Знайомі, які не так давно повернулися з Канади, не приховували свого захоплення цією країною. Із щирою заздрістю розповідали і про святкування там Дня конституції. За словами оповідачів, байдужих в той день до цієї події – не було ні серед молоді, старих, білих і чорношкірих. Загальне народне торжество – без показової гордості, лукавства, словоблудних реляцій. Люд веселився, відпочивав, не бракувало щедрих безоплатних частувань, подарунків. Таку радість пояснювали просто: громадяни люблять свою країну і гордяться нею, бо держава та уряд працюють на народ, турбуються про підлеглих, гідне і заможне життя суспільства. Канадцям не доводиться шукати кращої долі за межами держави. Горді за свою любиму країну й італійці. Прапор і Гімн держави тут для всіх – святині. Особливо пишаються своїм громадянством німці, австрійці, шведи, бельгійці, англійці, норвежці, фіни, американці, французи, австралійці, японці. По-інакшому (осмілюся сказати) до загальнодержавних свят ставляться українці. Двадцять пройдених літ незалежності так і не згуртували наше суспільство, не прищепили всенародної любові і поваги до синьо-жовтого стягу, під котрим гордо в борні помирали Січові Стрільці, юні герої Крут, вояки Української Повстанської Армії, не додали гордості за країну золотих хлібів, солов’їної мови, нетлінних християнських традицій та власної історії. Не додали двадцять років державотворення і любові до власної країни однаково – жителям сходу, заходу, півдня та півночі, бо червоним в календарі виписані поряд, як державні, й 1 травня, і 6 грудня. На Сході відзначають 7 листопада – День соціалістичної революції, на Заході – шанують 14 жовтня – День народження УПА та Покрову Пресвятої Богородиці. Одні в Україні вважають святом Перемоги 9 травня, інші – рахують цю дату днем скорботи і пам’яті полеглих у Другій світовій війні. Проте як і на східних землях, так і на західних не дивина в державні свята бачити громадян на приватних ділянках, городах дач. Отож маємо те, що маємо. Така філософська відповідь, бо реальність ще далека від бажаної, а життєві можливості переважаючої більшості громадян – на межі виживання. Недавно на батьківщину (з відпочинком) завітала близька моїм друзям людина: неодруженим юнаком чоловік виїхав до благополучної країни на Американському континенті в 90-х, а невдовзі визвав з Тернопілля і майбутню дружину. Не називаю країну, громадянство якої ця сім’я вже давно отримала, але про одне обмовлюсь – гостюючи в рідних, заокеанський родака (вищої освіти так і не здобув) зауважив, що за всі роки, відколи покинув Україну (теж 20 літ), в нашій державі дуже багато змінилось на краще. За його словами, Україна уже більш європейська. Проте напередодні від’їзду п. Іван признався, що хоча тут (в Україні) ще живуть його рідні: мама, сестри, він не залишився б назовсім і, насамперед тому, що «важко вам, нема тих соціальних гарантій і опіки, що у нас для всіх. Вам ще далеко до заможного життя, а тому дуже хочу додому…». Така оцінка нашої дійсності збоку, від звичайного громадянина-іноземця, який виріс, виховувався у часи сумнозвісного радянського розквіту. Гадаю, читачів не дратують не філософські роздуми «провінційного» українця в пору відзначення 20-літнього ювілею нашої вітчизни. Кажу так, бо з радістю і смутком підсумовую наше життя, себто звичайних рядових громадян країни. Я один з них. І тут інакше і зрозуміліше не скажеш: по-соломонівськи – маємо, що маємо. А мали, на перших порах, від старої системи всі більш-менш однаково. І ділили надбане народом «справедливо», «порівну», на всіх. Злукавили зверхники тільки трішки: бо в перелік ваучерних списків на приватизацію не потрапили стратегічні (найдорожчі) об’єкти. Їх, щоправда, згодом тихцем «спихнули». Особисто я і мої син та дочка стали законними акціонерами Івано-Франківського м’ясокомбінату. Маємо і відповідні акції, але вже добрий десяток літ – жодної копійчини з прибутків. І завжди тут не втомлювалися пояснювати: «Нема що ділити. Все тратимо на розвиток…». Рік-третій можна і справді з таким підходом змиритись. Але, нарешті, пора б заговорити і сумлінню власників. У законодавців, на жаль, до цих проблем не дотягнулись руки, «куряча сліпота» не дозволила сягнути оком на Схід та Захід, покласти край безсоромному шулерству зголоднілих українських власників. Саме через державну байдужість згрібають в кишені з великого столу навіть дрібні крихти. Не для людей вони. Ось так повертають своє, потрачене на придбання збанкрутілих заводів, фабрик, шахт. Не подивую, але така практика: живуть, наприклад, акціонери в Івано-Франківську, там же і виробництво, а кличуть їх (акціонерів) час від часу на звітно-виборні – до столиці. Їдьте, мовляв, слухайте, без вас ми – ні кроку. Біда лишень – мало охочих своїм коштом їхати за вітром. Скільки літ потрібно було, щоб повернути справедливість, віддати належне ошуканим людям? Чи з’явиться колись з цього приводу відповідний закон? Згадали ми лишень про одну ложку полину. А де «Перший приватизаційний», інші фонди, що з’явилися і розвіялись раптово збагатившись непомірно. Геть як сумнозвісна «ЕММ»? Скажете, що з дрібного прикрість малюю, адже це – минуле, пройдене. На жаль, це і справді уже історія перехідного періоду. Що потрібно зробити, щоб прості люди забули ті прорахунки? Відновити справедливість і убезпечити суспільство від тотальних грабунків, поборів, шахрайства… Демократична держава зобов’язана контролювати суспільно важливі окреси, як власну безпеку і карати правосуддям не лишень кишенькових ловкачів, але з ними і тих, що увірували в беззаконня (смішно й грішно) і замість, приміром, твердого сиру «варять» сирний продукт… «Бандитам – тюрми!», європейський вибір, краще життя обіцяв В. Ющенко на Майдані. Каденція завершилася, віха пройденого помножилася, а життя не поліпшилось. Так, надбань багато, але, погодьтесь, жити простим людям важко. І тягнуться сотнями на заробітки українці, поневіряються, принижуються, шукаючи щастя не у власному домі. Зате помітне інше тло, що відділяє низи від верхів. Для них – нове життя, закони, фабрики, заводи, маєтки. Не злічити всемогутніх, самодостатніх та імущих. Вони – скрізь, на всіх рівнях і теренах. За це і соромно, й гірко. Справжнє надбання Майдану – демократія. Нею пишаємося. Щоправда, Віктор Ющенко, чуючи нині адресне «Ганьба!», бо не зумів обіцяне зреалізувати, резюмує з цього просто: мовляв, що від нього залежало – спромігся, та тільки народ не доріс у свідомості, не оцінив потуги… А тому маємо те, що маємо… Як на мене, погоджуся з екс-президентом. Таки «лоханувся» (вибачте за такий жаргон) народ, але не через власну незрілість, а доброту і ментальність дивну: за все прощати, не питати ні про статки, ні про авто як кумів, так і сватів, братів. «Спочили в Бозі» начерки лікарні майбутнього, заросла дорога до Європи? Мабуть, не судилося. Та хто заперечить зримі здобутки, України славну і героїчну історію? Хто поставить під сумнів обраний шлях, віддану християнським традиціям, високій моралі працелюбну націю? Ніхто! І тільки ворог і ті, що користають, не вкладаючи талантів, ані праці та мозолів для власного збагачення, живуть і паразитують на демократії, хизуються незрівнянними статками, які їм не належать. Вони переконані – не народ вирішує долю країни, її шлях, а вони, їхні гроші. Два десятки пройдених літ – дорогої ціни урок, привід поміркувати, підсумувати, врахувати упущене на стезі до європейських цінностей і повернути втрачену віру. А тоді й недоречним стане оте набридле «маємо те, що маємо…». Ось коли не сумуватимемо в День народження рідної країни. Богдан Пилипів, спеціально для «ОстроВ» (карикатури автора)
