Київ, а саме директор «рідного» заводу визначав, чи буде тобі що поставити завтра на стіл дітям, чи ні.

На перший погляд усе це виглядає як регіональний сепаратизм. Деякі автори в україномовному сегменті інтернету навіть бачать його причину у «російськомовності» регіону. Але по суті, місцева еліта поводилась так і з тих же причин, що й республіканська на початку дев'яностих, коли Україна виходила із Союзу. На тлі нездатності центру забезпечити соціально-економічну стабільність населення, і відчувши в цьому можливість зміцнити власну економічну та політичну владу, регіональні еліти почали замикатися в собі та замикати на себе все, бажаючи фактично зберегти статус кво. Тобто, ті ж умови життя, за яких вони отримали своє елітне становище.

Якби Київ тоді зміг стабілізувати економічну та політичну ситуацію в країні, місцевим елітам не довелося б рятувати себе, захоплюючи шлюпку на кораблі, який тоне. І навіть теза про поглиблення інтеграції з СНД була зумовлена не симпатіями до Росії, а бажанням зберегти ті ще радянські виробничі зв'язки, які забезпечували роботу донбаським підприємствам і, відповідно, гроші їхнім керівникам.

Така модель поведінки була природною для всіх регіональних еліт не лише України, а й більшості пострадянських країн. Просто дозволити її собі могли лише ті, хто мав економічні передумови для цього. У найпромисловішого та самого густонаселеного регіону України вони були.

Захист, напад, образа

Але незабаром «сепаратизм» було відкинуто через непотрібністю. Після виборів 1994 року, коли донбаська еліта побачила механізм поширення свого впливу на всю країну, вона почала орієнтуватися вже не на «рятувальну шлюпку», а на капітанський місток всього корабля.

У Донецьку на той час з'явилися сіті-лайти «У Києві роблять політику, у Донецьку – гроші». Виникли перші та найпотужніші в Україні корпорації: «Атон» та «ІСД», які замкнули на себе постачання російського газу промисловим підприємствам регіону та збут їхньої продукції. Почала формуватися нова еліта - ті, кого потім назвуть "донецький клан" .

Їхнім політичним крилом на той час була перша «донецька» всеукраїнська партія – Ліберальна партія України. Дуже швидко вона стала однією з найактивніших та найвпливовіших в Україні. Фактичним лідером ЛПУ був перший український публічний олігарх Євген Щербань. Бізнесмен-новатор - він справді сповідував ліберальні цінності і мислив масштабами всієї країни. Успішний, молодий, привабливий, прогресивний та супер-багатий – багато політиків в Україні робили ставки на нього. До парламентської фракції ЛПУ («Соціально-ринковий вибір») входили відомі всеукраїнські політики, наприклад, такі як Євген Марчук.

Однак у 1996 році, після повернення з Москви з ювілею Йосипа Кобзона, прямо в аеропорту Євгена Щербаня було вбито. Незадовго до цього, крісло голови Донецької обласної адміністрації втратив його однофамілиць та однодумець Володимир Щербань. Донецький лібералізм, який прийшов на зміну «директорському сепаратизму», був повністю розгромлений. І все це на тлі відкритої ворожнечі з «дніпропетровським кланом», який тоді уособлювали Л. Кучма та прем'єр-міністр Павло Лазаренко… Тобто це була перша поразка донецьких у міжрегіональній боротьбі. І вони зробили з неї висновки.

На уламках імперії Щербаня незабаром зійшла інша, ще яскравіша зірка – Рінат Ахметов, в орбіті якої «роздмухувався газами» і Віктор Янукович. Щоправда, ця модифікація регіональної еліти мала далеко не ринкове коріння і сповідувала зовсім не ліберальні цінності… Маючи кримінальне минуле, «зробивши себе» грою в карти, вони швидко взяли під тотальний контроль і місцеві ЗМІ і політичну «фауну». А після того, як Донбас забезпечив у 1998 році другий президентський термін Леоніду Кучмі, вони отримали від нього практично монополію на область та її ресурси.

З того моменту і аж до 2014-го року донецькі та луганські еліти системно культивували регіональний патріотизм, який дозволяв їм контролювати своє населення, а завдяки електоральній щільності областей, отримувати  серйозний політичний вплив у країні.

В основі цього «патріотизму» лежала образа та почуття небезпеки, що виходить (згідно з попереднім досвідом), від інших регіональних кланів. І навіть питання російської мови, які незмінно порушувалися у всіх виборчих кампаніях місцевими політиками, були орієнтовані на маніпулятивний захист місцевої специфіки, та аж ніяк не на інтереси сусідньої держави.

Але найгірше у цій ситуації – те, що «регіональна ідея» була безальтернативною на Сході України. Не ризикуючи пікіруватися з небезпечними «донецькими», представники інших партій та ідеологій, починаючи з кінця 90-х і до 22-го року, практично «забили» на Донбас. Більшість обласних та міських організацій всеукраїнських політичних партій, навіть опозиційних, тісно співпрацювали з місцевою владою, і, по суті, були бутафорськими. Найгірше, - найчастіше їхня діяльність зводилася до «технічної» участі у виборчих комісіях та «продажу» округів кандидатам від тих самих регіоналів. У 2014 році це обернеться і проти України та проти самої донецької «еліти». Але ще раз – фактично до 2014 року масових проросійських настроїв на Донеччині не було!

Втім, ключове слово в останньому твердженні – «масових», тому що об'єктивно кількість людей, які з симпатією дивилися на східного сусіда у 2000-х стала збільшуватися. І не лише на Донбасі! Зумовлено це було знову ж таки внутрішньополітичними та економічними проблемами в самій Україні.

Давайте просто порівняємо кінець дев'яностих-початок двохтисячних в Україні та в Росії. У Києві – скандал із вбивством журналіста Гонгадзе; шок від аудіоплівок, що доводять, причетність до нього президента країни; виснажлива акція «Україна без Кучми»; безвладдя та невизначеність . А в Москві – молодий, вольовий президент, який вміє ефектно говорити та ефективно вирішувати проблеми.

На Донбасі – закриття підприємств, безробіття та низький рівень зарплат. А у сусідів, особливо в столицях, є й робота, і зарплати в рази вищі, та й взагалі економічний бум.

Зрозуміло, що жителі Донецької та Луганської областей стали їздити в росію на заробітки. Не тому, що мова чи любов до матрьошки, а тому що географічно ближче. Аналогічно, й з тих же мотивів, іздили до сусідньої країни й жителі Західної України. Тільки їм пощастило – їхній регіон межує з Польщею, а не росією. Це об'єктивні та вимушені процеси. Навряд чи люди, які виїжджали на заробітки в чужу країну (не важливо – до РФ, чи РП), кидали б свої сім'ї, якби могли прогодувати їх, працюючи в рідному місті.

Але ще раз – це було на побутовому рівні. У політиці всі проросійські партії (наприклад, «Руський блок», «Громадянський конгрес»), які хоч якось звучали в Донецьку в 90-х, до середини 2000-х просто розчинилися в маргінесі. У тому числі завдяки зусиллям місцевої еліти (!). Ті, дещо дивні люди алкогольної зовнішності, які з незрозумілими прапорами щороку ходили до пам'ятника Артема в Донецьку відзначати річницю якоїсь Донецько-Криворізької республіки, сприймалися не інакше як міські божевільні.

Навіть якщо згадати події Помаранчевої революції та політтехнологічний розкол України на Захід та Південний Схід, то й він був орієнтований не на створення проросійських настроїв, а на мобілізацію своїх електоратів головними суперниками Ющенка та Януковича. По суті, цією технологією користувалися штаби обох кандидатів, лише одні тиражували карти з Україною, поділеною на «сорти». А інші – тиражували цю карту, розповідаючи яке зло несуть нею перші…

Тобто, це були ігри українського політикуму (хоч і придумані російськими політтехнологами Партії регіонів), але саме ця міжрегіональна напруженість, і культивація міфів, які її живили (насамперед, про «проросійськість Донбасу» та «бандерівців»), у 2014 році стали тими дріжджами, що підняли на Донбасі опару «руського світу».

У свою чергу, на Заході України вони стигматизували населення Донбасу, перевівши його відразу і поголовно в розряд «не свідомого».

Це сталося не з волі Москви, це робилося тому, що було вигідно українським політикам, і на Заході, і на Сході, і в Києві.

З приходом у 2000 році до влади путіна, Москва через контрольовані нею телеканали і шляхом різного роду підкупу українських еліт стала системно підігрівати ці міфи. А Майдан 2013-14 років, спричинений діями Януковича та його «Сім'ї», став новим генератором для них.

Причому як на Сході, і на Заході країни. До того моменту, як «рвануло» у Києві, в Донецьку теж вже були незадоволені Януковичем. І бізнес, який страждав від свавілля «Сім'ї», і прості люди, які чекали і не дочекалися від «свого» президента покращення свого життя. Але те, що відбувалося у столиці під час Майдану, розглядалося у Донецьку не як боротьба за геополітичний вектор країни чи справедливість, а як чергова спроба принизити регіон та забрати те, що було «нажито непосильною працею». До речі, побоювання не є безпідставними. Тому що в Україні переділ ринків та знищення конкурентів після зміни політичної влади – справа звичайна.

Трагічною помилкою східноукраїнських еліт було те, що вони у лютому-травні 2014 року бачили загрозу лише з Києва, але не розгледіли загрози для себе з Москви. А коли розгледіли, було вже пізно.

Ще однією трагічною помилкою, але вже української держави, була відсутність у регіоні державних інституцій. Тобто формально вони були, але фактично підпорядковувалися не державі, а місцевим елітам, які, як я вже писав вище...

Ну і вже не помилкою, а, швидше за все, російською спецоперацією, поєднаною з небескорисливою дурістю, було скасування Верховною Радою 23 лютого 2014 р. на хвилі революційної перемоги в Києві Закону «Про основи державної мовної політики».

Він був прийнятий у 2012 році зусиллями Партії регіонів та гарантував застосування мови, яку 10% населення регіону вважали рідною, нарівні з державною у цих регіонах.

Потрібно сказати, що на практиці цей закон майже не застосовувався, але політики як західноукраїнські, так і південно-східні завжди використовували «мовне» питання як найбільш чутливе для своїх електоратів, тому й ухвалення закону та його скасування були подані як символічні акти перемоги одних над іншими.

Найцікавіше, що в.о. Президента України Олександр Турчинов так і не підписав рішення Верховної Ради з мови, але це було вже ні для кого не важливо. Росія одразу ж використала цей козир. «Скасування» цього закону і кампанія зі знесення пам'ятників Леніна стали тим емоційним тригером, який загострив почуття образи і небезпеки, що довго культивувалося на Донбасі, до межі.

Якби парламент на тлі перемоги Майдану почав не з мови та пам'ятників, а з підвищення добробуту людей, наприклад, помітного збільшення пенсій, яке б перевищило російський рівень, то все могло б бути інакше. А, справді «неоднозначний», закон Колесніченка-Ківалова можна було скасувати пізніше, як кажуть «не на голодний шлунок», але…

Чому я думаю, що скасування саме на той момент мовного закону було російською спецоперацією? Бо точно за таким самим сценарієм розвивався Придністровський конфлікт у Молдові: пам'ятники, мовний закон та колони силовиків, які прямували до міст, незгодні з такою гуманітарною політикою.

Щоправда, у випадку з Донбасом таких колон не було, але їх вигадали. Секретар Донецької міськради (зараз він звичайно ж у Росії) поширив інформацію про колони автобусів, які нібито рухаються до Донецька з «бандерівцями», що їдуть захоплювати органи влади регіону. У відповідь протестуючі, яких надихали російські «добровольці», самі захопили ці будівлі…

Загалом, той самий сценарій – від «мовно-пам'ятникового» початку, до створення «ПМР», вибачте – «ДНР». І цього не могли не знати ні у Києві, ні у Донецьку. І Київ та Донецьк самі розігрували його, оскільки кожен був упевнений, що зможе контролювати цей конфлікт та використати з користю для себе. Вони думали, що путін зупиниться на Кримі.

Руські чи россіяни?

Але хто ж, у такому разі, у 2014 році кричав у Донецьку та Луганську «Путін прийди!»?

По-перше, ті, хто на запитання «який час» називали московський час (Україна в іншому часовому поясі). А їх колонами вільно (!) возили автобуси через державний кордон із Ростовської області…

По-друге, - це пенсіонери з жебрачною пенсією та масою вільного часу, радянську ментальність яких зачепило і мовне питання і доля ленінських болванів.

А, по-третє, це різного роду бандити, яких, не безкоштовно, мобілізував Янукович, розраховуючи зберегти контроль над регіоном. Адже Янукович теж був скривджений на «донецьких» за те, що ті, скривджені на «Сім'ю», недостатньо активно підтримували його під час Майдану.

У березні 2014 року , у розпал «російської весни» донецький Інститут соціальних досліджень та політичного аналізу провів соцдослідження. Виявилося, що 20% опитаних донеччан готові ефективно підтримати російських «ввічливих чоловічків», якщо вони увійдуть до міста. 20% висловили готовність зі зброєю в руках протистояти цьому. І 60% просто хотіли мирного життя, не стаючи на бік ні Києва, ні Москви. При цьому, до речі, вони виступали проти заворушень у місті, які влаштовували «протестувальники».

Потрібно сказати, що електоральна база проросійських сил загалом в Україні до 24 лютого 22 року становила близько 25%. І це вже без окупованої частини «проросійського» Донбасу та Криму.

Тобто, не «природні» проросійські настрої кинули Донбас у «братські обійми» Росії, а почуття небезпеки від «іншої» України, яке ретельно культивувалося в ньому вітчизняними політиками. Якби не було «бандерівської загрози», то не було б потреби просити захисту у путіна .

А це почуття створювали і націоналістичні заяви західноукраїнських діячів-популістів, накшалт Фаріон,  і незбалансовані, відірвані від реальності (або, продиктовані суто жадібністю) рішення Києва, і місцеві еліти, і, звичайно ж, вся пропагандистська міць РФ, яка підсвічувала та подавала у потрібному ключі і перше, і друге, і третє…

«Я не за це воював, - каже на відео зовсім юний, кволий хлопчина зі Слов'янська, який у 2014 році влився в банду росіянина Стрєлкова, що захопила його місто. - Я пішов воювати, щоби моя мама не працювала на трьох роботах», - пояснює він, вже розчарований реальністю в «ДНР»… 2017 рік. За кілька днів він загине.

"Руська мова має зникнути з нашої території взагалі як елемент ворожої пропаганди та промивки мозку для нашого населення...» - заявив у жовтні 2022 року секретар Ради безпеки і оборони України Олексій Данилов. Куди при цьому подінуться, і як сприймуть такі слова понад 10 мільйонів руськомовних українців, для яких мова – не політична позиція, а ментальна особливість, зумовлена місцем їхнього народження в Україні, він здається не задумався. Чи національної безпеки це питання не стосується?

«Друзі, я вирішив з цього моменту не взаємодіяти з постами і не відповідати на коментарі російською» - написав до ФБ один відомий в Україні громадський діяч. Ок, я теж не взаємодіятиму з україномовними – міг подумати кожен третій українець. І що далі?

Хейтинг у соцмережах за руську мову став в Україні звичайним явищем. Це можна виправдати шоком суспільства від російської агресії. Але оскільки держава ніяк не реагує на це, висловлювання пана Данилова - це вже не просто небезпечна безтурботність - це державна політика.

Хочеться тільки сказати, що якщо за логікою секретаря РНБО – руська мова «це елемент пропаганди та промивання мозку», то вона лише інструмент. А боротися з інструментом – безглуздо. Боротися треба з тим, хто використовує цей інструмент на шкоду Україні. Тим більше, що будь-який інструмент можна використовувати як на шкоду, так і на користь. Молотком можна і вбити, і будинок збудувати.

Або, поставимо питання інакше: що небезпечніше: мова чи росія? Припустимо, що російської держави більше немає, чиїм тоді елементом пропаганди буде руська мова? …

А чи задумується хтось, явно роблячи націоналізм державною політикою, що буде після перемоги України, коли в політичне життя країни повернуться російськомовні (і нині вільні, і ще окуповані) території? Адже це неминуче, і питання лише часу.

Нова реальність

Після «загальної мобілізації» у «ДНР»-«ЛНР» у лютому 2022 року сприйняття України на окупованому Донбасі змінилося. Це вже не просто симпатія чи антипатія, це вже залучення, заплямованість та десятки тисяч могил. А коли вбивають твого близького, біль втрати не меншає, від того, що його вбили «справедливо».

Тобто у Донбасу з'явився бек, який дуже відрізняється від українського. Це може подобатися чи подобатися, але це об'єктивна реальність. Яку треба враховувати при формуванні національної політики. Чого сьогодні вперто не роблять.

Та й Україна сьогодні зовсім не та, що була до 2014 року, а тим більше - 2022 року.

На цьому фоні і мовна та історична, і релігійна політика мають бути вкрай обережними. І не лише щодо окупованого Донбасу, а й вільного. Адже просто за указом з Києва людиякі все життя розмовляли руською, україномовними не стануть, і свою пам'ять не перепишуть. А будь-який тиск на них, посилений образою переможених та десятирічним беком, викличе якщо не відкритий опір, то психологічне відторгнення від України.

І куди тоді дрейфуватиме Донбас, коли почне валитися РФ, а в новій геополітичній реальності самовизначатимуться руськомовні та православні Кубань і Ставропілля?

Це в українській мові поняття «руський» (національність) та «росіянин» (підданство російській державі) злиті в одне слово «росіянин », автоматично записуючи мільйони українців руської національності у громадянство ворожої країни. А на окупованому Донбасі зараз кажуть так: «Руські – тут. А в Росії – росіяни».

Тобто і сьогодні жителі окупованого Донбасу не ідентифікують себе з росіянами. Але вже ідентифікують себе окремими і від росіян, і українців. Це ще одна нова об'єктивна реальність, яку потрібно враховувати при формуванні політики деокупації, і яку вважають за краще не помічати, бо вона не вкладається в концепцію «мови, віри та калини».

Є гарна книга про історію конфліктів на Балканах – «Балканські привиди». Її автор Р. Каплан показує, що конфлікти не виникають із нічого, вони створюються з нетерпимості та взаємних образ мешканців однієї країни, одного регіону, одного міста. З волюнтаристських, а не еволюційних процесів. Коли хтось вважає себе «правильним» та нав'язує «неправильним» свою «правильність». Україна та росія зараз активно створюють «донбаські привиди».

Сергій Гармаш, Центр досліджень соціальних перспектив Донбасу

Статті

Луганськ
15.06.2024
20:03

Робота на віддачу: як працює малий груповий будинок «Світанок», де виховуються діти-переселенці з Лисичанська

Звучить жахливо, але – він не розмовляв, по-перше, бо з ним у лікарні НЕ РОЗМОВЛЯЛИ. А по-друге – бо у нього в усі була пробка. І у ЛОР-відділенні цього не помітили!
Країна
15.06.2024
10:31

Кадрові проблеми Офісу президента: лояльних дедалі менше

"Подивіться, скільки міністрів перебуває у статусі «тимчасово виконуючий обов'язки». Коли кажуть, що багато хто хоче піти, але їх не відпускають, це більш ніж правда. Ідеться і про уряд, і про парламент"
Країна
14.06.2024
11:00

Курс гривні: Нацбанк "хлюпнув кисню" на $5,5 млрд

Ми хочемо, щоб наша нинішня магічна реальність враховувала перспективи того, що так може бути не завжди. І нам, можливо, потрібно зараз уже думати, готуватися, що на нас чекає у другому півріччі 2024 р., що чекає на нас у 2025 р.
Всі статті