Вверх

Email друга*:
Ваше имя*:
Ваш email*:



Довгий час не могла викласти свої довоєнні і теперішні враження на папері. Минув рік, як мене вигнали з рідного міста, тож треба згадати все пережите, бо з часом забудеться. Роз'їхались по світах мої земляки, і можливо, колись будемо збирати по крихтах те, чим жили цей страшний рік...

Донеччанка

Мій дід опинився в Сталіно (так тоді звався Донецьк) у жахливому 1933-му. Пік індустріалізації. Голодомор. Він зміг врятувати від голодної смерті єдину (з тринадцяти!) свою сестричку-немовля Віру. Просто прийшов на канікули у своє село Пологи, що у Решитилівському районі на Полтавщині, поховав батьків, братів і сестер, взяв на руки ледь живу Віру і подався на Донбас - там була їжа, а, значить, і життя.

Так і не довчившись в інституті став виконробом. Напередодні Другої Світової, у 1940-му, його ледь не розстріляли після побудови Оперного театру - купол опустили на три сантиметри - акустика погіршилася. Тож оперу в Донецьку, навіть після реконструкції театру, краще всього слухати у 17-му ряду...

Після війни він повернувся у місто, що стало для нього рідним. Знайшов та зібрав трьох своїх дочок, яких розкидала війна від Сибіру до Польщі, і знов очолив будівництво. Уся Перша лінія - вулиця Артема - побудована його руками: знов відбудований театр, бібліотека ім. Крупської. перший корпус ДПІ... Тож до Донецька завжди ставилася, як до рідної хати сама, так і сина виховувала - в любові до рідного міста.

Останнім витвором діда, а він тоді очолював трест Донецьшляхбуд стала траса Донецьк-Жданов (нині Маріуполь), яку здали в експлуатацію у 1978 році. Дідові тоді було 75 років. А за три роки, вийшовши на пенсію, він помер, так і не навчившись говорити російською мовою. Дід був українцем, українцями стали його внуки та правнуки.

Тож жили ми, як вважали, в українському місті Донецьку, і гадки не мали, у що перетворять нашу домівку російські заброди.

Театралка

Березень 2014. У Донецькому українському академічному музично-драматичному театрі аншлагово йде вистава по поемі Шевченко "Сліпий". Надсучасна, дуже динамічна, супер-патріотична, просто класна вистава, за яку, абсолютно справедливо, митці могли отримати високу нагороду. Але не судилося...

Зал стоячки вітає акторів і кричить "Слава Україні!" А за двадцять метрів від театру на горезвісній площі Леніна, там, де два тижні тому зарізали під час проукраїнського мітингу 22-річного донеччанина Дмитра Чернявського, біснуються заїжджі "путінські туристи", ностальгують по СРСР пенсіонери, очікують на пляшку місцеві алкаші - накликають війну на свої голови криками "Путін! Росія! СССР!"

Містяни якось дуже швидко злякалися "трех поездов з бендерами, которые едут нас убивать", "правосеков, которые едут на машинах "Автомайдана" нас резать, грабить и насиловать наших женщин" і "этой твари Фарион, которая будет вырезать языки тем, кто говорит по-русски".

Це - як у театрі абсурду, це когнітивний дисонанс. В це неможливо повірити. Але так було.

Бендерка і правосєчка

Травень 2014-го. Вже захоплена облдержадміністрація, але ракова пухлина, нам здавалося, локалізована лише на площі перед "Білим домом". Там барикади, намети, та екскурсії донетчан у екзотичну ДНР. Своєрідний атракціон. Але вимоги протестувальників з абстрактних : "Хватит кормить всю Украину!" мляво перетворюються у "Путін, введи войска!". Триколори заполоняють вулиці. З' являються люди в касках з надписом "Я говорю по русски" (а хто ж заважає, думаю я, поспішаючи у справах). Так до міста підкрадалася війна.

Люди, доля яких склалася так, що крім магазинів, ринків, кухні і холодильника їм і обговорювати було нічого, стали фахівцями з геополітики. "Нет НАТО на русских границах!". З якого дива Донецьк із шахтарської столиці став "русской границей"? Люди, які слідкували за кривавими подіями на Майдані по телевізору, щиро вважаючи їх такими, що ніколи не торкнуться містечкового життя, (один сказав:"чего ты плачеш, смотри на это, как на мультики"), нарешті схаменулися і стали дуже потрібними. Їм роздали колорадські стрічки, і вони з гордістю привласнили собі славу "дідів, що воювали". Та, що глузувала з мене, коли я шукала у донецьких лікарнях покалічених під Волновахою хлопців з Волині, несподівано стала пригощати пиріжками "наших мальчиков", що під чужими прапорами залізли у облдержадміністрацію.

Люди різко розділилися на своїх і чужих. І, якщо на українських мітингах - не частих, не довготривалих - але українських, ти мав "чуття єдиної родини", то на побутовому рівні - на роботі, у транспорті, у бесідах із друзями (як тоді вважалося) часто лишався сам серед чужих. Ще "ДНР" не проявила себе так яскраво, як це станеться незабаром. Ще на тебе не доносили сусіди, ще до тебе не навідувалась поліція... Але все, що нагадувало Україну, стало містян дратувати. І дихати ставало все важче. І все більше номерів телефонів видалялося із записної книжки.

«Ой, какая у тебя красивая кофточка. А ты не боишься, что я тебя сейчас грохну, правосечка?» , - каже на мою вишиванку сусід на районі,

"Ну з тобою, алкашем, я справлюся!", - думаю я, і голосно пославши, йду собі далі. Але вишиванку сховала, і наділа її в Донецьку єдиний раз - у храмі, на Трійцю. Про храм - окрема розмова. На єдиний у Донецьку храм УПЦ(КП) - невеличкий, на віддаленій від центра вулиці - ще з березня почалися "наїзди". Тож і мусили молитися за зачиненими дверима, як перші християни у катакомбах...

Але як бути з бабами, що ступами посіли біля під'їзду? Тоді, у травні, сусідки, поруч з якими прожила двадцять років, кричали мені в спину: " А эту бендерку, и ее мужа бендеровца, и их сына давно нужно повесить!".

Припустимо, що сина-офіцера у прикордонній формі вони бачили, коли у березні він вибрався з окупованого Криму. Про чоловіка, що був головним редактором єдиної на Донбасі української газети "Донеччина" теж було відомо. Я стала "бендеркою", тому що ходила у вишиванці, мала татуювання тризуб і ... лаялася з ними, щоб вони не плювали лушпиння собі під ноги, примовляючи, що Донецьк - це європейське місто!

"Снаряди лягають все ближче..."

Червень 2014. Вже захоплене бойовиками наше видавництво. Вже господарюють вони у телерадіокомпанії, видаючи в ефір цілі діжки лайна, вже давно добровільно перейшло під патронат ФСБ донецьке СБУ. Вже перекриті дороги...

Ще працюють ресторани і великі магазини, але вже пограбовані бутіки і автосалони. Ще працюють театри і кінотеатри. Ще не рвуться в місті снаряди. Ще стрілянина тільки в аеропорту. І звідти, як подує вітер, доноситься млосний трупний запах. Але місто живе, прогулюється бульварами, наряджається, веселиться, святкує. Садить троянди і робить вигляд, що нічого страшного, що все як завжди. І заспокоює себе: "А почему на Майдане бунтовать можно, а нам нельзя?".

Тим часом у містах, де войовничо запанувала "нова народна влада" грабують банкомати і продуктові магазини, підпадають "під роздачу" супермаркети побутової техніки, міста наводнюються озброєними чоловіками, що гордо називають себе "ополченцами". І скрізь, у транспорті, телефонних розмовах, у чергах в магазинах гордий народ Донбасу розповідає про "зверства кровавой хунты".

І люди вже виїжджають з Донецька - у відпустку, не надовго.

Істеричка?

У це справді було неможливо повірити. Здавалося, що ось, ще трохи, і українська влада схаменеться. Що з'являться десантники і проведуть три блискавичні операції, як в кіно. Адже лігва сепарів невідомі лише сліпим та глухим. Їх три - адміністрація, СБУ, телебачення. Ми, свої, у тісному колі обговорюючи майбутнє, жадали точкових бомбових ударів по цих трьох будинках, і нам здавалося, що згодом ми зможемо очистити місто від зайд, а зі своїми - розберемося... Ми вірили, що влада після жаху у Слов'янську, не здасть на поталу ворогам мільйонне місто!

Того дня пішла у "Фокстрот", що на Київському проспекті, щоб купити у церкву вентилятор. Справилася, виходжу на вулицю і бачу колону військової техніки: БТРи, Камази, легковушки, швидкі, міліцейські, пожежні, автобуси - повні озброєних людей. З російськими прапорами, георгіївськими стрічками, з обозом з жінками й дітьми. Вони рухались приблизно годину. А я вперше в житті сиділа на асфальті, ноги підкосилися.

Вдома сусідка у вікні з цигаркою, на запитання, що робиш, відповідає: "жду Путіна". "Навіщо?" "Он порядок наведет" і кидає недопалок з сьомого поверху на вулицю... Інша сусідка, що отримує російську пенсію в Воронежі, а живе у Донецьку, бо це їй економічно вигідно (російські пенсії більші за наші,а жити в РФ завжди було дорого), стикаючись зі мною, кричить: "А ваш Яценюк ...!" "А що тобі до нашого Яценюка, коли в вас свій ... Мєдвєдєв є?". Ще одна кричить мені в спину:"ненавижу хахлов!" І я розумію, якщо їм скажуть по телевізору, що за вбитого «хахла» дадуть 100 гривень, то їм і з хати виходити не треба. Я тут, поруч.

Влада, або не влада, або вони самі, або партизани. Але хтось починає бойові дії. Місто прокидається і засинає під гуркіт снарядів. Місто налякане. Містом розносяться чутки одні страшніші за другі. Починають викрадати людей разом з автомобілями, потім вимагають викуп у родичів. Люди просто зникають в нікуди. Губляться, блокують телефони. Хтось записується у армію "ДНР", там обіцяють платити і годувати. З'являються дівки у камуфляжі, такі собі кавалерист-дівулі, що поводять себе з викликом. У місті повно чеченців та інших "понаехавших вежливых людей" на дорогих авто. Дівулі крутяться коло них. Їх життя стає насиченим і повним пригод. "Наши мальчики!", "Лучшие люди Донбасса!", "Защитники" по праву вважають себе господарями життя. І це право - зброя.

У місті починається істерика.

Біженці

Мусила тікати з Донецька, коли на залізничному вокзалі вже рвалися снаряди. Відчувала себе учасницею масовки у кіно про Другу Світову війну. Евакуація. Натовп людей з валізами і вузлами, з дітьми, старими на милицях і собаками. І свист снарядів. і, Слава Богу, виїхали, Бог відвів.

І все одно, навіть тоді, у середині липня 2014-го, вірилося, що невдовзі повернемося. Ну трохи затягнеться відпустка. А ось на День Шахтаря точно будемо вдома!

Стрибали зайцями Україною. Хто - де. Я у однокурсниці в Знам'янці. Літо, сад, ліс, річка. А у вечорі - новини. Звільнили, звільнили, перемогли! І розповіді, як у сусідню Олександрію приїхали біженці з Донецька, як їх поселили у клубі, а вони вивісили російський прапор. І як їх побили!

І парад вишиванок на День Незалежності, і свято у парку з піснями і танцями. І Іловайськ. Горе. Перші похорони в Знам'янці. І гірка усмішка командира, що привіз матері мертвого сина:"Не так страшні ті, з ким воюємо, як ті, хто стріляє нам в спини! ". Це він казав про моїх земляків...

Приятелька теж ціле літо рятувала свою довгоочікувано вагітну дочку. Не витримала перегонів. "Їдемо народжувати в Донецьк. Дитина повинна з'явитися на світ в рідному домі". Як забирали дочку з пологового будинку, на їхнє авто наїхав танк. Таке собі звичне зараз у Донецьку ДТП! Водій танка, щоб не викликати поліцію "ДНР" здер з постраждалих і переляканих пасажирів 8000 гривень і був такий. А незабаром, з десятиденним Андрійком на руках, моя знайома тікала від вибухів аж до Києва. І навряд чи повернеться.

"Як подумаю, що повернемося в Донецьк, виросте наш хлопчик, піде у школу, а я дивлячись на вчительку, буду думати, на яких мітингах вона стояла, які гасла голосила і чому навчить мого онука?".

Так ми і прожили рік перекотиполем. Пробиралися, (і кожного разу все важче!), у рідне місто - за речами.

Вересень 2014. Після довгої перерви я дома. Цілую стіни, радію своєму ліжку, книжкам. Провідую свою літню подружку. Пенсій немає, вона голодує, і щоб вижити, як у блокаду минулої війни, ходить на ринок продавати кришталь: "здохну з голоду, а в сепарів і крихти хліба не візьму". Там, на ринку до неї підійшла дівуля у камуфляжі:"Скільки?"- тиче пальцем на коштовну, ручної роботи, вазу. "Прошу сто гривень". "А я хочу за двадцять". "А я не віддам!" І дівуля ногою футболить цю вазу, і вона скельцями розлітається на дорозі, так само як розлетілося наше життя...

Зібрала "тормозок" і їду до старенької в порожній маршрутці. На зупинці заходить "попочлєнєц". З учорашнього, з похмелюги, брудний, смердючий і з автоматом. І з бажанням потеревенити. Вискочила кулею, хоча було бажання вилізти у вікно. Пішла пішки з думкою, ніколи більше не сідати в громадський транспорт.

Моя старенька подружка, промаявшись на підніжках міжміських автобусів за пенсією, теж подалася світ за очі. Зараз живе в Києві, у хостелі. Їй 78 і вона вірить в Україну!

Ще одна, повернувшись після затяжної відпустки додому, пройшлася містом, поговорила з сусідами і просто заклякла. Боялася вийти на вулицю, продукти приносила сусідка. "Забери мене звідси", - просила вона. І ми рушили. Зараз вона живе і працює в Маріуполі.

На виїзді з Донецька, на блокпосту до великого автобусу зайшов молодий озброєний "попочлєнєць". Спочатку, ми думали, що він "під кайфом", а коли підійшов ближче, я зрозуміла, що він просто олігофрен - бачила його серед вихованців одного з донецьких інтернатів.

А потім, телефоном, у розмові з працівником цього інтернату, виявилося, що таких - багато. "Дядя Павло, нас там одягають, годують і стрілялки дають", - радісно повідомляють вони при зустрічі.

Жовтень 2014. "У вашому офісі повилітали вікна" - подзвонили нам сусіди. Тоді я не думала, що це вже не наш офіс, що ми туди ніколи не повернемося. Закупила купу плівки, і подалася на Донбас.

Забивала великі вікна, а на вулиці літали снаряди. А потім лежала в кущах біля пам'ятника загиблим у Другій Світовій журналістам, закривала голову руками, я думала, що моє прізвище тут точно не напишуть...

А потім у перукарні побачила закручені вибуховою хвилею в спіраль металопластикові вікна. Зненацька мене підняло на стільці вибуховою хвилею і гепнуло об підлогу, і я полізла під стіл...

І цілу зиму і весну не рухалась у східному напрямку, плела шкарпетки українським воякам.

Пішла, щоб повернутись

Липень 2015. Навідавшись у Донецьк цього літа, я зрозуміла, що весь тамтешній жах - насправді. Місто перетворилось на своєрідну резервацію. Спотворене російськими і місцевими варварами, місто шахтарів і металургів вже нічим не нагадує столицю того Донбасу, що "годував всю Україну".

Сьогодні в місті, де промайнуло багато щасливих років, нестерпно жити.

До того моменту, як Росія прислала в сусідню країну бойовиків зі зброєю, в Донецьку успішно працювали десятки потужних підприємств. Може, це просто збіг, але не йшли справи тільки там, куди ще до війни прийшов інвестор з Росії. Приміром, на Донецькому електросталеплавильному заводі, де протягом років ніяк не могли налагодити виробництво, в" Промінвестбанку", який зруйнували за вказівкою з Кремля

Вся інша промисловість працювала ефективно: і шахти, і заводи. "Топаз" виробляв знамениті "Кольчуги", а "Норд" продавав свої холодильники у десятки країн світу. Російський відморожений "брат", виконуючи наказ Путіна, усе це зруйнував, вивіз на металобрухт и викрав: уже рік жодне підприємство не працює і не виплачує, ясна річ, зарплату. Розвішані на центральних вулицях бігборди про те, що головні шахти і заводи Донецька тепер народні , є власністю ДНР, і все тільки починається, - сприймаються як знущання.

Що з того народові - загадка. Це тільки бойовики і їх кремлівські хазяї, певно можуть уявити, що в резервації працюватимуть підприємства. При здоровому глузді це, звісно, неможливо, хоча в Кремлі, схоже, планували спочатку знищити економіку Донбасу, щоб потім її остаточно добити під якимсь ідіотичним лозунгом типу "хунта сама уничтожает Донбасс".

А ось, що справді вдалося російському брату на 100%, так це перетворити донеччан на вірнопідданих "РашаТВ". Зомбоящик для моїх земляків сьогодні - це щось більше, ніж проповіді патріарха Кіріла Гундяєва і всіх його предстоятелів на "мерседесах" разом на Донбасі узятих. Це - спосіб мислення. Телевізор з Донецька (з Москви) щодня дає чітку установку: "каратели продолжают обстреливать мирные города Донбасса". Після цього його жителі ще більше ненавидять Україну і навіть не замислюються, що всі обстріли по Донецьку здійснюються з околиць самого міста.

Українська армія свою зброю реально відвела, та й немає таких точних засобів, щоб цілити по лікарнях і житлових масивах у центрі міста, жодного разу не влучивши у лігва бойовиків.

Пересічний донеччанин настільки застрашений силою "хунти", що сприймає на віру навіть найбезглуздіші вигадки, які поширюють самі ж місцеві.

Приміром про танк правосєків, який начебто вночі з'являється у самісенькому центрі міста, де зараз перебуває так званий уряд так званої "ДНР", обстрілює мирних жителів і таємничо зникає... "Очевидці" пригоди не пояснюють також, де були в цей час героїчні захисники "ДНР", чому не захистили.

Моя знайома з Єнакієвого (це звідти родом сімейка Януковичів і відомий кримінальний авторитет і депутат" Юра Єнакієвський") розповіла ще захопливішу історію про злодійства підступної хунти. Так от , за версією єнакієвців, загарбники, щоб знедолити процвітаючий Донбас, поштою пересилають бруківку та цеглу до себе додому на Західну Україну. Подумалося, як же здрібніли ці укропи, по цеглинці розтягуючи Донбас в той час, як Фьодорич і його ненажерливий клан вивозили за кордон долари США цілими Камазами!

"Правий сектор"і "бендери", так і не з'явившись жодного разу наживо в Донбасі до війни, і зараз, залишаються основною фобією місцевих жителів. Про їх міфічну діяльність там переповідають не тільки легенди, а й співають пісень.

Сідаю в Донецьку в трамвай №1, купую квиток із написом ДНР ціною 1,5 гривні або 3 рубля і їду до центру. На наступній зупинці, що як і раніше, гордо називається "18 партсъезд" заходить чолов'яга з гітарою, якого раніше теж зустрічала. Згадалося, як він за мирних часів співав про Афганістан, а зараз мобілізує на захист "ДНР". "Ой, не ходи Бендера на Донбасс! Не убивай наших детушек, и бабушек и матушек!, - жалісливо благає, витискуючи симпатії та копійки у затурканих життям пасажирок.

І справді, як тут не захистити завоювання республіки, коли до цього закликають з бігбордів, телевізора, з громадського транспорту. Здається, включиш електрочайник, і він озветься голосом Кобзона.

У Донецьку "Новости Новоросии" передають навіть у тролейбусах. Зайшла і ледь не вклякла, почувши довгу розповідь про дефолт в Греції. Навіщо донеччанам далека Еллада, подумала. А згодом, прослухавши прогноз погоди в Новосибірську та Петропавловську-Камчатському зрозуміла: ну треба ж чимось відволікати жителів "ДНР" від гірких реалій, яки приніс "русский мир".

Наталя Зоц, "Донеччина", для «ОстроВа»


Присоединяйтесь к "ОстроВу" в Facebook, ВКонтакте, Twitter, чтобы быть в курсе последних новостей.


Последние видео-новости

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: