Перспективи війни в світлі «Брянської події»

У перші дні другого року «СВО» росіяни зіштовхнулися з новою реальністю. Виявляється, війна – це не лише коли ти, але й коли тебе. Отже, там питання не лише до якості прогнозу, а, взагалі, до адекватності. Типові супутні ознаки «манії величі».

Тим часом, одним із принципів міжнародних відносин (а збройний конфлікт теж є формою міжнародних відносин) є принцип взаємності. І він поширюється й на способи та засоби ведення війни. Ну, такі традиції війни. Тобто, у ході національно-визвольної війни (а саме так називається війна українців з росіянами після офіційного оголошення агресоркою цілей війни) жертва агресії в рамках міжнародного гуманітарного права може застосовувати для збереження суверенітету, територіальної цілісності й життя громадян щонайменше весь перелік зброї, способів та форм ведення бойових дій, які щодо неї застосував агресор. Звісно ж, з використанням для бойових дій і території держави-агресорки. Нічого нового.

За всіма ознаками, «подія на Брянщині» - була. Немає підстав не вірити, що це був «Російський добровольчий корпус», аж доки не буде доказано зворотне. Подія засвідчила щонайменше три речі: 1) Панічний страх росіян перед можливістю поширення війни на території РФ, їхню цілковиту неготовність до такого розвитку подій. 2) Неготовність до такого розвитку подій ні російських силових структур ні навіть пропаганди (вигадки суперечили одна одній). 3) Перехід України до нових форм протистояння і до наступального характеру війни.

Москва з 2014 по 2022 наполягала, що на території України не було російських військ, а громадяни, що «придбали однострої у воєнторзі», а зброю десь «знайшли», не були регулярними підрозділами ЗС РФ. Армійські корпуси «Д/ЛНР» теж нібито насичувалися не представниками росармії, а добровольцями, що звільнялися чи брали відпустки на період перебування в Україні. Воно їм повертається.

Тепер Київ може продемонструвати, як безглуздо виглядали ті російські вигадки. Викриття у брехні, глузування з росіян і «нелюбов» до них є руйнівною силою. Це – отрута для суспільства й початок кінця поваги росіян до Центру. Власне, кінець громадянської єдності. За великим рахунком, росіянам найбільше треба, щоб їм, невиправним брехунам, завжди вірили й «любили». Інакше вони не виживуть. І тут українці підійшли до дуже вразливого місця російської державності. Тепер головне – не зупинятися.

Отже, українці, аби розчавити росіян інформаційно й виставити їх на руйнівний внутрішній поглум,  можуть тепер вести бойові дії на території агресорки силами Російського добровольчого корпусу, Полку ім. Кастуся Калиновського, Інтернаціонального легіону ТРО, Іноземного легіону… Україна також може створити приватні воєнні компанії і сформувати кілька армійських корпусів із відпускників, як це робила РФ на Донбасі. Як юридично коректно оформити чинних військовослужбовців у довготривалі «відпустки» й відправити на територію іншої країни, знають не лише у відділах кадрів силових структур РФ.

Ця ідея повинна прийти до душі й численним арміям країн НАТО, які давно потирають руки й ладні власноруч долучитися до найвищого рівня професійної реалізації – участі в бойових діях. Тим більше, коли йдеться про участь у національно-визвольній війні на боці жертви агресії і коли йдеться про зупинку війни, яка рухається до них, на віддалених кордонах. Не кожному ж поколінню таке випадає.

А Брянська область відтак може стати відомою не лише тим, що на її території росіянами було створено Локотську республіку – колабораційне утворення, яке в 1941-1943 роках вело боротьбу з радянськими партизанами та диверсійними групами НКВС на боці нацистської Німеччини. Так що йдеться, як сказав Путін у зв’язку з «Брянською подією», не про «позбавлення росіян історичної пам’яті, власної історії, традицій», а, радше, навпаки.