Мар’яна Садовська:"Моя мета – дати почути справжній голос Донбасу"

«До початку війни я жодного разу не була на Донбасі, і мала дуже стереотипне уявлення про східні регіони України. Єдиний позитив, якщо це слово взагалі доречно вживати у цьому контексті, війни у тому, що мені вдалося познайомитися з культурою Сходу нашої країни», – говорить Мар’яна Садовська, українська співачка, актриса, аранжувальниця та фольклористка. Садовська вже багато років мешкає у Кельні (Німеччина) та популяризує українське мистецтво на теренах Європи та Америки. У її творчому доробку три сольних музичних альбоми, численні музичні композиції та низка театральних ролей. У вересні Мар’яна Садовська завітала на Донеччину, де знайшла унікальні музичні скарби, які згодом представить у Нью-Йорку.

Мар’яно, ви нещодавно приїздили на Донеччину. Що саме вас зацікавило і які міста вдалося побачити?

Насправді я приїжджала в Україну на конференцію, що відбувалась з приводу річниці трагедії Бабиного Яру. Після виступу в Києві, вдалося поїхати на Донбас, а якщо конкретніше – у Волноваський район. Для мене це стало своєрідною етнографічною міні-експедицією.

Чому ви обрали саме Волноваський район?

Це довга історія, тому спробую пояснити з самого початку. Враховуючи те, що я зростала у Львові, мені здавалось, що тільки там збереглися традиції і мова. Я пам’ятаю, яким відкриттям 20 років тому для мене стала східна, північна, центральна Україна, де збереглись автентичні традиції в селах. Подібний стереотип був у мене і стосовно Донеччини: здавалось, що там тільки колгоспи, «руський мир», все знищено і  нічого не залишилось.

Коли два роки тому я вперше поїхала до Маріуполя з благодійними концертами – моя думка змінилась. Після того, я була в Приазов’ї кілька раз. І ось під час поїздки з Сергієм Жаданом, виступаючи у Волноваському будинку культури, я запитала одного із працівників сцени, чи чув він народні пісні у селах району. Він не лише розповів, що співи – це частина культури району, а і познайомив із засновницею музичного колективу «Заграйярочка» Іриною Крюченко.

Я дуже вдячна долі, що зустріла її. Скажу навіть більше, вважаю, що ми всі повинні дякувати Ірині Крюченко, адже вона давно їздить по навколишніх селах та записує, і зберігає унікальні матеріали. Ця жінка зуміла створити дослідницько-фольклористичний гурт, що об’єднує людей, закоханих у автентичний спів. У «Заграйярочці» співють три покоління. Збереження традицій там на першому місці. 

В Німеччині російською пропагандою роздмухується теза, що на Донбасі всі хочуть до Росії, і, повірте мені, цей міф дуже потужний. Ми всі (українці, що живуть в Німеччині) намагаємося це спростувати. Знаєте, я завжди кажу, що маю дві мети: перша – творча, щоб донести цю музику та спів до людей; друга має політичний контекст — дати почути справжню Україну, а тепер ось і справжній «голос Донбасу».

У радянські часи українцям закривали доступ до нашої автентики, підсовуючи такий собі кітчуватий фольклор, який зараз називають «шароварщиною». До прикладу, вищезгадана Ірина Крюченко проводить майстер-класи та пояснює вчителям музичних шкіл різницю між стилем «колгоспного ансамблю пісні і танцю» та справжніми перлинами української культури. Автентичний спів та музика – це як серце, що б’ється. Поки воно б’ється, життя продовжується.

У яких селах ви побували?

Мені вдалося відвідати Єгорівку, Дмитрівку, Златоустівку, Калинівку, Хлібодарівку і власне Волноваху. І до кожного з цих місць потрібно повертатися. Коли я починаю розшифровувати матеріал, який зібрала у Волноваському районі, то побачила, що мені вдалося знайти, без перебільшення, справжні скарби. Спів стареньких бабусь потрібно не лише збирати, а і прагнути найголовнішого – робити все, щоб ці пісні звучали та не забувались.

Яким чином ці автентичні скарби з Донбасу в подальшому трансформуються у вашій творчості?

Найближчим часом я буду брати участь у проекті Вірляни Ткач (американська режисерка українського походження) у Нью-Йорку. Це буде візуально-музичний арт проект, де я планую заспівати дещо із зібраного у Волноваському районі.

Насправді, мені хочеться зробити проект, у якому автентичні музики з заходу України з Гуцульщини чи Лемківщини приїхали б на Донбас та зустрілись з тими бабусями, які співають по селах. Звичайно, дуже хотілось, щоб колектив «Заграйярочка» побачили та почули у Німеччині та Америці.

Чи є у Вас в планах нові етнографічні поїздки дорогами Донбасу?

Звичайно, мрію повернутись і далі шукати та записувати матеріал. Хотілось б побувати і на Луганщині, і у грецьких селах біля Маріуполя.


Подібні проекти потребують потужного фінансування. Реалізувати самотужки – майже неможливо. Чи слід в такому випадку сподіватися на діалог з державою, яка може допомогти коштами?

Звичайно, на цей діалог ми очікуємо і нам слід його вимагати від держави. Та все ж, в першу чергу сподіватись на себе. Наприклад, коли я почала їздити до Маріуполя, то побачила там численні благодійні акції.

На сьогодні вже є результат – у Маріуполя з’явились чотири арт-майданчики. Такі метаморфози дають надію, що наша справа не марна. Але, відверто, хотілось б, щоб такі ініціативи не залишались лише справою волонтерів, а і перетворювались в державні інституції, що займаються саме питаннями української культури. Втім, я розумію, що питання грошей – одне із найважливіших у реалізації подібних проектів.

Ми з чоловіком, режисером, також постійно шукаємо кошти і подаємось на різні грантові проекти, що пов’язані з культурою в Україні.

Які з цих проектів вже вдалось реалізувати?

Завдяки грантовим коштам ми запросили декілька українських театральних колективів до Німеччини у рамках міжнародного фестивалю Globalize Cologne, який ми організовуємо. Поступово робимо маленькі кроки. На жаль, до сьогодні, коштів на проект в Україні ми не отримали. Але будемо шукати далі!

У Німеччині, де я мешкаю, немає міністерства культури, але є грантова система, що дозволяє реалізувати певні можливості та отримувати кошти на свої проекти. Крім того, є такі інституції як Гьоте Інститут, котрі займаються промоцією німецької культури у світі. Мрію, щоб так було і в Україні. Ми повинні вимагати від держави звертати увагу на культуру, тому що вона сильніша, ніж зброя.

На мою думку, якщо б існував реальний контакт між українцями, то Росія та Путін не змогли б в такій формі використати міф поділеності нашої держави на “проросійський” Схід та “націоналістичний” Захід.

Саме тому я вважаю такими важливими для України такі проекти, як "Донкульт" і "Галіціякульт". В Україні потрібно опікуватись не лише гуманітарними, а і культурними проектами. Адже, якщо ми самі не будемо працювати, а будемо чекати на допомогу держави, то нічого не вийде.


Зараз, особливо на сході, відчувається патріотичне піднесення у мешканців порівняно з попередніми роками. На вашу думку, таке перезавантаження допоможе підняти рівень самоідентифікації та загалом культури до гідного рівня?

Коли я почала приїздити в зону АТО, то бачила, як люди розмальовують все жовто-блакитними кольорами, ніби надаючи цьому сакральної сили. Дуже важливо відчути зсередини національну самоідентифікацію. Прийшов час, коли кожна людина повинна визначитися, в якій державі вона прагне жити: у незалежній європейській сучасній Україні чи у темряві Середньовіччя, куди прямує Росія. Цей вибір стосується саме держави. Тобто я єврей, росіянин, грек, поляк чи українець хочу жити в Україні, де гідність людини цінується понад усе.

І коли люди одягають вишиванку або віночок – для мене це внутрішня потреба вибору, маніфестація свого вибору.

Та є й інша сторона медалі. Змінюється форма, втім зміст залишається старий. Наприклад, коли я була у Дніпрі, то студенти з театральних вишів проводили репетицію вистави, що фактично була поставлена в кращому стилі соцреалізму. Лиш замість Леніна та комсомольських пісень – прапор та українські пісні. Це було жахливо. Саме тому я наголошую на тій важливій місії, яку виконує Ірина Крюченко. Ми повинні відрізняти золото від блискучих обгорток.

З ким із українських діячів культури ви співпрацюєте?

Найбільше я пов'язана з моєю Альма-матер — тобто театром Леся Курбаса у Львові. Але я шукаю контактів з колегами в Україні і страшенно щаслива за кожну можливість співпраці. Дуже важливими для мене стали спільні проекти з режисером з Києва Андрієм Приходьком, з музикантом Марком Токаром, колективом "Курбаси" та "Козак Систем". А два роки тому почала створювати композиції на тексти Сергія Жадана та Любові Якимчук.

Існує твердження, що світ вже втомився від теми війни в Україні. Які настрої панують у Німеччині?

Не буду лукавити, тема України вже давно не на перших шпальтах німецьких видань. Нещодавно мої знайомі запитували мене: «Ну що, у вас вже там все добре?». Про те, що війна продовжується - переважно мовчать. Але потрібно про це нагадувати. В той же час, в Німеччині нарешті починають усвідомлювати небезпеку від Росії та Путіна. Проводять паралелі між Сирією та Україною у цьому контексті…

Німеччина одна з країн, що зіштовхнулась з проблемою біженців, як їх сприймають там?

Це болюче питання. В нас багато біженців з Сирії, Іраку, Афганістану. І знаєте, тут, у Європі, зростає радикальне націоналістичне крило, яке починає нагнітати атмосферу страху..

Схожі тенденції я бачу і в Україні. «Ось скоро ми всі будемо змушені розмовляти арабською мовою”, - чути у Європі. «Ось приїдуть донецькі і нас русифікують», - можна почути в нашій країні. Та я рада з того, що такі спалахи ненависті та нерозуміння швидко гасять. Вірю, що людське співчуття і пам'ять будуть сильнішими. Потрібно робити все, щоб не допускати маніпуляцій на тему переселенців та біженців.

Налагодженню діалогу в цьому питанні допомагає і мистецтво. Наприклад, Київський театр переселенця привозив до Німеччини свої вистави, де брали участь саме діти з Донбасу. Ви слідкували за цими проектами?

Нещодавно у Німеччині я була на виставі, де брали участь 30 підлітків з Донбасу. Керівник проекту Алла Вайзбенд організувала виставу – «Я є інший ти». Між українськими та німецькими дітьми відбувався діалог, вони створили музичний перформанс-спілкування. Діти, що пережили війну, читали свої тексти, свої історії. Відчувалась світла сила від цієї зустрічі. Вистава була представлена у трьох містах. Втім, я б хотіла , щоб якомога більше міст побачили ці вистави. Знаєте, це як запалити свічку – це ще не вогнище, але вже маленький вогник, який залишить своє світло й тепло. Я знаю, як це важко було організувати, особливо з фінансової точки зору. Але я вірю, що такий маленький вогник - це набагато важливіше, ніж будь-які акції та протести. Саме такі проекти допомагають протидіяти втомі від української тематики у європейських ЗМІ та сприяти зближенню і порозумінню між людьми.

Ірина Голіздра, "ОстроВ"

Фото: Вальдемар

* Проект осуществляется при финансовой поддержке Правительства Канады через Министерство международных дел Канады

Статьи

Донбасс
23.06.2024
18:44

Жителям "ДНР" обещают дома с бассейном и люксовые курорты на море. Обзор СМИ оккупированного Донбасса

На минувшей неделе информационные ленты оккупационных СМИ Донбасса были щедро наполнены сообщениями и заявлениями о небывалом притоке в экономику "республик" многомиллиардных инвестиций. Однако, если внимательно вчитаться в бравурные отчеты, то...
Страна
21.06.2024
13:55

Экономическое бронирование: что предлагают новые законопроекты

"Представьте реакцию военного руководства на экономическое бронирование. Они категорически против, об этом знают все депутаты, поэтому не понимаю, на что рассчитывали авторы законопроекта"
Страна
19.06.2024
11:41

Повышение налогов: забытые обещания

Речь идет о налогах, которые платят из своего кармана обычные граждане. Никто не предлагает повысить налог на прибыль предприятий, на дивиденды акционеров (налог на инвестиционный доход), рентные платежи за недропользование, экологический налог. Это...
Все статьи