Понедельник, 23 мая 2022, 18:471653320876 Написать нам Реклама на сайте Мобильная версия English

Вверх

Закордон для багатьох українців і українок завжди був мрією. У певні часи – не здійсненною, в деякі моменти такою, що складно втілити, іноді – абсолютно реальною. І ось вже третій місяць як для України відкриті майже усі країни світу. Щоправда, відкрила їх війна, і чекають здебільшого лише на українських жінок із дітьми. До того ж пропозиції комфорту обмежені статусом «тимчасового прихистку», але все одно – закордоння… Кореспондентка «ОстроВ» дізналась подробиці двох історій переїзду. Одну з героїнь до чужини погнала війна і турбота про безпеку дітей. Другу – думки про майбутнє родини та бажання бути з чоловіком, який працював за кордоном. Першу жінку війна змушує затриматися не вдома якомога довше, а можливо й назавжди. Друга – всім серцем бажає повернутися до України як тільки там стане безпечно.


Історія перша: тимчасово чи назавжди?

До війни Тетяна працювала в соціальній сфері одного з міст Донецької області, а її чоловік – на залізниці. У сім'ї підростає двоє дітей одинадцяти та семі років. Заради їх майбутнього жінка прийняла рішення виїхати за кордон. Каталізатором тривоги став ракетний удар, в результаті якого спалахнула будівля поряд з їхнім будинком.

«З початку війни мені досить часто доводилося спілкуватися з переселенцями, які бігли від бойових дій. Я бачила паніку і відчай в їх очах. Ці люди втратили все і дивом зберегли своє життя. З кожним днем їх ставало все більше. В мене почалося професійне вигорання. Коли вже наше місто піддалося обстрілу, і ми з дітьми побігли ховатися в коридор, я зрозуміла, що треба щось робити», – говорить Тетяна.

На сімейній раді було прийнято рішення їхати у безпечніше місце – до Івано-Франківської області, де мешкали родичі. Разом із Тетяною поїздом до евакуації поїхала сестра чоловіка зі своїми дітьми. Дорогою вони потрапили під обстріл. Довелося простояти кілька годин в очікуванні. І хоча ніхто не постраждав, жінки були дуже налякані.

«Ще на шляху до Дніпра ми зустріли кілька знайомих жінок з нашого рідного міста. Вирішили триматися разом, згодом це допомогло влаштуватися у Польщі. Після обстрілу евакуаційного поїзда ми зрозуміли, що залишатися в будь-якому регіоні України дуже небезпечно. Тому зі Львова попрямували до Хелма, а потім доїхали до Познані», –розповідає про тривалий шлях до евакуації Тетяна.

Незважаючи на складний маршрут, жінкам щастило. Вони пересідали з поїзда на поїзд без черг та виснажливого очікування. Дуже швидко пройшли митний контроль у Польщі та вдало знайшли житло. Компанії із семи жінок та десяти дітей запропонували окремий будинок у невеликому селищі за дві години їзди від Познані з можливістю розміститися там на два тижні. Коли цей термін сплив, місцева влада продовжила проживання до двох місяців.



Будинок, в якому біженки з України знайшли примісток

Біженців із України поляки зустріли дуже тепло. Нагодували з дороги, забезпечили всім необхідним, починаючи від зубних щіток і постільної білизни. Відразу оформили PESEL, який дає право на соціальні пільги, медичне обслуговування та роботу у Польщі. Потім подали документи на допомогу, а дітей влаштували до школи.

Українки оформляють «песель»

«З кожним днем у мене все більше назріває рішення залишитися в Польщі не лише на період війни. Я все частіше думаю про те, що хочу переїхати сюди назавжди. Підкуповує ставлення поляків до українців. Вони щиро співпереживали, підходили, розпитували, обіймали та плакали разом із нами. Буквально наступного дня після приїзду до будинку потягнувся потік людей. Вони приносили фрукти та солодощі для дітей, одяг, іграшки, засоби гігієни», – каже Тетяна.

Українських жінок та їхніх дітей взяла під опіку ґміна (адміністративна одиниця, щось на кшталт нашої громади) містечка Брудзев, де вони знайшли притулок. Завдяки тому, що українки потрапили до віддаленого населеного пункту, де практично не було інших біженців, їх, за словами Тетяни, буквально водили за руку та всіляко сприяли при оформленні документів. Спочатку вона весь час шукала каверзу, не вірилося, що так можуть ставитися до жителів іншої країни.

Коли у Тетяни з'явилася можливість порівняти рівень життя в Польщі та в Україні, вона побачила, що зарплати у поляків набагато вищі, а ціни на продукти, комунальні послуги, вартість медичного обслуговування такі самі, як і на батьківщині. Житло дороге, але оренда цілком посильна. Багато вживаних авто, які можна купити мало не за одну зарплату.

«Дома залишилася моя улюблена «ластівка», адже я чотири роки за кермом і дуже люблю водити. Мінімальна зарплата у Польщі близько трьох тисяч злотих, а вартість старого авто стартує від двох. Мене це вразило. Тут люди живуть дуже розмірено та стабільно, тоді як в шахтарських містах на Донеччині багато хто виживає. Якщо ти не працюєш у шахті, та не заробляєш тридцять тисяч гривень, то утримувати свою сім'ю дуже важко», – констатує Тетяна.

Щоб евакуюватися з дітьми до Польщі, жінка звільнилась з роботи. І після повернення їй доведеться починати все з початку. Тому Тетяна вирішила шукати зачіпки, щоб залишитися в новій країні якнайдовше. Наразі Євросоюз дає можливість жити тут до трьох років. Історія вимушеної еміграції склалася дуже успішно. І Тетяна, і її діти оточені турботою та увагою. У них є дах над головою, їжа та гарні побутові умови. Але найголовніше, що в Польщі сім'я перебуває у безпеці.

Мовний бар'єр її не лякає, польська дуже співзвучна рідній українській. Підкуповує ставлення до дітей, як до своїх, так і чужих. Поляки дуже толерантні та ніколи не роблять зауваження на адресу чужих дітей. Українська діаспора з вимушених переселенців завела знайомства з жителями Брудзева, які частенько заходять на «гербату» (тобто чай). Поляки пригощають своїми стравами, українці також не залишаються у боргу.

Поляки привітали маленьку українку з днем народження

Католицький Великдень відзначається на тиждень раніше, і гостинні поляки запросили українців відсвяткувати разом та скуштувати польські національні страви. У свою чергу, через тиждень наші жінки покликали поляків на християнський Великдень, борщ та вареники, які так сподобалися місцевим, що тепер у біженок з'явилася можливість трохи заробити. Поляки стали замовляли у них українські домашні вареники.

«Я вже почала замислюватися про роботу та орендоване житло. Адже безкоштовний притулок колись закінчиться. Через величезний наплив біженців ціни на оренду в Польщі значно зросли. Ще один нюанс: у великих містах легко знайти роботу, але складно зняти житло. А у маленьких – навпаки. Майже всі поляки з невеликих міст їздять працювати у більші населені пункти на власному транспорті, оскільки громадський у селах та селищах просто відсутній»,– каже Тетяна.

ЇЇ діти чудово адаптувалися на новому місці. Вони ходять до польської школи і добре знаходять спільну мову з однолітками. Старший син жінки має особливості у розвитку. Вдома це було каменем спотикання у школі. Вона розповідає, що хлопчик часто приходив додому у сльозах, незважаючи на те, що навчався в одному із найкращих навчальних закладів міста.

«У польських школах я бачу багато дітей із ДЦП. Разом із звичайними школярами навчаються діти з особливостями розвитку, і це тут норма. Ніхто нікого не ображає, всі посміхаються один одному, спокійно ставляться до «не таких» однолітків. Зараз мій син відвідує школу із величезним задоволенням. Йому спеціально видали ноутбук, який дозволяє проходити шкільну програму українською мовою», – ділиться Тетяна.

Тетяна віруюча людина і для неї важливо відвідувати храм. І хоча православні храми є лише у великих містах Польщі, наша героїня попросила дозволу відвідувати костел, і парафіяни прийняли її дуже привітно. Місцевий ксьондз інколи навідує біженок у їхньому тимчасовому притулку та пригощає солодощами дітей.

…Отже, додому повертатися поки що рано. Жінка вважає, що не має права наражати своїх дітей на небезпеку. Перед очима стоїть приклад її сестри та племінників, які пережили жах блокади Маріуполя і просто дивом вирвалися звідти живими.

Вулиця польського містечка Брудзев


Історія друга: назавжди чи тимчасово?

Яна народилась і виросла у місті Олександрія Кіровоградської області. Жінка має вищу економічну освіту. Після інституту спробувала знайти роботу за фахом, але всюди були потрібні люди з досвідом роботи. Тому перебивалася підробітками. Потім вийшла заміж, народила дитину. Після декрету знов шукала роботу. Інколи це вдавалось, але завжди тимчасово. Потім був другий декрет. Чоловік Яни весь цей час їздив на заробітки до Чехії, за це й жили.

«Чоловіка не було дома місяцями, а ми з дітьми терпляче чекали його. Але було велике бажання жити разом. Тому я почала наполягати на тому, щоб робити документи по возз’єднанню родини. Перспектив в Україні не бачила, мала надію, що за кордоном почнеться наше нове життя. Чому саме Чехія? Бо там вже довгий час проживав батько чоловіка», – розповідає власну історію еміграції Яна.

Жінка наголошує, що то був нелегкий шлях. Довгий час родина збирала документи: Яна в Україні, а чоловік у Чехії. Це обійшлось недешево. Щоб забрати жінку с молодшою донькою, чоловіку треба було тяжко працювати. Але нарешті «зробили» всі документи – і родина поїхала у нове життя. Вони оселились у невеликому місті Простейов Оломоуцького краю. Це було у 2021 році. Старший син на той час вже навчався в українському виші, тому залишився с батьками Яни.

Центр містечка Простейов (Чехія)

Це зараз, від початку активної фази війни, для біженців з України існує підтримка від Євросоюзу, а до цього треба було дотримуватися обов’язкових процедур, серед яких – медичне страхування. Яна каже, що тут їм не дуже пощастило. Переїзд до Чехії співпав з прийняттям нового закону про страхування для іноземців. І він суттєво підвищив вартість цієї послуги: було вісім, а стало 25 тисяч крон з людини. Тому на двох з дочкою родина сплатила цілий статок. А потім ще декілька інших платежів по дві-три тисячі крон. І звісно ж не було ніякої допомоги від держави.

- Щоб виїхати і оселитися у новій країні, треба мати доволі великий матеріальний капітал. Наприклад, половину із зарплати в 25-27 тисяч крон людям доводиться віддавати за житло. І це в маленькому містечку. Що вже казати про великі міста?! Нам пощастило, що в Чехії живе батько чоловіка і він має житло, за яке ми не платимо, – каже Яна, – Коли ми переїхали до чоловіка сюди, нашу сім’ю перевіряли, чи можемо ми заробляти достатньо. Два рази відмовляли у з’єднанні родини, тому що зарплата чоловіка не могла покривати всі необхідні розходи.

Жінка розповідає, що на момент подання виїзних документів в Україні, посольство Чехії не мало до них жодних зауважень (тому родині і дозволили їхати, щоб возз’єднатися). Але при перевірці вже в країні сказали, що зарплата чоловіка не дозволяє утримувати дружину з донькою. Якби родина не вирішила цю проблему, Яну відправили би назад. «Виходить, що гроші беруть, а гарантій не дають. Це дуже сумно, тому що люди зшкрібають останні копійки, щоб поїхати в краще життя», – нарікає вона.

Яна каже, що ейфорія від переїзду пройшла дуже швидко. По-перше. Проблемою є чужа мова. На її погляд чеська не дуже важка, якщо порівнювати з німецькою або англійською, але все ж таки незрозуміла. Треба вчити, бо без мови ніяк, але жінці чеська довго не давалась. До того ж на чужині усе інше: і побут, і правила спілкування, і робота.

Найболючіше питання – це житло. Перші місяці родина спала втрьох на одному ліжку з восьмеричною дитиною. Через пів року жінка зрозуміла що окрему квартиру зняти родині не по кишені. Про омріяний кредит на житло також довелося забути, бо стало ясно, що «не потягнуть». Яна сім місяців чекала документи, і у цей час не мала права працювати. Займалася донькою, водила її до школи. Яна переконана, що якщо в родині є ще не самостійна дитина (років до 10-11), про роботу в Чехії жінці можна забути.

- До речі, документи тут робляться дуже довго. І коли я нарешті дочекалася і почала пошуки роботи, то в мене нічого не вийшло. Тому що вранці дитина не може сама прокинутися, приготувати собі сніданок, поїхати до школи і таке інше. Я дивлюся зі сторони на дітей знайомих українців і бачу, що вони кинуті напризволяще як цуценята, бо батьки завжди на роботі. Але ті діти старші від моєї доньки», – пояснює Яна.


Донька Яни ще маленька, щоб самостійно збиратися та їхати до школи

За її словами, робота в Чехії відбувається як правило у три зміни. Перша зміна починається о шостій ранку. Людина в цей час вже повинна працювати. Тому з дому треба виїжджати, в кращому випадку, у пів на шосту, а якщо далеко, то і о п’ятій ранку. Що в такому випадку робити з дитиною? Мати бабусю поряд, або шукати няню, але на це треба зайві гроші.

«Коли ми приїхали до Чехії, програм підтримки для пересічних емігрантів не було. Це зараз для біженців є низка преференцій. У нашому містечку дуже багато українців, які с початку війни привезли своїх рідних. Деяким навіть квартири дали, деяким гуртожиток, надають грошову допомогу, беруть на роботу, багато з тих, хто оформився на тимчасове укриття, вже працюють», – розповідає жінка.

Єдине, що мала по приїзду до Чехії сама Яна – безкоштовні мовні курси. Але на її думку, те, що безкоштовне, не має ніякої користі. Вона отримала більше знань від доньки, яка навчається у місцевої школі, ніж інші люди на курсах від держави.

За рік у Чехії жінка так і не звикла до нового життя. За словами Яни, весь цей час вона «не в своїй тарілці». В Україні залишилось власне житло. Там все своє, рідне. На чужині навіть важко дихати, все навкруги тисне. Каже, що їй дуже не вистачає тієї свободи, яка була вдома.

Разом з тим у Чехії падають зарплати. Все подорожчало, війна внесла свої корективи по всьому світу. Допомога біженцям буде відшкодовуватися з зарплат чехів, то довго тримати українців вони, на її думку, не захочуть. Тому нашим за кордоном буде дуже важко. Місяці три житимуть безкоштовно, а потім треба працювати і самим все оплачувати.

- Я тепер як ніхто розумію слова, що добре там, де нас немає, а дома і стіни лікують. І що тут ми нікому не потрібні, хоч раніше я завжди казала: ми і в Україні нікому не потрібні. Ми прожили тут майже рік, але після війни хочемо повернутися додому. І зараз впевнені в тому, що Україна має велике майбутнє. Історії інших українців дуже відрізняються від нашої. Деякі ще й досі в ейфорії, якої я не розумію. Люди живуть тут в страшенних боргах. Не бачу сенсу у такому закордоні», – зізнається жінка.

При цьому Яна не жалкує про переїзд. Каже, що це гарний досвід. Вона рада, що спробувала покращити своє життя, бо ж у Чехії є багато хорошого. Головний плюс – це безпека. А ще чисті узбіччя, доглянуті посадки без амброзії. Яна зізнається, що спочатку дико було йти у білих кросівках в дощ, і вони залишались чистими аж до самого дому. Дивує відсутність бродячих собак. Безкоштовні туалети всюди, де завжди є туалетний папір, мило, рушники. Але, за словами жінки, це такі дрібниці, які за бажанням можна легко зробити і в Україні.


В Чехії красиво і чисто, але дорого і довго


Післямова

Коли матеріал був вже готовий, Тетяна повідомила, що їм допомогли зареєструватися в державному центрі зайнятості, і це дає багато переваг у пошуку роботи. Не потрібно сплачувати за вакансію, а потім віддавати відсоток із заробітку, як це зазвичай відбувається у приватних трудових агенціях. Соціальні права під час працевлаштування забезпечуються офіційним договором. Також ґміна надала нашим співвітчизницям безкоштовного репетитора з польської мови.

Яна продовжує виховувати доньку і господарювати у квартирі свекра. Вони з чоловіком чекають можливості повернення в Україну. Адже там залишився старший син-студент. Хлопцю перед війною тільки-но виповнилося вісімнадцять, тому родина не може забрати його до Чехії із-за воєнного стану. «Він дуже боявся і казав: «Ви залишитеся живі, а я помру. Ці слова рвали мені душу. Я плакала від безвихідді, що не можу допомогти своїй дитині», – наостанок зізналась Яна.


Олена Єрмоленко, спеціально для «ОстроВ», Покровськ – Дніпро

Фото з архівів героїнь


МАТЕРИАЛЫ ПО ТЕМЕ


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ

ПОСЛЕДНИЕ ВИДЕО

Погода
Погода в Киеве
Погода в Донецке
Погода во Львове
Погода в Симферополе

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер:

влажность:

давл.:

ветер: