<p style="text-align: justify;">Якщо коротко проаналізувати ситуацію із висловлюваннями <a href="/news/ukrayinskyj-ombudsmen-poradyv-meshkantsyam-okupovanyh-terytoriyah-otrymuvaty-gromadyanstvo-rf-i416726" target="_blank" rel="noopener">Дмитра Лубінця</a> та <a href="/news/vereshhuk-rekomenduvala-ukrayintsyam-v-okupatsiyi-ne-braty-rosijski-pasporty-i416813" target="_blank" rel="noopener">Ірини Верещук</a> щодо отримання або неотримання українськими громадянами російських паспортів на окупованих територіях, то тут більше питання до трактування слів Верещук та Лубінець. Обидва чиновники говорять в одному ключі, що якщо можна уникнути отриманню російського паспорту - то цього треба уникати. Якщо ж можливості нема і неотримання окупантського паспорту загрожує життю, то паспорт треба брати, щоб зберегти своє життя.</p> <p style="text-align: justify;">Якість комунікації Державних інститутів із громадськістю я оцінюю помірковано. Якщо порівнювати серединою 10х років, то комунікації дуже виросли, на цілі щаблі, але назвати їх ідеальними точно зарано. Державна інформаційна політика є складовою політики забезпечення національної безпеки, вона має базуватись не лише на правильній побудові «що треба сказати зараз», а на глибинному розумінні стратегічних наративів, які у свою чергу мають ставити на меті досягнення національних інтересів та захист національних цінностей. Поки немає сформульованих стратегічних наративів (не буде цілей, у які мають стріляти комунікаційники) - усі комунікаційники будуть стріляти навмання, що й призводить до певних комунікаційних криз.</p>
