Дейтонські угоди: як «недосконалий мир» зупинив війну… і законсервував конфлікт

Поява у ЗМІ інформації, про намір США досягти мирної угоди між Україною та РФ до 15 травня, ще й фактично підтверджена президентом Зеленським, навіює певні аналогії з «Дейтонським миром» по Югославії. Небезпечні аналогії…

Дейтонські угоди, підписані 14 грудня 1995 року, часто називають прикладом успішного міжнародного посередництва. Вони справді поклали край війні в Боснії і Герцеговині. Однак через 30 років стає очевидно: мир, досягнутий у Дейтоні, не розв’язав конфлікт, а інституціоналізував його. Цей досвід є особливо важливим для України на тлі дискусій про можливі формати завершення війни.

Кривава громадянська війна…

Війна почалася після того, як влада Боснії і Герцеговини у лютому 1992 року оголосила референдум про незалежність, коли від колишньої соціалістичної Югославії вже відокремилися Словенія та Хорватія. Однак серби, які становили майже третину населення БіГ, бойкотували голосування й відмовилися визнавати його результати. Вони оголосили про створення власної незалежної Республіки Сербської, яку підтримала влада Сербії на чолі з президентом Слободаном Мілошевичем.

Слід зазначити, що Мілошевич ставився до Боснії так само, як Путін — до України. Він вважав, що ця республіка не має жодного права на існування як незалежна держава, мріяв про її окупацію або, в крайньому разі, про поділ території між Сербією та Хорватією.

Боснійська війна була вкрай жорстокою. Спочатку перевага в силі та озброєнні була на боці сербів, але досить швидко боснійцям-мусульманам і хорватам вдалося відновити паритет сил. Боснії активно допомагав ісламський світ, до якого звернувся Алія Ізетбегович, а також хорвати.

Бойові дії значною мірою зводилися до хаотичних обстрілів міст і сіл та геноциду мирного населення. Цим займалися всі без винятку сторони конфлікту. Спроби ООН зупинити розправи шляхом створення «зон безпеки» під охороною миротворців не завжди були успішними. Саме Боснійська війна «народила» термін «етнічні чистки». Загальновизнано, що обидві сторони у тій війні здійснювали жахливі воєнні злочини. Водночас післявоєнний аналіз показав, що 82% жертв серед цивільного населення були етнічними боснійцями-мусульманами. Так, у 1995 році сили боснійських сербів убили 8000 боснійських чоловіків і хлопчиків у шахтарському містечку Сребрениця. Цей злочин вважається найкричущішим масштабним актом геноциду в Європі після закінчення Другої світової війни.

Фіналом-апофеозом Боснійської війни стали Дейтонські угоди про припинення війни. Вони «народилися» 21 листопада на авіабазі США. Тоді президенти Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович, Хорватії — Франьо Туджман і Сербії — Слободан Мілошевич парафували Загальну рамкову угоду про мир у Боснії і Герцеговині. Офіційне ж укладення мирного договору, що сповістив про повне завершення кровопролитної війни, відбулося 14 грудня 1995 року в Парижі.

Дейтонський мир — паралелі з Україною…

Логіка мирного процесу в Боснії передбачала врахування інтересів ворогуючих сторін. Фактично західні демократії погодилися з результатами етнічних чисток, здійснених сербами. На території, з якої були вигнані мусульмани та хорвати, була проголошена Республіка Сербська. Мілошевич також пішов на поступки, дозволивши Сараєву залишитися під контролем Федерації БіГ і погодившись залишити нейтральним (під міжнародним мандатом) стратегічне місто Брчко. Мусульмани й хорвати домовилися між собою та створили спільну федерацію. Ця Федерація разом із Республікою Сербською увійшла до єдиної держави, поділивши країну навпіл.

За підсумками переговорів найнепримиреннішою й найменш поступливою виявилася боснійська делегація, яка довго відмовлялася приймати пропозиції Мілошевича, і лише загроза США вийти з переговорів змусила її піти на поступки.

Після підписання мирної угоди перший президент Боснії і Герцеговини Алія Ізетбегович відкрито говорив про нерозв’язну дилему для своєї країни — неможливість досягти справедливого миру й неможливість здобути кращі результати на «полі бою». Як зазначають деякі експерти, сьогодні Україна стикається з чимось дуже подібним: вона змушена обирати між недосконалим миром і продовженням боротьби з ризиком отримати ще гіршу угоду.

Вирішальну роль у підписанні Дейтонських угод відіграли Сполучені Штати Америки. Саме вони взяли на себе дипломатичне керівництво процесом. Для президента Білла Клінтона головним мотивуючим чинником було прагнення досягти зовнішньополітичного успіху до виборів 1996 року. І в цьому він не надто відрізняється від нинішнього президента Дональда Трампа, який намагається якнайшвидше завершити війну в Україні, щоб здобути не лише Нобелівську премію миру, а й електоральні дивіденди до проміжних виборів у Конгрес у листопаді 2026 року.

Підходи США до «примушення до миру» за тридцять років мало в чому змінилися. Як і тоді, Вашингтон прагнув зупинити війну батогом і пряником. Спеціальний представник президента США Річард Голбрук, використовуючи методи човникової дипломатії, курсував між Белградом, Сараєвом і Загребом та вмовляв регіональних лідерів зупинити війну, погрожуючи санкціями й втратою американської підтримки.

Проводячи паралелі між Дейтонськими угодами та «мирним планом» Трампа щодо України, можна побачити й інші спільні риси. По-перше, Дональд Трамп також хоче «швидко зупинити війну будь-якою ціною». Президент США домагається припинення бойових дій, не зважаючи на те, наскільки болісними й принизливими можуть виявитися умови миру для України, повністю забуваючи, хто в цій війні є жертвою, а хто — агресором.

По-друге, спілкування Трампа-Віткоффа з Путіним також нагадує переговори Голбрука з Мілошевичем. З одного боку, він обіцяє зняти санкції в обмін на припинення бойових дій, а з іншого — погрожує посиленням військової допомоги Україні. Голбрук також говорив Мілошевичу про зняття санкцій і паралельно організовував бомбардування боснійських сербів. По-третє, схожість Дейтонських угод і «мирного плану» Трампа полягає в пропозиції територіальних поступок як частини угоди. Тоді здобуття Республікою Сербською нових територій завдяки політиці етнічних чисток стало ганьбою Дейтона. Сьогодні вимога Трампа територіальних поступок від президента Зеленського виглядає не як план миру, а як план капітуляції України. По-четверте, як і 30 років тому, американці вивели з переговорів європейців.

Трамп свідомо виводить їх «з гри», щоб укласти угоду, вигідну Москві й зручну для себе, водночас ще й послаблюючи ЄС як політичного гравця.

Важка спадщина Дейтона…

Через 30 років після підписання Дейтонських угод Боснія й досі живе з кордонами, погодженими трьома президентами. Тоді вважали, що основні положення Дейтона були дорожньою картою на один рік, а згодом буде укладено нову угоду. Однак політики так і не змогли ні про що домовитися, залишивши громадянам, які нині живуть у Боснії і Герцеговині, складну політичну конструкцію, здатну будь-якої миті «розірвати» країну.

Ще одне відлуння Дейтона — створення політичної фігури Високого представника з питань Боснії і Герцеговини — міжнародного посадовця, покликаного забезпечити дотримання мирної угоди 1995 року, — очевидна аналогія з «Радою миру» Трампа.

Факт його існування через три десятиліття — це пряме визнання того, що:

- система, створена Дейтоном, не здатна функціонувати самостійно;

- без зовнішнього арбітра країна ризикує повернутися до паралічу влади й конфлікту.

Що цей досвід означає для України

Досвід Дейтона демонструє кілька принципових речей:

1. Швидке припинення вогню не дорівнює сталому миру.

У Боснії війна закінчилася, але конфлікт залишився вбудованим у політичну систему.

2. Територіальні компроміси без реінтеграції суспільства створюють довгострокову нестабільність.

Поділ країни по лінії фронту став джерелом постійної кризи.

3. Зовнішні посередники діють, виходячи з власних політичних цілей.

Для США у 1995 році пріоритетом було завершення війни, а не майбутнє боснійської державності.

4. «Недосконалий мир» має властивість ставати постійним.

Те, що замислювалося як тимчасове рішення, перетворилося на жорсткі рамки на десятиліття.

Замість висновку

Дейтонські угоди зупинили війну, але не принесли Боснії політичної цілісності й сталого розвитку. Для України цей досвід важливий не як модель для копіювання, а як застереження про ціну компромісів, укладених під тиском і без чіткого розуміння того, якою буде держава «після миру».