Часть вторая. Первую читайте ЗДЕСЬ Так склалося, що цього літа мусила повертатися в Донецьк...тричі. Вертатися - не радісно, як після довгої розлуки, важко - фізично, морально і матеріально. Але ж їхала, щоб повернутися. Перекотиполе Шлях додому довгий, виснажливий і затратний. Костянтинівка Донецької області. Саме це крайня, найближча до Донецька залізнична станція,туди доходять тепер київські потяги. Про подорожніх - окрема мова. Багато військових, повертаються з ротації, волонтерів. Але переважна більшість - земляки. Війна змусила мігрувати мільйони людей, тож нікому не всидіти вдома. І характерною ознакою подорожніх у Зону стають великі картаті сумки та тачки на колесах - "кравчучки". Хлипкі торби весь час рвуться, тож у кишені кожного досвідченого подорожуючого скотч. - На початку війни "багажки" були міцнішими, витримували три поїздки. А зараз вистачає тільки в один бік, - скаржиться сусідка по купе. Ми давно знайомі, Тетяна - приватний підприємець. Займалася все життя торгівлею, її сім'я була успішною і заможною по донецьких мірках. Сини з сім'ями подалися на Київ ще на початку війни. Таня з чоловіком трималася довше - наглядала за майном, і, головне, не могла лишити самого 90-річного батька... Але після січневих обстрілів міста лишила батька на сусідку і поїхала. Тепер мусить вертатися в Донецьк щодва тижні. Возить старому харчі та ліки, знімає пенсію, платить за квартири. Їздить сама. Чоловік не хоче повертатися категорично: "Я их ненавижу!" За це літо, кілька разів повертаючись у рідне місто, на вокзалі, у вагоні і просто на шляху, часто зустрічала знайомих. ... Він відправив сім'ю у Київ, а сам лишився зі старим, хворим на слабкий розум батьком. Невеличке котеджне містечко на дві вулиці у самісінькому центрі Донецька - наші діди, повернувшись з війни, побудували самотужки такі собі двоповерхові будиночки на два господаря. Поруч станція "Швидкої допомоги", пожежна частина та горезвісне СБУ. - Ми пили каву, коли прилетіло у сусідський город. Я вмить схопив батька, прив'язав його ременем безпеки до сидіння, собаку пустив на заднє сидіння і отямився лише у товариша на Дніпропетровщині. ... Колега трималася до останнього. Доля оселила її сім'ю на Октябрському, поблизу Донецького аеропорту. Спочатку відправила сина і маму до родичів аж на Вінничину, сама з чоловіком лишилася у місті. Під обстрілами дожилася до того, що втратила змогу спати. Наш колега, світлої пам'яті Дімич, подивився на змарнілу Валентину, витяг ключі від батьківської хати, що на Чернігівщині, і сказав: "Тікайте". На початку зими всі вони оселилися у Свидовці. Добре прийняли їх, допомогли і продовжують допомагати односельці нашого товариша. А в січні не стало Дімича. Здоровий чолов'яга, полковник у відставці, патріот помер від інфаркту на руках у дружини. ...Вони сподівались, що пересидять зиму і весною поїдуть у рідне село... Але не витримало серце ні сидіння "на подвале" по доносу сусідів, ні потоку того лайна, що ллється з телевізора. Вічна йому пам'ять і низький уклін за доброту і щирість. ... Анжеліка схаменулася ще на тому страшному мітингу у березні, коли на її очах зарізали молодого патріота. "Треба рятувати дітей!", - марила вона. Далі, далі, на Захід. Вони вже рік живуть у Івано-Франківську. Прекрасне університетське місто, чудові люди, класні педагоги. Дочка вчиться, а синок в цьому році закінчив медичний університет. Ми радіємо, що зустрілися, адже цілий рік тільки передзвонювалися, весь рік, не змовляючись, жили у "режимі матері-годувальниці". Ранком - у новини з інтернету, потім перекличка телефоном. З тими, хто поїхав, з тими, хто лишився. Нас, донеччан, розкидало по всіх світах. Віктор вже рік у зоні АТО. Коли влучили у центральну трубу газогону, він подзвонив: "Я тут, поруч, сєпари по нас цілилися, але з п'яних очей попали у трубу!" Світлана, як і більшість її колег, що не зрадили Батьківщині, в Маріуполі. Живуть у гуртожитку, працюють. Сподіваються. "Портрет, подсвечник, бряцанье ключей... как сладко умереть в своей постели, среди привычных сердцу мелочей!" Окуджавина строфа весь час крутиться у голові. Ми - вигнанці з рідного дому. Дім лишився далеко, він начебто є , але його немає. Чужі подушки, чуже ліжко, милість незнайомих людей. І всі п'ятдесят прожитих років уміщаються в п'яти "багажних" торбах... Там, в окупованому місті, лишилося наше життя - молодість, дім, робота, друзі, могили родичів і багато добре знайомих людей. . Невпізнанно змінився спосіб життя - з успішних людей ми перетворилися у безробітних безхатченків, ми намагаємося дати собі раду, якось облаштувати побут, вивезти якісь особисті речі з окупації. А знаєте, за чим жалкувала цілу зиму? За старими фотографіями. Виявляється, не я одна: фотоархів можна знищити, але не можна купити... Олександр Павлович, розумник, інтелігент, фахівець з великої літери:"В Донецьку не можу з хати вийти. Огидно. В Києві не можу знайти житло. Дорого." Ось так і живе: уривається терпець - тікає в Київ, закінчуються гроші - вертається в Донецьк... І таких дуже багато. Переляканих війною донеччан минулого літа розселяли у літніх таборах: всі сподівались, що війна швидко скінчиться і на День шахтаря всі точно будемо дома. Минає вже друге літо, а війна триває. Людям нема куди дітися і вони повертаються додому. "Переход Суворова через Альпы" Отже Таня - "донецький турист" з досвідом. За півроку вивчила та оптимізувала маршрут, склала алгоритм складання багажу і охоче ділиться здобутим досвідом із супутниками: - Картата "багажка" великого розміру робить погану послугу на блокпостах, спрацьовує "ринковий синдром", всі хочуть подивитися, що там. Отже, намагайтеся розфасувати речі так, щоб у перевіряльників не виникла підозра, що ви збираєтеся все це продавати. Цього літа і я скористалася її порадами, і хоча ситуація на лінії розмежування змінюється якщо не щогодини, то точно щодня, маю чим поділитись. З Києва до Костянтинівки добре їхати нічним потягом. Купейний квиток вартує 215 гривень. З вокзалу треба добиратися до умовного кордону з "ДНР". Якщо їздиш часто, з'являються знайомі перевізники. Тож знаючи час їх відправлення, можна "забронювати" телефоном собі місце. За літо ситуація змінювалася тричі. Спочатку можна було переїхати в Донецьк "Богданом" за 220 гривень. Згодом перетин блокпостів дозволили лише автівкам з кількістю пасажирів не більше восьми, потім їх заборонили, а потім знов дозволили. Якщо не маєш точного маршруту, то до блокпосту можна було добратися на попутці за 50 гривень. Без чого не можна? Без паспорта та перепустки - не перейдеш, без води, зручного взуття і головного убору - сконаєш. І хоча зараз у Зайцевому вже є питна вода, і туалет, і "Лікарі без кордонів" роздають паперові панами, все це краще мати з собою. Якщо, звичайно блокпост відкритий. Бо ситуація весь час змінюється. І там, на блокпосту, можна застрягти на три години, а можна на дві доби. Краще не перебиратися в п'ятницю. В останні робочий день тижня народ активно мігрує, тому можна втрапити в довжелезну чергу, від якої не врятує ні вагітність, ні інвалідність, ні діти. Чекати змушені всі. Прикметно як змінилися розмови у черзі за літо: якщо у червні, люди часто обурювалися "Мы граждане Украины, почему нас проверяют!", то у серпні черга чекає мовчки. Тут, у Зайцевому, йде велике будівництво. Подейкують, що будують ініційований донецьким губернатором Павлом Жебрівським логістичний центр. А може укріплюють кордон. Але будь яке будівництво налаштовує на думку, що ця війна - надовго. Між Зайцевим і Майорськом - крайнім українським блокпостом кілометрів 20. Пішки та з вантажем не дійдеш. Підприємливі горлівчани ще у липні заробляли, підвозячи подорожніх за 30 гривень. У серпні , стараннями губернатора, пустили автобуси, і ціна знизилася до 20 гривень з особи. На Майорську прощаємося з Україною. До Донецька шість "дировських" постів. На одному - вгодовані, у новій формі, "вежливые". Поблажливо бажають щасливої дороги. На іншому - до автівки заглядає заспаний, з перегаром і РПГ попочлєнєц:"Снайперши с татуировкой 37 в машине есть?". Позаду лишились соняхові та пшеничні лани, позаду - українська територія. В "ДНР" їдемо повз зарослі амброзією в людський зріст поля, зруйновані мости, вирви на дорогах. Минаємо Горлівку - стражденну, понівечену, зі згорілими будинками, вибитими вікнами, напівпорожню. Дивно, але "дировський "блокпост у Горлівці обладнаний таким чином, що, здається, ворога готові зустрічати... з донецького напрямку. "Він лишився таким з тих пір, коли у Горлівці була своя "ДыНыРы", - пояснює водій. Те, що тут, на окупованих територіях, кожна вулиця може бути окремою "ДыНыРы", стане ясно згодом. І далі, далі. Покалічена, порожня Ясинувата. Дев'ятиповерхівка з розбитим кутом, такий собі "Дом Павлова" - зрідка- перехожі, ще менше - автівок і скрізь сліди війни... На блокпосту нас зупиняють. Закрито, збираються підривати снаряди, що не розірвалися. Чекаємо, чуємо вибухи, розвертаємося, тікаємо... Більш-менш вціліла, а значить і людна Макіївка. І, нарешті беззубою посмішкою зустрічає своїх дітей Донецьк. До війни у Донецьку було дуже багато бігбордів, такий собі індикатор економічного успіху та донецьких "понтів". Тут не лише рекламували товари і послуги, але й успішне особисте життя - вітали з Днем народження, вибачались, освідчувалися... Багато бігбордів і зараз. Але облізлих, розхристаних, порожніх, схожих на вирвані зуби. Правда, трапляються вставні щелепи: "ДНР. Все только начинается!" "Спасибо за победу! (і портрет переможця - Захарченка), і запрошення вчитися у ДПІ, і, на кшалт забутих радянських : "Вернем металлургам уважение и почет". А в самому центрі, на бульварі - реклама телешоу макіївського каналу "Юнион" - "Стрела судьбы": на першому плані білявка"Барбі" у весільній сукні, на другому - попочлєнец у камуфляжі з колорадською стрічкою і з обручками на долоні. Така собі злучка по телебаченню з призом - весільною подорожжю. Напевно, в "ЛНР", а може у Південну Осетію... Місцеві ...Життя у "свободном" Донецьку складне і дороге. "Так мы всегда жили багато. Поэтому и сейчас дорого. Да и все бедные уехали в Киев" - намагається жартувати таксист. Наприклад, щоб купити фермерське молоко, потрібно знати час і місце. І приїхати за годину-дві, і дочекатися, а може і не дочекатися. Отже кожне ходіння за покупками потребує не тільки грошей, а й терпіння та вдачі. Купівля продуктів стає смислом життя. Ціни вказані в рублях і гривнях. Курс один до двох. М'ясо -220 гривень, яйця - 35-40, помідори 35, персики - 50. І за усім стоїть черга. Але, якщо розплачуєшся гривнями, дають знижку. Черги - це прикметна ознака життя "республіки". Черги - це те, про що встигли забути за життя в Україні, але ж за двадцять п'ять років в пам'яті ностальгуючих по СРСР затерлися часи тотального дефіциту. Тепер ті часи повернулися. Стоять за ахметівською гуманітаркою та за хлібом, щоб отримати гроші, щоб заплатити комуналку, щоб вибратися з Донецька та повернутися туди. За рік змінився зовнішній вигляд колись буржуазного міста. Ніде правди діти, дуже чисто. Так чисто, як не було до війни. Двірники весь час щось притирають, висаджують, прополюють. Активно латаються дороги. Залатані навіть діри у дворах, що були там, здається, ще з радянських часів... У напівпорожньому місті працюють фонтани, особливо вражає той, що у сквері біля Київського виконкому, на "другій лінії оборони міста від українських каратєлєй". Починаючи од Вєтки з обох боків Київського проспекту руїна - вибиті вибуховими хвилями вікна: хто встиг, забив фанерою, а хто не повернувся - чорні гардини та жалюзі теліпаються на вітру. Тихо, чути як тихенько розбиваються уламки скляного фасаду нового бізнес-центру, що так і не відкрився. Людей нема. О дванадцятій годині дня я не зустріла жодного перехожого. І працює фонтан! Пригадуєте фото з фонтаном під час Сталінграду ? І ще працює маленький приватний магазинчик. Скільки жила, стільки з самого ранку до пізнього вечора працював у дворі цей магазинчик. Лєна, продавчиня, змарніла років на двадцять, дуже схудла і перестала посміхатися. Вони жили у власному домі на Октябрьскому. Від дому нічого не лишилося і тепер вони живуть в магазині. Сюди теж "прилітає", ще з січня. Пересиджують у підвалі, латають дах, забивають вікна і працюють. - До війни продавали 300 буханок хліба у день. Зараз замовляємо двадцять, - розповідає Лєна. А хто купуватиме? Пригадую, як наприкінці минулорічного червня сусіди цілими зграями сиділи на лавках біля під'їздів. - Ми нікуди не збираємося їхати, всю війну перечекаємо тут, - запевняла Ляля. Їй не судилося. На Водохреще поралася на кухні на шостому поверсі - туди і залетів осколок. Ляля померла на другий день. Її поховали безплатно у труні, оббитій ситцем - така соціальна послуга влади "ДНР" для населення. Причому, на цвинтар нікого з рідних не пускають, просто називають місце поховання. Хто має зв'язки у поліції ДНР - може отримати перепустку на цвинтар. А хто ні - чекає кінця війни, щоб навідати своїх померлих. А сусідці Ірці - повезло. Вона, як завжди напідпитку повернулася додому і заснула на дивані. Прокинулася, а замість стелі - зоряне небо. А на Ірці - жодної подряпини. В наш будинок було чотири прямі прильоти. Над деякими квартирами вже дев'ять місяців - небо. Звичайно, люди там не живуть, але ті, хто мешкає на нижчих поверхах, дуже потерпають від дощів. Розмиті стіни, підтоплена підлога, зіпсовані меблі. Занедбане життя. ...Лариса з малою дочкою жила до лютого. Рятувалися від обстрілів в тамбурі (донеччани вважають, що в дев'ятиповерхівках це саме безпечне місце). Не витримали. Тікали під час обстрілу і на власні очі бачили, як розлітаються на друзки маленькі крамнички на зупинці і падають люди. Про це вона ще у січні кричала телефоном. Я не знаю, де вони зараз - телефон не відповідає. Тож правду каже продавчиня, хліб купувати нема кому. Але люди продовжують жити. 3 червня. Сєпари намагаються захопити Мар'їнку. Це передмістя із зовсім іншого кінця міста. Звідти навіть не чути вибухів. Але несподівано починається обстріл нашої вулиці. Люди,що живуть на війні, навчені такими несподіванками, тож "пожежна валіза" завжди напоготові. Мерщій вискакують на вулицю. Прилетіло в сусідній під'їзд. Ще пилюка не сіла, а біля під'їзду "Двоє из ларца" - "міністр будівництва ДНР" з автоматниками і знімальною групою Лайф ньюз. Наче за рогом чекали. Вони не встигають вислухати пропозиції мешканців наступати на українську хунту, яка стріляє по мирних жителях Донецька, мерщій здвинути лінію фронту, щоб постраждала вулиця лишилася у тилу, як обстріл поновлюється, міністр з телебаченням хутко зникає, а люди ховаються... І такі випадки - непоодинокі. - У вечорі курю у вікно. Темно. Бачу, під'їхала машина. Сховався за штору, спостерігаю. Щось вивантажили. Курять. Телефонний дзвінок. Мотор. Камера. Починається обстріл, - розповідає знайомий, - ранком по телебаченню розповідають як "злобні карателі" стріляли по мирній школі... Жити на війні - страшно. А коли при цьому ще й дивитися сєпарське телебачення, можна просто з'їхати з глузду. Одна знайома подзвонила з божевільні: "Я тут вже другий місяць"... Ми - не сєпари. Ми - донеччани Чому не виїжджають, чому продовжують жити в Донецьку люди, які категорично не сприймають все, що відбувається за вікнами? Що спонукає жити там, де нормальне життя знищили? Люди не можуть жити без дому, і добре усвідомлюють, що на будівництво іншого дому в них вже не вистачить ні життя, ні коштів. Люди усвідомлюють, що держава не допоможе. Люди не здатні все життя, що їм залишилося, микатися по гуртожиткам і орендованим квартирам. Донеччани зачиняються у своїх домівках і виходять на вулицю у разі крайньої потреби. На початку війни вони, як і більшість з нас, думали, що все швидко минеться. А потім таке життя стало звичкою. У Тати сім'я у Києві. Облаштувалися, вивезли все необхідне, знайшли роботу і живуть активним життям. А старенька мама категорично не хоче їхати. Тата лишилася з мамою. - Йду серед білого дня Ленінським проспектом. Порожньо. Чую позаду :"Дєвушка". Не звертаю увагу, адже ще до війни оформила пенсію, не та вікова категорія. А вони продовжують гукати, обертаюсь. Метрів за двадцять троє попочлєнцев - у камуфляжі, озброєні. А "дєвушек" крім мене нема. Продовжую йти. "Дєвушка, остановитєсь, буду стрєлять!" І характерний металевий лязгіт. Зупиняюся, повертаюся. Підходять.- "Ти в мене стріляти зібрався? За що, за те, що я під мінами до хворої матері два рази на день бігаю?".- "Я русский человек, я приехал тебя защищать от бендеровцев, а ты не поворачиваешься".-"А я не просилила, щоб ти мене захищав. Їдь у Расєю, захищай свою Машу". "Девушка, не обижайтесь, я хотел спросить, как по мобильному такси вызвать"... І на таке "знайомство" у Донецьку можна натрапити скрізь - у крамниці, у транспорті, просто неба. - Ми будемо жити вдома, - каже мій товариш. Це, справді - дома. Цей дім він власними руками будував двадцять років. Він побудував дім своєї мрії. Просторий, світлий, зручний, у якому знайшлося місце і батьковій бібліотеці, і бабусиній швейній машинці. Де є сад фруктовий і сад французький, де є фонтан і альтанка, а на городі росте і плодоносить все. Дім, що будувався для великої сім'ї, де є місце для внуків,які ще не народилися, де завжди раді гостям. А ще є виробництво з дорогим обладнанням, що сховали від жадібних очей окупантів, бо вивезти не вдалося. Коли на початку війни виїхали їхні сусіди, туди заселилися чужинці. Загидили, розікрали, розбили. І забралися геть. Таких випадків - повно. І навряд чи господарі повернуться на згарище... Тож мій товариш живе вдома. Затишна квартирка моїх давніх друзів радо приймає мене домашніми пахощами свіжих пирогів. Вони теж не зрушать з місця. Діти поїхали і намагаються влаштувати життя в Україні. В Донецьку лишили все - житло, автівки. А батьки доглядають. "Може, діти влаштуються, може якось все владнається, щось продасться, тоді, може і ми поїдемо". Але що одні, що другі, прикриваючись "вартуванням майна" та іншими побутовими причинами лишатися у Донецьку, ніколи нікому жодним словом не обмовляться, чим ще займаються... Не будемо про це згадувати і ми. Колись, після перемоги, присягаюся, розповім. А Поет божою милістю, український поет, на початку війну занедужав. Живе в Донецьку, намагається побороти хворобу, працює. - Ти передай, Наталко, в Україну мої книжки, - радіє він зустрічі. Починаю роздавати українським військовим на блокпостах, розказуючи, що не всі у Донецьку сепаратисти, що там намагаються жити і працювати НАШІ - донеччани, патріоти.. Податки в окупації Центральна частина Донецька живе майже довоєнним життям. Працюють ресторани, кафе. запрошують нічні клуби. Відчинилися деякі бутіки, правда назви з гордих - брендових поміняли на жебрацькі - "Коммисионочка". Людям треба жити. Люди відкривають бізнес. Захований з довоєнних часів крам йде за "первый сорт". Чому всі стали комісіонками? Певно, згідно з податковим законодавством "республіки". То в Україні податківці запрошували сплатити податки. В "республіці" підприємці сплачують готівкою. Добровільно. А хто уникає "оподаткування" - "на подвал". І як німий доказ тому - довжелезна черга бажаючих поповнити бюджет "молодої республіки" у центральному офісі міністерства. Бабці, комсомолки 20-х, пильно стежать за сусідами і грізно запитують, чи зареєструвалися вони в податковій "ДНР", і чітко пояснюють, що з податків складається пенсія. Зареєструватися можна. Тільки механізму закриття підприємства "міністерство доходів і зборів ДНР" не має. Люд викручується, як може. Наприклад, перевізники мусять реєструватися і сплачувати податки і в "ДНР" і в Україні. Виходить, працюючи на двох панів, віддають 70% заробленого. Податки формують високі ціни. Зайди або чужі в місті На вулицях Донецька мало людей, але часто втрапляєш на камуфляж, в якому зодягнуті навіть маленькі діти та на велику кількість вагітних жінок. "Міністерство охорони здоров'я" "молодої республіки" з каналів "ОплотТВ" хвалиться. що в Донецьку приймають по 70 пологів на добу. Народжуються нові "діти війни". Дивно, з одного боку "Фонд Ахмєтова" рапортує, що без їхньої гуманітарки дітям не вижити, а з іншого, масово народжують. На Ахмєтова сподіваються? Але, якщо придивитися, здогадуєшся, що в місті багато не донецьких цивільних. Жінки, діти... Вони зовсім по-іншому одягнуті - ситцеві плаття в горошок, рукав-ліхтарик, дівчата в платтячках з рюшами, чоловіки у треніках "адідас". Як в лихі 90-ті. Донецькі так ніколи не одягались, сповідуючи культ дорогого і яскравого одягу. Якщо прислухатися, чути кацапське "г", не наше "дык тут в Донецку с войной чай получше, чем в Тамбове без войни". Уважній людині, місцевій, це дуже кидається у очі. Ці зайди якось потрапляють в окуповане місто. В тролейбусі хтось репетує телефоном "Дык тут прикольно, трамваи и тролейбусы ездят!" певно, що в тій російській тундрі, з якої вони перебралися в Донецьк міського транспорту немає. Вони потроху заселяють спорожніле місто. Така собі улюблена кацапська розвага - переселення, змішання. Вони спокійно розселяться в порожніх квартирах, народять дітей, загидять все навколо себе. І поїдуть далі, якщо ми їм дозволимо це зробити. А місто живе. Телефоном запрошують на концерт у філармонію - до Дня шахтаря."Гратиме симфонічний оркестр, співатимуть російських і білоруських пісень. -" А українських?", - запитую. - "Не зрозумів". - "Чи співатимуть на концерті українських пісень?" "Да. "Вышел в степь донецкую". Напевно, відмовлюся. Певно і до цього Дня шахтаря - веселого донецького свята - ми не повернемося додому. А чи повернемося взагалі? Моя знайома грузинка тікала з рідного дому від війни п'ятнадцять років тому аж до Слов'янська. В минулому квітні від Гіркіна - до Донецька. В травні, останнім рейсом з аеропорту, що запалав 26 травня і вибухає досі - до Тбілісі, а потім знов до Слов'янська. В її рідному домі живуть чужі люди і називають його "трофеєм", а на дорозі на чайну фабрику, де все життя працював її чоловік, крізь асфальт виросли дерева. Але її онук, грузин, що народився вже у Слов'янську, вважає себе українцем. Наталя Зоц, «Донеччина», спеціально для «ОстроВа» Присоединяйтесь к "ОстроВу" в Facebook, ВКонтакте, Twitter, чтобы быть в курсе последних новостей.
