Вам подобається подорожувати? Отак просто сісти на літак чи то поїзд і майнути кудись світ за очі, а краще за кордон – бажано в якусь екзотичну країну, про яку чув хіба що з телевізора чи читав у захопливих пригодницьких романах. Зрештою, сучасний світ відкрив для подорожей більшість своїх кордонів і будь-хто бажаючий запросто може видряпатись по скелястих схилах на плато священного міста Мачу-Пікчу, сфотографуватись на фоні піраміди Хеопса чи з’їсти морозиво на Трафальгарській площі під бій курантів знаменитого Біг-Бена… Були б лише бажання, гроші та віза… Упс… А ось і камінь спотикання. Власне, якщо з бажанням проблем у більшості наших земляків практично не буває, то з двома іншими пунктами – халепа. На жаль, абсолютна більшість наших з вами земляків (не йдеться про олігархів чи корумпованих депутатів та міністрів) не мають таких статків, щоб оплатити собі поїздку в далекі екзотичні країни. За рік важкої роботи, звісно, можна піднапружитись і назбирати певну суму, яка дозволить в кращому випадку покрити транспортні видатки або ж турпутівку на один із сезонних курортів, де перевезення і проживання за відносно низькими гуртовими цінами забезпечить туроператор. Але ж курорти Антальї, Варни, Шарм-ель-Шейха чи Абу-Дабі – це не весь світ. А він же такий великий та цікавий! В країни, куди не літають туристичні чартери, переліт рейсовим літаком вам обійдеться в 3 – 4 рази дорожче, як, власне, і проживання в готелі. Та, зрештою, і харчування, бо ж не всюди вам запропонують all inclusive за демпінговими гуртовими цінами. Додайте до цього візові питання. За 20 років незалежності ми, українці, настільки встигли набриднути в інших країнах своїми нелегальними заробітками, відмиванням грошей в їхніх банках та скигленням, де тільки можна, про утиски у нас демократії, що далеко не всі держави згоряють від бажання без проблеми видавати нам свої візи. Ану бо спробуйте отримати дозвіл на в’їзд, скажімо, до Великої Британії. Зрештою, і ціна таких віз для багатьох з нас не є підйомною. Для прикладу: віза на в’їзд до Сполучених Штатів Америки коштує близько 900 доларів. Переліт до цієї країни виллється вам ще у стільки ж і не забувайте, що вам ще й бажано звідти повернутись. Ось ви вже й потратили майже 3 тисячі доларів, і це не рахуючи витрат на готель, харчування, сувеніри, внутрішній транспорт тощо. Цілком інша справа, якщо ви їдете по лінії наукового, культурного чи освітнього обміну. Численні профільні громадські організації, які або ж діють як міжнародні, або ж мають партнерів за кордоном допоможуть вам з візами та квитками, влаштують на проживання, забезпечать харчуванням, дозвіллям, спілкуванням з однолітками, колегами, цікавою захопливою роботою, а якщо пощастить, то і кишеньковими грошима. Особливо популярним є студентський обмін. Коли ж іще пізнавати світ, як не в молоді роки, коли ти не обтяжений роботою, родиною, житейськими проблемами, а юнацький максималізм так і рветься з тебе назовні. То ж не диво, що саме на студентський обмін орієнтуються у своїй діяльності чимало вище вказаних організацій. Однією з таких структур є Міжнародна асоціація студентів у галузі економіки і бізнесу - AIESEC (французькою Association Internationale des Etudiants en Sciences Economiques et Commerciales) – структура, яка сьогодні об’єднує 50 тисяч студентів у 107 країнах світу, розташованих на 5 континентах, через канали якої щороку 10 тисяч студентів подорожують різними країнами світу. Через зазначену організацію і прибули в Україну кілька студентів з цілої низки зарубіжних країн. Понад два десятки хлопців і дівчат зацікавили умови проживання, закріплені в оприлюдненому в Інтернеті Job description (описі виконуваної роботи). Зокрема, передбачалось, що іноземним стажерам в обов’язковому порядку буде надано робоче місце, комп’ютер, безкоштовне житло, дворазове харчування та можливість безкоштовної участі у заняттях та тренінгах. Транспортні ж видатки та внески за участь у конференціях іноземці повинні були оплачувати власним коштом. «Дана обставина, - розповідає «Острову» студент з Марокко Ясмін Мохаммед Ешбіхі, - була визначальною, чому я приїхав саме в Україну. Розумієте: у нас родина не дуже багата, і коли я вирішив їхати за кордон по лінії AIESEC, я пошукав в Інтернеті країну та локальний комітет, який пропонував найбільш сприятливі, на мою думку, умови проживання та роботи, і показав їх батькові. Батько обрав Івано-Франківськ саме через те, що тутешній локальний комітет пропонував житло та харчування. Таким чином, саме заявлені Івано-Франківським локальним комітетом умови стали визначальними при виборі кінцевого пункту подорожі». Зі слів Ясміна, з урахуванням цих моментів, батько дав йому з собою грошей з розрахунку на те, що витрачати їх син буде на придбання сувенірів, поїздки по країні, дозвілля… - коротше кажучи те, про що ми звикли казати «кишенькові гроші». Втім, прибувши в Україну, хлопець переконався: не варто йому було покладатись на Інтернет-обіцянки. Насправді ж те, з чим зіштовхнулись іноземці на теренах Прикарпаття, є дуже далеким від того, чим івано-франківські айсекери заманюють до себе іноземних студентів. Обіцяне безкоштовне житло обернулось далеко не найкращими кімнатами гуртожитку Аграрного коледжу. Брудна постіль, відсутність матраців та ковдр на ліжках, постійна відсутність гарячої води, одна каструля на всіх та інші «принади» українського гуртожитку навряд чи злякають українських студентів, проте у іноземців, запрошених до України для того, «щоб отримати приємні враження про нашу країну і поділитись ними у себе на батьківщині» – це викликало справжній шок. Здавалось би: що тут такого? «Я протягом десяти днів не мав можливості прийняти душ, - розповідає Ясмін, - оскільки підхопив застуду, а в душі – лишень льодяна вода». «У мене в кімнаті навіть електрики немає», - вторить йому студент з Тунісу Белхассен Межрі. Втім, погані умови проживання – це лишень півбіди. На них іноземні стажери могли б закрити очі і по-спартанськи стійко пережити всі шість тижнів свого українського «відпочинку», якби не порушення приймаючою стороною іншої суттєвої умови договору – умови, без виконання якої саме виживання людей в чужій країні є досить проблематичним. Йдеться про проблему їжі. Івано-франківські айсекери обіцяли своїм іноземним колегам забезпечити їх дворазовим харчуванням. В розумінні будь-якої цивілізованої людини це означає, що людям двічі на день даватимуть готову гарячу їжу в кількості, достатній для задоволення природних потреб у їжі – переважно це поєднання перших, других і третіх страв. На ділі ж «дворазовим харчуванням» виявився кілограм макаронів, кілограм картоплі та маленький шматочок сиру на п’ять осіб, які повинні були харчуватись цим «скарбом» протягом десяти днів. Певно, «тепличні» івано-франківські айсекери, які звикли не турбуватись про хліб насущний, бо ж мама з татом нагодують, не дуже уявляють собі, що таке дворазове харчування і норми споживання на одну особу в день. Скидається на те, що в’язнів концтаборів у буремні сорокові годували дещо краще. Зрештою, їм принаймні готували. Відтак, усі кишенькові гроші, які хлопці і дівчата привезли з собою, вони змушені були витратити на харчування. В незнайомій країні, в умовах мовного бар’єру, коли поруч нема кому підказати (і про це буде нижче), заклад, де можна придбати дешевші продукти або ж де можна дешево і смачно попоїсти, хлопці змушені були витрачати по півтисячі гривень на тиждень – гроші, які вони могли б витратити на сувеніри та поїздки по визначних місцях, словом з користю провести час і зберегти купу вражень для того, щоб розповісти своїм землякам про нашу прекрасну країну. Окрема тема для розмови – «гостинність» українських айсекерів. Контактною особою в запрошеннях більшості іноземних студентів значиться деякий менеджер проекту «Світ без кордонів» Микола Бризіцький. Як виявилось, він є також президентом Івано-Франківського локального комітету AIESEC. Так от: з цією «контактною» особою деякі іноземні стажери змогли зустрітись лишень щонайменш через місяць свого перебування в Україні. Як виявилось, хлопці та дівчати з організації практично не цікавились долею своїх іноземних колег з самого моменту їх прибуття в Україну. «Я прибув до Києва об 11 годині ранку, - розповідає Ясмін, - ніхто з айсекерів мене не зустрів, а оскільки ні російською, ні українською мовами я не володію, а перехожі не знали англійської, мені важко було зорієнтуватись у великому місті. Мій поїзд відходив о 7-мій вечора і я протягом семи годин змушений був блукати незнайомим мені містом з понад 40-кілограмовим багажем. До того ж мене ще здурили на київському вокзалі, змусивши за майже п’ятсот гривень купити квиток у вагон 1-го класу (СВ-ред.), хоча я як студент не потребую цього». Не можна сказати, що відтоді місцеві айсекери взагалі не цікавились іноземцями. Про них згадували, на приклад, тоді, коли треба було зібрати компанію для походу в гори і скинутись по 100 гривень на проплату проживання у садибі, або ж коли для святкування дня народження однієї з івано-франківських активісток AIESECу в нічному клубі «Ельдорадо» треба було здати по 50 гривень за вхід та по 20 гривень на подарунок, або ж коли треба було комусь заплатити 45 гривень за таксі (добре, що під боком опинився багатенький араб). От тільки іноді ця турбота кудись зникала. От, скажімо, коли Бахаджан – студент з Казахстану – серйозно захворів і навіть був госпіталізований до стаціонару, до нього не те, що провідати, навіть подзвонити і спитати про здоров’я ніхто не додумався. Все вищесказане не означає, що йдеться про якихось зманіжених хлопчиків з багатих іноземних родин. Хлопці і дівчата стійко переносять вимушене проживання у спартанських умовах, не дивлячись при цьому на те, що Белхассену, який має суттєві проблеми зі спиною, доводиться ночувати на 3-сантиметровій твердій дошці гуртожиткового ліжка, бо хтось вирішив, що матраца йому не потрібно, а на прохання хлопців оплатити хоча б частину чеків за витрачені на продукти гроші, одному з них – поляку Якубу Кролу – студенту з-під Кракова – дали аж… 50 гривень з розрахунку на всіх. Не зважаючи на це, хлопці і дівчата чесно виконують свою частину угоди: роблять презентації про свої країни, навчають дітей та юнаків своєї рідної мови тощо – виконують і дуже хочуть, щоб українська сторона також виконувала свої зобов’язання. «Я дуже вас усіх люблю, - розповідає Я.Крол, - у мене тут дуже багато друзів, і я не є дуже прискіпливим, але угода є угода. Ніхто не змушував ваших айсекерів писати такі умови в Інтернеті, але якщо вони вже таке зробили, то написане слід виконувати. Адже ми не просто так сюди приїхали. Рано чи пізно ми вкладатимемо сюди гроші. У нас в Польщі є навіть таке прислів’я: «Гість в дім – Бог в дім». То будьте ж гостинними і ви». «Якби ми знали, що заявлені в Інтернеті умови не відповідають дійсності, - підтверджує Б.Межрі, - то взяли б більше грошей або обрали б іншу країну. У нас в Тунісі студенти живуть у ще гірших умовах, ніж тут, проте якщо до нас приїжджають іноземні студенти ми намагаємось влаштувати їм належні умови проживання. Якщо не виходить знайти нормальних апартаментів, селимо у сім’ї до наших місцевих айсекерів. У себе вдома я також є активістом AIESECу і скажу вам по правді: те, що твориться тут – це не AIESEC». Президент Івано-Франківського локального комітету Микола Бризіцькій вважає усі звинувачення іноземців надуманими. З його слів, закордонні стажери дійсно телефонували йому на початку свого перебування в Україні і розповідали про певні незручності, але особисто він тоді хворів і тому дав команду своїм підлеглим по організації вирішити усі питання. Що ж до невиконання заявлених умов, то він чомусь вирішив, що головною претензією гостей з-за кордону є відсутність доступу до мережі Інтернет в місцях проживання, зазначивши, що такої умови в Job description не було. Стосовно ж неналежного харчування іноземців нічого путнього відповісти не зміг, зазначивши, що іноземцям з цього приводу слід було звернутись до нього особисто (нагадаємо, закордонні стажери навіть не знали цю «контактну особу» в обличчя). А ще він дуже ображений через те, що іноземці винесли цю «локальну» проблему на широкий загал… Найгірше в даній ситуації – це уперте нерозуміння керівництвом івано-франківського AIESECу усієї глибини проблеми, зокрема того, що дане питання давно вже вийшло з розряду локальних, внутрікорпоративних і перетворилось на проблему національного престижу і навіть національної безпеки. Іноземні студенти не приховують, що повернувшись додому не оминуть розповісти про усі «принади» життя в Україні своїм друзям, знайомим, батькам, родичам. Не секрет, що подорожі – справа не для бідних, а відтак серед усіх цих родичів цілком природно можуть виявитись відомі урядовці, політики, бізнесмени, словом люди впливові, в тому числі і в міжнародній політиці. То чи приємно буде, скажімо, нашому меру, коли, приїхавши в невеличке польське чи яке інше закордонне містечко укладати угоду про партнерство, він отримає відмову і почує: «але ж у вас не вміють навіть студентів по- людськи прийняти». P.s. Поки готувався матеріал, злякавшись широкого розголосу, керівництво Івано-франківського локального комітету AIESECу почало потроху компенсовувати витрати іноземців, виплачуючи їм гроші за пред’явленими чеками. Так, Б.Межрі, який щотижня змушений був витрачати по 500 гривень на тиждень, вже виплатили аж трохи більше ніж 300 гривень. А ще йому пообіцяли змінити житло на кімнату для іноземних студентів в гуртожитку Медуніверситету. Це все, звісно, добре. Проте дехто з іностудентів, як, на приклад Я.Ешбіхі, вже встиг покинути нашу країну. Хто компенсує втрачене літо їм? І чи виправлять такі одиничні кроки загальну ситуацію в прикарпатському AIESECу, а чи тут треба, як у старому анекдоті про радянського сантехніка: міняти всю систему?... Сергій Білий, «ОстроВ»
